Присвячується Соні

І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках у мене спала чужа дитина.　

А ще я десь загубила черевик.　

Кажуть, що людина в критичній ситуації через приплив адреналіну не відчуває ані болю, ані холоду. Та це була неправда. Рана на моєму плечі пульсувала, наче скажена, кров стікала по руці й капала на сніг, холод боляче вгризався мені в ногу. М’язи моєї руки і плеча пекли від ваги дитини, та я не наважувалася перекласти її на іншу руку, бо вона могла б збудитися і наші переслідувачі нас тоді швидко б знайшли.　

А ще кажуть, що мозок працює найкраще в миті найбільшої небезпеки і в людини з’являється чітке бачення ситуації. Та на мене це теж не діяло.　

Я вже не знала, кому вірити, а кому ні. І єдине чітке бачення, яке з’явилося в мене тієї миті, стосувалося глушника на пістолеті — він і справді глушив звук.　

І що бували й більш сприятливі миті для поцілунку, аніж ця.　

Я не мала ані найменшого поняття, чи хлопець, котрий мене цілував, належав до злих чи до добрих, проте одразу відчула, як сили поверталися до мене.　

— Я хотів це зробити відтоді, як уперше тебе побачив, — прошепотів він.　

Bienvenue. Welcome. Benvenuto
Ласкаво просимо
ЗАМОК У ХМАРАХ
Насолоджуйтеся своїм перебуванням тут

1

Мій перший день у ролі няні був близьким до провалу.　

— Ти, без сумніву, найгірша няня у світі, Фанні Функе, — сказав також Дон, коли я гарячково пробігала повз нього із криками: «Хлопці! Це не смішно! Поверніться!»　

— Так, будь ласка, будь ласка, будь ласка, —

передражнив мене Дон. — Інакше мене з тріском звільнять!　

Авжеж, цілком можливо. І це я проґавила всього лиш одну хвилинку. На свій захист скажу: це відбувається швидше, ніж здається, — втратити дітей із поля зору в снігу, коли вони навмисне втікають геть, одягнуті до того ж у білі курточки, білі штанці та білі шапочки.　

Такий одяг узагалі потрібно заборонити законом. Вони не могли втекти далеко. Схил виблискував незайманим снігом. Крім того, тут, у західній частині готелю, навіть у меншому радіусі було достатньо схованок для маленьких хитрих дітей у маскувальному одязі. Вони могли зачаїтися за однією зі снігових кучугур чи поодиноким деревом; та й купи дров і виступи стін також чудово б підійшли для маскування.　

Я примружила очі, щоб подивитися проти світла. На вечір і Різдвяні свята передавали свіжий сніг, але поки що небо сяяло блакиттю, а сніг навперебій виблискував на вікнах, дахах та дашках веж і вежок, покритих міддю. А над долиною ще з учорашнього ранку висів густий туман. Саме такій погоді готель завдячує своєю назвою — «Замок у хмарах».　

— Навдивовижу тихо, правда? — Дон Буркгарт-молодший нагадує мені, що зараз не час милуватися красою швейцарських гір. — Не те щоб любі малюки вже десь замерзли…　

Дон сидів на великих санях, якими тягали дрова до входу в підвал, гойдав ногами й лизав морозиво у вафельному ріжку, яке він сам особисто роздобув собі на кухні. Дрова він просто перекинув у сніг, прямо перед табличкою «Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є».　

Морозиво наштовхнуло мене на ідею.　

— Гей, хлоп’ята, а хто хоче суперсмачного морозива? — крикнула я.　

Проте ніде анічичирк.　

Дон весело гиготів:　

— Ти не повинна була дозволяти цьому сезонному працівникові з Чехії відволікати тебе від твоїх обов’язків, Фанні Функе.

— Попіднімай краще дрова, якщо не хочеш отримати прочухана, — сказала я.　

Хоча Дон у свої дев’ять років був маленьким і худорлявим, а його кирпатий носик і проникливі карі очі чарували своєю невинністю, десь глибоко в душі я його боялася. Те, що він зазвичай видавав, дуже рідко відповідало його справжньому віку. До того ж у нього був такий дзвінкий голосок, такий приємний швейцарський акцент і він ще й так своєрідно мило шепелявив, що це збивало з пантелику вдвічі сильніше. А його дивна манера звертатися до людей на ім’я і прізвище, а інколи ще й разом із додаванням місцезнаходження, якихось характерних рис чи віку, мала в собі щось загрозливе: «У тебе стрілка на колготках, Фанні Функе, 17 років, із Ахіма біля Бремена». Це як у фільмах про мафію, коли комусь шепочуть: «Я знаю, де ти живеш», щоб потім цьому комусь при нагоді підкинути конячу голову під двері. У кращому випадку.　

Дон із батьками були постійними клієнтами готелю, тому він тут відмінно орієнтувався. А ще мав звичку цілими днями тинятися будинком, підслуховувати розмови, робити капості й при цьому всьому він поводився так, ніби готель разом із людьми належить йому. Байдуже, гість це чи персонал, Дон дивним чином знав про все і всіх. Навіть якщо припустити, що він, попри заборони, вивчав особисті справи персоналу (а я підозрюю, що так воно й було), той факт, що він міг запам’ятати все до деталей, здавався моторошним. Робочі ліфти, бюро, підвали — Дон вештався переважно там, куди гостям готелю було зась. Але він був таким маленьким і солоденьким, що це рідко мало якісь наслідки. А коли поглядом невинного оленятка причаровувати йому не вдавалось, він наганяв страху, називаючи людину повним іменем і ніби між іншим посилаючись на свого багатенького татуся, Дона Буркгарта-старшого, і його дружні стосунки з двома братами Монфор, власниками готелю. Принаймні зі мною він таке провертав. І навіть коли я намагалася не зважати, його методи в стилі мафіозо все одно мали на мене вплив. Позавчора я застала його за тим, як він витирав свої вимазані шоколадом руки об вишиті оксамитові портьєри в малому вестибюлі на третьому поверсі, і робив він це цілком свідомо й неспішно. На моє обурення він відреагував своєю неперевершеною посмішкою. «О, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу, має слабкість до огидних гардин!»　

Це мене справді обурило. Усі гардини й подушки на цілому поверсі були пошиті з однакової тканини прекрасного брунатного кольору, розшиті матовими золотими пташками і квітами. Не треба бути професіоналом, щоб зрозуміти, наскільки коштовними вони були, навіть якщо брунатний із плином років, можливо, дещо побляк. Коли проводиш обережно рукою по оксамиту, то це майже так, ніби оксамит гладить у відповідь.　

— І взагалі, хіба це не твоя робота, тримати тут усе в чистоті, тимчасова помічнице покоївки, Фанні Функе з кумедними веснянками? — запитав Дон.　

Позавчора, власне, я ще не мала доглядати за дітьми, а була закріплена за прибиранням.　

— Як ти думаєш, скільки грошей кожного року залишає тут мій тато? І як ти гадаєш, кого звідси швидше викинуть — тебе чи мене? На твоєму місці я б радів, що це тільки шоколад, і намагався б якнайшвидше вивести плями, поки панна Мюллер знову не почала читати тобі Левитів^[1]. — І звідки він тільки знає такі вирази? Навіть моя бабця вже так не говорила.　

— А я б на твоєму місці якнайшвидше втікала, поки не отримала по задку, — не забарилася я з відповіддю, але Дон уже почвалав, шкірячись і добре розуміючи, що переміг.　

Панни Мюллер, готельної економки, я боялася ще дужче, ніж його. Відтираючи від оксамитової портьєри шоколадну пляму, я. дійсно була трішки вдячною за те, що це всього лише шоколад.

— На кого тут зараз розсердяться, то це на тебе, — сказав Дон, лижучи своє морозиво. — Ти фліртувала з тридцятивосьмирічним вусанем Яромиром Новаком замість того, щоб слідкувати за дітьми. Це я можу засвідчити.　

— Я не фліртувала, — одразу уточнила я. — Я тільки хутко допомогла Яромиру розплутати в’язку гірлянд. Що цілком належить до кола моїх обов’язків.　

Я ж бо не була тільки нянею. Згідно з посадовою інструкцією практикантка була «дівчинкою-на-побігеньках» та «завжди-готова-підмінити».　

Дон похитав головою:　

— Ти сміялася, закладала пасмо волосся за вухо, демонструвала свою шию, а це все — жести, характерні для самиці в період спаровування.　

— Нісенітниця! — роздратовано сказала я. Яромир застарий для мене і має в Чехії дружину та дітей, яких дуже любить. — Та навіть якби він був на 20 років молодшим холостяком, я б однаково з ним не фліртувала. Я б у принципі не фліртувала. Я вважаю саме слово «фліртувати» жахливим. Зреш… — я замовкла на півслові. Вираз Донового обличчя показував, якою мірою його потішало те, як палко я себе захищала. Це вкотре йому доводило, наскільки серйозно я його сприймала.　

Це було, мабуть, останнє, що я хотіла йому повідомити.　

— То що тепер? Ти бачив близнюків чи ні? — спитала я різко.　

Дон одразу змінив свою тактику.　

— Я навіть знаю, де вони заховалися. — Він глянув на мене таким довірливим поглядом, що сам Бембі йому б позаздрив. — Я тобі скажу, якщо ти мене гарно попросиш.　

— Будь ласка, — сказала я всупереч своїм переконанням.　

— Скажи двічі, — зажадав Дон.　

— Будь ласка, будь ласка, — сказала я, скрегочучи зубами.　

Дон утішено розреготався:　

— Я тобі відкрию таємницю, чому ти така погана няня: ти не випромінюєш справжнього авторитету. Діти таке відчувають.　

— А я тобі відкрию таємницю, чому в тебе немає друзів: ти не випромінюєш справжньої доброзичливості. — Це в мене вирвалося ще до того, як я встигла усвідомити, наскільки образливо це було. Я присоромлено прикусила губу. Я, певно, все-таки найгірша няня на світі, якщо встигла спершу загубити двох шестирічних мух тільки тому, що на мить відвернулась, а потім відчула потребу власноруч придушити цього Бембі. І взагалі мені видається, я отримала місце практикантки в готелі лише тому, що розповіла про досвід догляду за двома своїми молодшими братами, чим справила враження людини, яка любить дітей і вміє першокласно з ними поводитися.　

— Ауа! — Ще трішки бракувало, щоб Дону вдалось зі своїх саней поставити мені підніжку. Та я прослизнула повз нього, не впавши. Зовсім не люблю дітей! Діти — як напасть якась! Але це не допоможе: двох мені потрібно зараз знову зловити, а третього я відтепер просто ігноруватиму.　

— Хлопці! Агов! — Я намагалася говорити так, щоб мій голос звучав привітно і спокійно, так, ніби ми просто граємо в хованки.　

Нічого не ворухнулося. До цього вони не вгавали ані на секунду й невпинно сипали безглуздими римами. Якби ще хоч згадати їхні дурнуваті імена! Це було щось типу Хочемо-скидатися-на-англійців як…　

— Джош, Ешлі? Ви де? Ви що, не хочете доліпити сніговика? Я спеціально підшукала гарну морквину для носа.　

Дон знову потішався.　

— Ти навіть їхніх імен не знаєш, нездара Фанні. Свою моркву можеш запхати куди подалі. Просто здайся!　

Я вдала, що взагалі його не почула. Ні в якому разі я б зараз не здалася! За останні три місяці мені траплялися різні випробування. І насправді все було не так погано, як здавалося на перший погляд. Моя робота полягала в тому, щоб розважати на свіжому повітрі близнюків Бауер (Леремі? Джейсон?), поки їхні батьки в готелі в спокої пакували речі й виселялися. І якщо так подумати, то я іншого й не робила: ці поганські діти, напевне, шалено тішились, бо їм вдалося втекти й заховатися. На свіжому повітрі!　

— Чула щось про Порушення зобов’язань із догляду за дітьми, майбутня екс-практикантко, Фанні Функе? — запитав Дон, полизуючи своє морозиво. — Сподіваюсь, ти добре застрахована. На твоєму місці я б молився, щоб ті двоє не впали в льодовикову тріщину. Якщо зараз почне падати сніг, то пошукові пси вже не зможуть узяти слід.　

Я ледве втрималася, щоб не заткнути собі вух. Ця дитина — втілення самого диявола.　

Наскільки мені було відомо, тут не було ніяких льодовикових тріщин. Та я сама чула, що мій голос звучав тепер пронизливо й налякано.　

— Хочете, може, погладити ще білочку на прощання?　

— На це вони не поведуться. — Дон щипав свій напівз’їдений вафельний ріжок і кидав у сніг. — Ох, але ж я не буду вже таким… Вони побігли в тому напрямку. — Він показав у бік нової ковзанки, що її начаклували старий Стакі та Яромир за останні дні біля старовинної дитячої каруселі. — Мені здається, вони могли заховатися в підвалі з лижами.　

Я не була вже настільки дурною. Замість того щоб пертися туди, куди він показував, я пішла, важко ступаючи снігом, в протилежному напрямку. І, дійсно, не пройшовши й кількох метрів, я почула притишене гиготіння і побачила, як хитається гілка велетенської Ялинки-Півмісяця, яку Яромир і старий Стакі ще в листопаді, під час однієї карколомної альпіністської вилазки, обвили гірляндами. Тобто Яромир ліз, а старий Стакі тримав драбину. Дерево назвали Ялинка-Півмісяць, бо вогники були розміщені тільки на гілках, обернених до готелю.　

Мені казали, що це ті самі гірлянди, що й тридцять років тому. Та оскільки дерева продовжують рости, а гірлянди ні, то їх тепер вистачало всього лише на півдерева. Тому вечорами одна частина ялинки сяяла і блискотіла навперебій із вікнами готелю, а інша частина, обернена до долини, темна й тиха, зливалася з нічним небом, як місяць. Разом із тим Ялинка-Півмісяць була межею між доглянутою й освітленою зеленою територією готелю і неторканою, дикою природою.　

Та тепер, коли все спало під товстою сніговою ковдрою, це не мало жодного значення.　

Дерево справді було ідеальною схованкою, якщо ти був на зріст тільки метр двадцять.

Густі широкі гілки розходилися віялом аж до землі, під ними було, певно, м’яко і сухо, земля, вистелена мохом та ялинковими голками, була наче постіль, до якої не сягав сніг.　

Щоб не сполохати дітей, я йшла не прямо до них, а зробила дугу.　

— Ці суперрозумні близнюки Бауер уміють до біса добре ховатися, — сказала я так голосно, ніби стояла на сцені. — Так шкода, що я їх не можу знайти і показати мегавеликий сюрприз, який маю для них. А це пов’язано не тільки з білочками…　

Шепіт під ялинкою. Я не могла стримати самовдоволену посмішку. Та радість тривала недовго.　

— Не дайте себе обдурити, Джейден і Еш Бауер із Лімбургана-Лані! — крикнув Дон позаду мене. Він залишив своє місце на санях для дров, щоб далі ускладнювати мені життя. — Вона не має для вас ніякого сюрпризу. І вже точно ніяких білочок! Вона просто хоче вас спіймати, щоб ви поїхали додому зі своїми батьками, і то буде по веселощах! Краще линяйте!　

— Джейден і Еш такі розумники, що вони ніколи б не послухали зануду Дона, — гукнула я з надією, але діти вже вибралися з-під ялинки і побігли через паркінг, горланячи і сміючись.　

Дон плескав у долоні. Мені не залишилося нічого, як почати бігти слідом за ними. На жаль, мої підопічні побігли в неправильному напрямку, геть від готелю, вниз до дороги. Вони вміло перескочили через перепону з брудного снігу й льоду, споруджену снігозбиральною машиною, перетнули проїжджу частину й почали дряпатися через снігову стіну з протилежного боку дороги.　

— Ні! Це небезпечно! — кричала я, дряпаючись за ними.　

Це було дійсно небезпечно. Рух на дорозі не був жвавим, бо вона закінчувалася тут, угорі, біля готелю. Та все ж вона звивалася, наче блискуча чорна стрічка, неймовірними серпантинами аж до долини і була сама по собі досить стрімкою. Ще стрімкішим був порослий височезними ялинами схил, яким вони з голосним реготом ковзали донизу. Вони продиралися блискавично, як маленькі хитрі мавпочки, хапаючись при цьому за нижні гілки ялин. Сніговий покрив, який навпереміну то танув, то знову замерзав, мене, на відміну від цих двох, тримати не хотів. І я з кожним кроком із тріском провалювалася щонайменше по коліно. Це було так, ніби я намагалася бігти карамельною кіркою велетенської похилої миски з крем-брюле.　

— Стійте! — кричала я розпачливо. — Прошу!　

— Прошу, ношу, макарошу, макаріке, раке, вошу! — радісно горлали близнюки. Дон мав рацію. Я взагалі не випромінювала авторитету.　

Діти дісталися до наступного витка серпантина й перебиралися знов через дорогу.　

— Тепер ви справді мусите зупинитися! — Я гарячково витягла ногу з особливо глибокої ями в снігу і тепер намагалася ступати ширшими кроками. — Тут водяться… ведмеді!　

— Ведмеді, бреді, макареді, макаміке, маке, гух… — Один із них упав, проїхався з розгону на задку до наступного дерева, задихаючись від сміху. Його братові це видалося настільки кумедним, що він тут-таки всівся і спробував проїхати цю ж відстань на своєму задку.　

— Не робіть цього! — панічно закричала я, бо вже уявляла, як вони зі свистом мчать крутим схилом униз, допоки не скрутять собі в’язи, вдарившись об стовбур дерева, або допоки їх не зіб’є машина.　

Мені вже почали вчуватися звуки мотора, і я подвоїла свої намагання пробратися вперед. При цьому я втратила рівновагу, гепнулась животом у сніг, перетворившись на сани для бобслею. Завдяки перерозподілу ваги і гладкій поверхні мого пальта я кулею понеслась засніженою поверхнею гори додолу, і ні мої розпростерті руки, ні мій лемент — щось незрозуміле на кшталт «Ніе-е-е-е!» — не могли мене зупинити. Я промчала повз близнюків, перелетівши через снігову стіну, і приземлилася на дорозі. Це все відбулося так швидко, що навіть моє життя не встигло пробігти в мене перед очима в кольорових картинках.　

Діти перелетіли безперешкодно крізь ту ж снігову стіну і втелющилися зверху на мене. Судячи з їхнього жвавого реготу, боляче вони собі не зробили. За себе я не була такою впевненою. Та я ще не встигла перевірити, чи жива, як почула скрегіт гальм. Відразу після того чийсь сердитий голос:　

— Ви що — геть із глузду з’їхали? Я вас мало не переїхав!　

Я зіштовхнула одну з ніг близнюків зі свого обличчя і спробувала підняти голову. На віддалі менш ніж метр від нас був бампер машини. Це було темно-зелене легкове авто з цюрихськими номерами. Двері були широко відчинені, а водій, хлопець, не набагато старший від мене, стояв прямо перед нами. Він здавався наляканим до смерті! І я його прекрасно розуміла.　

З переляку я ще й до того всього почала цокотіти зубами. Це було до дідька близько.　

— Є хтось поранений? — спитав хлопець.　

Я піднялася на ноги і здивувалася, що все функціонувало. Це було, власне, жорстке приземлення, але хутряне пальто і грубі рукавиці вберегли мене від саден і ще від чогось гіршого.　

— Не думаю, — сказала я і швиденько оглянула ще й близнюків. Ніде ніякої крові чи вивернутих частин тіла, передніх зубів у них і до того не було, тільки палаючі очі й розчервонілі щоки. Такий вигляд мають щасливі діти!　

— Ще-е-е! — закричали вони. — Це було так круто!　

Про всяк випадок я вхопилася за капюшони їхніх усе ще білосніжних курточок.　

— Це було геть безглуздо і небезпечно, — вилаявся хлопець. — Ви вже могли б бути мертвими.　

О Боже, так!　

— Цілковита правда, — випалила я попри цокотіння зубів. — Мені справді дуже прикро. Коли послизаєшся на схилі, тоді вже стає буквально неможливо знову…　

— А я був би винним, — перервав мене хлопець. Він мене зовсім не слухав і говорив радше сам із собою. Він похмуро витріщався повз нас у порожнечу. — Відкрили б судове провадження, в якому всі свідки були б мертвими, мене, певно, запроторили б до в’язниці, мої водійські права конфіскували б, а мій тато… — Здригнувшись, він замовк.　

Я відкашлялася.　

— Як бачимо, нам усім треба просто радіти, що ще живі! — Оскільки цокотіння зубами припинилося, я зважилася на посмішку. Я б залюбки поклала йому руку на плече, щоб витягнути його з похмурої паралельної реальності, та не наважилась відпустити дітей.　

— Як я вже сказала, мені надзвичайно прикро, що ми нагнали на тебе такого страху. Було б дуже мило з твого боку, якби ти міг підкинути нас у своїй машині до готелю. Ти ж туди їхав чи ні?　

Звісно, що він збирався туди, бо більше тут нічого і немає. Напевне, він був одним із шести допоміжних працівників, яких наймають у ресторан перед святкуванням Різдва.　

— Ви гості з Німеччини, так?　

— Так, пак, кадилак, кадеріла, була, шнак, — сказав Еш. Чи це був Джейден. Вони були абсолютно однакові.　

Хлопець кивнув так, ніби це все пояснювало. Він відкрив двом малим задні дверцята. Про всяк випадок я відпустила їхні капюшони лише тоді, коли вони вже були пристебнуті.　

— Отак! Ну нарешті справилися. — 3 полегшенням я зачинила дверцята і вдячно посміхнулася хлопцеві. — Функція блокування дверцят! Найкращий винахід після друкарського верстата.　

— Твої брати полюбляють тікати, еге ж?　

— О, та це не мої брати. Я не гість готелю, я практикантка, і сьогодні мій перший день по догляду за дітьми. — Я розсміялася. — Не найкращий мій перший день, наскільки ти зрозумів. Я і діти — не найліпше поєднання. Чесно кажучи, в пральні мені сподобалося більше, незважаючи на те, що я першого ж дня там попеклася біля прасувальної машини. А ще зіпсувала серветку з монограмою. — Зазвичай я не така балакуча з незнайомцями, але це, мабуть, через пережитий переляк і справжню радість, що залишилася живою. Окрім того, обличчя хлопця вселяло довіру. — Тільки нікому не розказуй, що цих дітей під моїм наглядом ледь не переїхали, окей? Інакше мене звільнять. — Я скинула рукавичку і простягнула йому свою руку. — Я, до речі, Фанні, Фанні Функе. — Ще трохи, і я б додала «з Ахіма біля Бремена, що кинула школу», так сильно в’їлись мені коментарі Дона Буркгарта-молодшого.　

— Бен. — Він узяв мою руку й потиснув. Видно, мій словесний потік його трішки розслабив, бо тепер він усміхнувся. — Бен Монфор.　

— О, як кумедно, — сказала я. — У власників готелю теж прізвище Монфор. Роман і Рудольф Монфор. Вони брати…　

О Боже! О! Боже! Я перелякано витріщилась на нього. — Будь ласка, будь ласка, скажи, що ти їм не родич. Бен винувато стенув плечима.　

— Мені прикро, — сказав він.

2

Мені теж було прикро. Чи краще сказати: я зробила собі прикро. І то дуже. Наче все й без того не було достатньо погано. Вилетіла на дорогу з двома дітьми дошкільного віку, яких довірили під мою опіку. І, звичайно, той, хто нас заледве не переїхав, мусив бути не ким іншим, як сином власника готелю.　

Поки я, вражена, обходила машину, щоб сісти на місце біля водія, вирішила ще раз проаналізувати свій словесний шквал. Чудово — для мого звільнення я подала йому на срібному тарелі дві причини в білих капюшонах разом із зіпсованою серветкою з монограмою. Але ж могло бути й гірше, якби я, приміром, сказала: «Монфор — як у власників готелю? Рудольф і Роман, чи як я їх зву: Безвольний Руді й Дратівливий Роман».　

На передньому сидінні лежала паперова торбина, повна моркви, яку я взяла на коліна перед тим, як усістися.　

Бен, певно, був сином Дратівливого Романа, старшого з братів. Я знала, що він має сина від першого шлюбу, який жив зі своєю матір’ю в Цюриху, але я собі уявляла скоріше маленького хлопчика, а не майже дорослого чоловіка. Безвольний Руді не мав сім’ї, він жив самотньо в маленьких апартаментах під дахом на шостому поверсі готелю. Деніс із рецепції розповідала мені, і це всім було відомо, що він у молодості за трагічних обставин втратив своє велике кохання і відтоді жив як монах. Які саме це були трагічні обставини, Деніс, на жаль, не знала, проте ця історія добре пасувала безсилій, нахиленій уперед поставі Рудольфа Монфора і його стурбованому погляду. Але він завжди привітно кивав при зустрічах і обдаровував кожного своєю сумовитою посмішкою.　

Посмішка ж його брата Романа була зарезервована виключно для гостей готелю. Працівників він у кращому випадку не помічав, у гіршому — шпетив, інколи навіть із дріб’язкових причин.　

До цього він мене навмисне ігнорував, але я вже з вересня з острахом чекала на день, коли стану жертвою одного з його нападів люті.　

Можливо, цей день настав сьогодні. Якщо Роман Монфор лаяв людей по чверть години за пляму від зубної пасти на уніформі та звільнив працівника, бо той кидав недопалки перед чорним входом, то що він зробить із тим, хто жбурнув дітей його гостей під колеса машини його сина?　

Поки Бен заводив машину, я розглядала його. Певну сімейну схожість заперечити було неможливо: блакитні очі, високе чоло, виразний ніс, вольове підборіддя, густе каштанове волосся — все, як у батька. Тільки молодший. І миліший. Навіть у профіль його лице викликало довіру.　

Незважаючи на це — чи, краще сказати, саме через це — обережність не завадить. Я б остерігалася вважати його безневинним тільки через миле обличчя. Він усе ще міг видати мене своєму татові. Як відомо, яблуко від яблуні недалеко падає…　

Можливо, він забув, що саме тільки-но трапилося, коли я вплутала його в цю кумедну розмову? Я зашаруділа пакетом із морквою.　

— Дуже завбачливо з твого боку прихопити кілька сніговикових носів. Сьогодні ж увечері повинен випасти свіжий сніг.　

Він тут же усміхнувся у відповідь.　

— Ці сніговикові носи — для Вешді й Бежді.　

Ох, матінко, він ускладнював мені завдання залишатись обережною і недовірливою. Тепер, виявляється, він ще й тварин любить!　

Вежді й Бежді були готельними кіньми. Довірливі ваговози породи Норікер, повні клички яких були «Величний жест» і «Біла жилетка». Улітку вони зазвичай гарцювали альпійськими луками, розвіваючи на вітрі свої світлі гриви та псуючи таким чином типовий альпійський пейзаж плюшевим коровам із дзвінками на шиях. Узимку ж тягали (нібито із захопленням) старомодні сани, які старий Стакі натирав для гостей до дзеркального блиску. Я все ще сподівалася, що практика передбачатиме також і певний час у стайні, бо Вежді й Бежді були найдружелюбнішими конями зі всіх відомих мені до цього.　

— Ох, оце вони зрадіють, — сказала я. — Старий Стакі прописав їм дієту, бо вони нібито занадто розтовстіли в стайні. — Можливо, в цьому була десь і моя провина, бо я час від часу приносила їм банани, які вони так люблять. Тепер вони і мене люблять. Вони завжди радісно форкали, тільки-но я заходила до стайні. 1 я завжди почувалася нікчемно, коли нічого для них не мала. — Вони ще напрацюються наступного тижня, у мсьє Роше вже зарезервовано надцять санних поїздок наступного тижня.　

— А охочі їхати санями зазвичай є найтовстішими людьми. — Бен зітхнув. — Коли я був маленьким, я ледве це витримував. Я б ті сани краще сам штовхав.　

Він вів машину вгору серпантинами так повільно, що близнюки ззаду вигукували:　

— Швидше, кридше, кларалидше, клареліле, бріле, свище, — гигочучи та буцаючись при цьому головами.　

— Отже, ти їдеш відвідати свого тата? — продовжила я дещо сміливіше. — Наскільки мені відомо, його сьогодні немає в готелі.　

Роман Монфор жив не в готелі, а — це я також знала від Деніс — зі своєю дівчиною в Сьйоні, на віддалі десь три чверті години автомобільної їзди.　

Оскільки він не притримувався чіткого графіку роботи, ніхто ніколи не знав, коли й чи він узагалі з’явиться в «Замку у хмарах» та скільки в ньому пробуде. У всякому разі, сьогодні я його ще не бачила.　

А це ще одна причина бути вдячною: я ж могла влетіти під його машину.　

— Це не страшно. Я тут на цілі канікули, — сказав Бен.　

— Тут? Але ж не в готелі! — вирвалось у мене.　

— Вдень і вночі. — Він скоса поглянув на мене. — Маєш щось проти?　

Ні! Звісно, що ні. Я себе тільки запитувала, де ж він спатиме. Може, у свого дядька? Під час канікул готель був заповнений вщерть. Кожна з тридцяти п’яти кімнат і всі люкси були зайняті. Усі, до останнього ліжка! А в 212 і 213 ми притягли навіть по одному додатковому ліжку.　

А також усі спальні місця в кімнатах персоналу були зайняті допоміжним персоналом.　

— Ти маєш постійну кімнату в готелі? — обережно запитала я.

Бен розсміявся.　

— Ну звісно, я зарезервував королівський люкс, — іронічно зауважив він. — Не хвилюйся. До цього я кожного разу знаходив, де спати. Та й взагалі, як сказав би мій тато, я тут не щоб спати, а щоб працювати.　

— Працювати? — повторила я.　

— Так, працювати, уяви собі, — голос Бена звучав тепер дещо роздратовано. — Під час моїх шкільних канікул. Як завжди. Це мої останні різдвяні канікули перед випуском чи, як ви кажете в Німеччині, перед абітурою. Усі решта можуть виспатись і святкувати, і їм будуть догоджати їхні батьки. Тільки я вставатиму щодня о пів на шосту і навіть не отримаю за це грошей.　

— Кому ти це розказуєш? — пробурмотіла я.　

Але Бен у розмові так розгарячився, що мене взагалі не чув.　

— Ти практикантка тут хіба що на рік, а я щось на зразок пожиттєвого практиканта. Дядько Рудольф планував цього разу, що я заміню Деніс на рецепції, але я міг би з таким самим успіхом хлорувати басейн чи міняти постіль. Я також можу обслуговувати прасувальну машину і навіть Велику Труллу.　

— Ого, — сказала я вражено. Велика Трулла мала валики діаметром метр шістдесят і стояла біля Втомленої Берти, пральної машини з минулого століття, у барабані якої могла б жити невеличка сім’я. Обидві вважалися священними. — Павел, значить, мав би тебе дуже цінувати.　

— Він так і робить. — Бен гордо усміхнувся, і тепер він мені сподобався остаточно, і неважливо, був він сином Дратівливого Романа чи ні. Мене охопило приємне відчуття спорідненості душ.　

Якщо він друг Павела, то й мій друг.　

Павел був повелителем пральних, сушильних, прасувальних і плісирувальних машин у підвалі готелю. Велетенський, мускулистий, бородатий лисань із татуюваннями черепів, змій та інших магічних знаків на руках, якого було легше уявити викидайлом у якомусь темному сатанинському нічному клубі. Принаймні поки не побачиш, як він самовіддано прасує комірець уніформи покоївки, наспівуючи при цьому «Аве Марія». Павел мав прекрасний, чистий баритон, а його кантати й оперні арії стали легендарними. Можна було або слухати, або підспівувати. (Й ось тут нарешті надався мій абонемент до музичного театру, який мені зазвичай дарували на день народження дідусь із бабусею.) На завершення мого перебування в пральні ми вже досить добре опанували дует Папагено і Паміни з Моцартової «Чарівної флейти» під супровід центрифуг. Навіть коли Павел замість «Солодкі потяги відчути — найпершим є зобов’язанням жінки» співав завжди своєю ламаною німецькою: «Солодкі протяги втягнути — найпершим є бажанням дзвінким», що я особисто вважаю набагато милозвучнішим, загадковішим і змістовно глибшим.　

Бен рвучко увійшов в останній серпантин, і ми покинули тінистий ліс. Перед нами на осяяному обіднім сонцем високогірному плато розкинувся «Замок у хмарах» у всій своїй красі, з його високими вікнами, вежами, кам’яними карнизами і балюстрадами. Завжди, маючи перед очима цю картину, я мусила перевести подих. І в мене було враження, що Бену теж. Та, можливо, його глибокий віддих мав і інші причини.　

Він проїхав повз в’їзд до підземного паркінгу й замість того, щоб обрати закручений виїзд до головного входу, зупинився біля найближчого паркінгу.　

— Я, звичайно, можу підвезти вас прямо до обертових дверей, — не повертаючи до мене обличчя, він в’їдливо усміхнувся.　

Я так само усміхнулась у відповідь.　

— Дуже мило, але звідси ми підемо пішки, чи не так, хлопці?　

— Там попереду зануда Дон. — Близнюки показали на Дона Буркгарта-молодшого, який стояв на сонці біля Ялинки-Півмісяця з перехрещеними на грудях руками. Здавалося, він на щось чекав.　

На нас, якщо бути точним.　

Я застогнала.　

— Цьому я дозволяю показати язика, — сказала я, і близнюки одразу ж якнайстаранніше виконали це безліч разів. При цьому вони трішки пооблизували шибки Бенового авто.　

— У тобі справді тече кров педагога. — Бен зіщулив очі, щоб краще оцінити Дона. — А це хіба не малий божевільний Буркгартів?　

— Саме він.　

Дон помітив нас і, зацікавившись, побрів ближче.　

— Вони тут уже майже три тижні, поки ремонтують їхню віллу в Берні. Я запитую себе весь час, як їм вдалось це залагодити, щоб так надовго забрати дитину зі школи. У Німеччині це було б не так легко.　

Бен стенув плечима:　

— Мабуть, старий Буркгарт підкупив директора. А якщо цього не вистачить, тоді він просто купить усю школу. Він купить усе, що перешкоджатиме йому на шляху.　

Це прозвучало дещо з гіркотою, і я б залюбки довідалася чому, але діти вже звільнилися від пасків безпеки і почали виходити з машини. Я поспішила вистрибнути слідом і рефлекторно схопилася за білі капюшони.　

— До речі, з «Донні» римується «поні» і «смердовоні», — сказала я.　

Я почула, як Бен голосно розреготався.　

— Ти справді нереально любиш дітей!　

Я засунула голову назад до машини.　

— Зате в мене дар до Втомленої Берти, запитай Павела! Я б із радістю ще раз потисла Бену руку, але мої пальці вп’ялися в капюшони близнюків. Тому я понизила голос і сказала серйозно: — Дуже дякую за те, що не переїхав нас. І за те, що не видаси мене.　

На якусь мить він глянув так само серйозно у відповідь.　

— Так не робиться, ну це між нами, практикантами, — відповів він.　

Я засяяла. Я так і знала: той, кому Павел довірив Велику Труллу, просто не міг бути поганою людиною.　

— Я рада, що ти милий, хоч у тебе й такий мегапі… — захоплено почала я, але потім затнулася. Певно, того, наскільки я рада, що він не схожий на свого мегапідлого батька, не слід ще було вимовляти, попри всю симпатію до нього. — Такий мегапереляк через це все, — завершила я речення дещо кострубато і відійшла від дверцят, давши їм захлопнутись.　

— О, подивіться-но сюди. Фанні Функе з Ахіма біля Бремена дозволила сісти ввіреним їй в опіку дітям у розвалюху незнайомця без дитячих сидінь, — видав Дон, наближаючись до нас. Він дивився вслід Беновому авто, яке звертало на шлях, що вів до стайні. Очевидно, Бен хотів негайно залагодити справу з морквою.　

Дон розвернувся.　

— А чи схвалять це пан і пані Бауери з Лімбурга-на-Лані? Хочеш сама їх запитати чи мені це зробити? О! А ось і вони!　

Зі зловтішним усміхом він показав на білосніжний «мерседес» Бауерів, який щойно закотився на паркінг і тепер зупинився біля нас. Пані Бауер вийшла з машини, весело розмахуючи своєю білою сумочкою від «Dolce & Gabbana».　

— Ага, ось ви де, мої маленькі сніжинки. Усе так ідеально склалося. Ви гарно провели час із вашою милою нянею?　

— Якби ж то з милою нянею! Радійте, що ваші діти взагалі ще живі, — сказав Дон, але пані Бауер не могла його зрозуміти, бо один із близнюків голосно викрикував: «Донні, поні, пепероні, бадеріке, смердовоні!», а другий: «Я хочу ще-е-е!»　

Пан Бауер саме вийшов із машини й доброзичливо втиснув мені в руку складену купюру.　

— Дуже дякую, що ви так гарно потурбувалися про наших шибеників.　

— Ха-ха-ха! — сказав Дон. — Це ніби дякувати акулі за те, що вона відкусила тільки маленький пальчик, а не цілу ногу.　

На щастя, пан Бауер узагалі на нього не зважав, бо його сини повисли на його нозі й тріскотіли щось про мегакруту супергірку.　

— Цей час був для мене великою радістю, — запевнила я. І саме в цей момент була щирою. Я зворушено спостерігала, як (чорт, як же їх звати?) сідали зі своїми батьками в машину і від’їжджали, махаючи на прощання.　

Коли вони вже зникли за поворотом у напрямку долини, в Дона вирвалося розчароване зітхання.　

— До речі, в тебе у волоссі шишка, Фанні Функе, і це виглядає реально тупо, — сказав він тоді.　

Я змусила себе не схопитися за волосся, натомість розгорнула купюру, що тицьнув мені в руку пан Бауер. Це була сотня швейцарських франків. Мені забило подих.　

— Не може такого бути, — сказав Дон.　

Таки може. Ха!　

— Не так уже й погано пройшов мій перший день у ролі найгіршої няні на світі. — Хоча я точно знала, що це було по-дурному — насолоджуватися короткою миттю тріумфу, та я не змогла встояти, щоб м’яко не провести рукою по Доновій маківці. — Чи як ти скажеш, маленький Донні?　

Дон стиснув на мить губи (навіть це в нього виходило мило), а тоді посміхнувся.　

— На щастя, канікули тільки починаються, — сказав він, шепелявлячи при цьому більше, ніж зазвичай. Я цього не хотіла, але відчула, як мої руки почали вкриватися гусячою шкірою. Донова усмішка стала ширшою. — Знаєш що? Скажу своїм батькам, що від завтра мені теж потрібна няня. Ви вмієте з нами так класно гратися. — І, невинно поглядаючи карими вологими очима оленятка, він продовжив: — Я чомусь переконаний, що ти ще матимеш кілька неприємних моментів, Фанні Функе.　

Як наврочив, але таке відчуття в мене також було.

3

Я пробралася до готелю крізь підвал для лиж і прошмигнула задніми сходами нагору, до своєї кімнати, сподіваючись не зустріти нікого, хто міг би засудити мій розхристаний вигляд. Найменше я хотіла, щоб мене такою застукала панна Мюллер. Старомодне «панна» геть не пасувало до її вражаюче витонченого, бездоганного вигляду. Та й узагалі у свої сорок вона була ще надто молодою, щоб пам’ятати час, коли незаміжніх жінок безкарно називали «паннами». Проте вона наполягала на цьому звертанні. І те, що могло б видаватися сміховинним і неемансипованим, викликало повагу й острах, коли звучало з її вуст. І тут напрошувалася асоціація з фрау Роттенмаєр із книжок про Гайді^[2], вона була такою ж безжальною. Якось відіслала мене назад до ванної кімнати, бо гумки на моїх косичках були різного кольору.　

— Ми ж тут не серед готтентотів, — сказала вона мені з відразою в голосі. — Що подумають гості? Це шанований дім.　

Хоч я і не знала, хто чи що таке взагалі ті готтентоти, мене охопив глибокий сором, і, щоб не ставити під загрозу честь і гідність дому, я відразу ж відсортувала всі гумки для волосся, окрім чорних.　

Одну з них я, певно, загубила під час своїх розваг зі спусками, бо мій охайний хвостик розтріпався і заплутане волосся, повне ялинкових голок, розхристано звисало на плечі. Мені не потрібно було дивитися в дзеркало, щоб знати, що навіть готтентоти, глянувши на мене, осудливо прицмокнули б язиком.　

Але мені пощастило. Дорогою я зустріла лише Заборонену Кішку, яка вигиналася переді мною на підлозі, бо хотіла, щоб їй погладили животик. Заборонена Кішка називалася так тому, що її взагалі не мало тут бути. Домашні тварини були в готелі в принципі заборонені. А оскільки Роман Монфор ненавидів котів — коти були дуже заборонені. Ніхто не знав, звідки з’явилася Заборонена Кішка. Мсьє Роше, консьєрж, який знав усі таємниці готелю, припускав, що вона завжди тут була. Принаймні поводилась так, ніби весь будинок належав їй. Вона ж, здавалося, не належала нікому. Добувала собі їжу в кухні, а коли їй потрібні були ніжність і ласка, як ото зараз, шукала собі когось, хто б її погладив. Окрім цього, вона мала звичку сидіти або лежати на підвіконнях, східцях і кріслах. І їй вдавалося це вкрай ефектно, вона чудово вписувалася в інтер’єр.　

Хоч Заборонена Кішка вільно ходила по будинку й вишукувала собі видні місця для сну, дивним чином вона ще жодного разу не траплялася на очі Роману Монфору. Інколи (і за цим мені не раз доводилося з подивом спостерігати) вони розминалися з різницею в секунди, ніби Заборонена Кішка точно знала, коли мав би з’явитися власник готелю і їй потрібно було небавом звідти зникнути. Через те що гості час від часу розповідали йому про гарну коричнево-руду смугасту кішку, яку вони нібито гладили на четвертому поверсі чи бачили, як вона спала в бальному залі на роялі, в Романа Монфора знову і знову з’являлися в думках підозри, що це хтось із персоналу міг порушити його заборону і таємно приніс у готель кота.　

Тому він навідувався без попередження в кімнати персоналу і грозився тому, хто наважився протистояти його котозабороні «чимось значно гіршим, ніж звільнення». (Про те, що б це могло бути, думки розходилися.) Але оскільки він ще ніколи не бачив кота в готелі, то почувався параноїком. Я б на його місці, напевно, подумала, що мої власні підлеглі розставляють бутафорних котів, щоб мене подратувати і довести до божевілля. Так чи інакше, це було справжнім чудом, що за всі ці роки ніхто з персоналу не додумався видати Заборонену Кішку шефу. Хоча за це точно можна було б отримати підвищення.　

Після невеличкої перерви на ніжності для кішки я лазівками дісталася до кімнат персоналу в південному крилі, не трапляючись на очі панні Мюллер.　

А лазівок, чорних сходів і навіть таємних ліфтів у «Замку у хмарах» була сила-силенна, і мені знадобилися тижні, щоб їх відшукати. Хоч я тепер відмінно орієнтувалася, я була впевнена, що є ще предостатньо недосліджених закапелків, передусім у підвалі, який, неначе багаторівневий лабіринт, був убудований глибоко в скелю. Існувала легенда, що в готелі водяться привиди, і я була цілковито готова в це повірити. Із величезним захопленням я слухала кожну історію про привидів, яку мені розповідали. Крім того сумнівного «Ду-у-ух-ха гори», якого Стакі завжди бачив, коли випивав забагато грушевої самогонки свого зятя, була ще Біла Пані, яка ночами, шукаючи близьку душу, витала по готелю, змушуючи люстри дзвеніти. За легендою, Біла Пані була колись гостею готелю, нещасливо одруженою молодою жінкою з розбитим серцем, яка викинулася з найвищого вікна вежі. А далі версії розходилися: одна стверджувала, що Біла Пані тільки тоді знайде спокій, коли їй вдасться спокусити якусь нещасну душу так само кинутися сторч із вежі. В іншій (однозначно привабливішій) версії мова була про те, що вона всього лиш хотіла б висушити нещасним сльози, які проливаються через любовні страждання. Адже жоден чоловік не був вартий того, щоб через нього кидатися з вікна.　

Деніс із рецепції божилася всім на світі, що одного разу, коли вона посварилася зі своїм хлопцем, то бачила посеред ночі щось напівпрозоре, біле, що промайнуло через фойє і привітало її помахом. Але вона призналася, що на хвильку задрімала, коли це сталося. Інші ж тільки знали когось, хто знав когось, хто вже зустрічав Білу Пані.　

Тільки мсьє Роше, консьєрж, стверджував, що ця легенда — повна нісенітниця, і в цьому готелі ще ніхто не викидався з вікна вежі чи будь-якого іншого, байдуже з якої причини.　

Певно, він мав рацію — мсьє Роше зазвичай мав рацію, — та все одно шкода. Я б краще перестріла справжнього привида, аніж декого з живих у цьому домі.　

Коридор, що вів до кімнат персоналу, був порожнім. Я задоволено зачинила за собою двері з написом «privée»^[3], «Тільки для персоналу» і «Прохід заборонено» і поспішила до своєї кімнати. Я мала тепер офіційні три години вільного часу, перед тим як о 18:00 почнеться моя вечірня зміна у відпочинковому комплексі. Якщо я швиденько переодягнусь, то встигну віднести Павелу в пральню його улюблений яблучний пиріг із корицею і вчасно повернутися у фойє, щоб випити з мсьє Роше пообідньої кави в кімнаті консьєржа та дізнатися якнайбільше про новоприбулих гостей. Як і завжди, я намагалася проводити свою перерву в нього, тому що могла не тільки наслухатись багато чудових анекдотів та корисної інформації, але й наповнитися впевненістю і гарним настроєм — не знаю, як йому це кожного разу вдавалось. Мсьє Роше був для мене чимось на кшталт душі «Замку у хмарах». Уже в мій перший день він мене розрадив, полікував мою обпечену руку й запевнив, що я, по-перше, не невдаха і, по-друге, що Павел і я незабаром станемо найкращими друзями. Байдуже, що саме він говорив своїм тихим, м’яким голосом — ти просто був змушений йому повірити. І я радо користала з його неймовірних знань про готель і його гостей.　

Найбільше цікавили мене старий британський актор (чуючи його прізвище, всі, окрім мене, вигукували «О, цей!») і сім’я текстильного магната з Південної Кароліни, для якої ми підготували шість кімнат, включно з номерами люкс, загалом шістнадцять ліжок (навіть сімнадцять, якщо рахувати дитяче ліжечко в номері 210).　

Окрім того, вже сьогодні повинна приїхати відома золота медалістка з фігурного катання, яка мала б бути ведучою Новорічного балу. Вона була в Шато-Жанв’є вперше й наполягла на тому, що візьме з собою двох своїх карликових пуделів.　

— Ах, ось де ти, практичко! — Зарано зраділа. Правда, це не панна Мюллер несподівано вигулькнула з душової і нависла наді мною до того, як я дісталась дверей своєї кімнати. Це була Гортензія, майже така ж жахлива, якщо не гірша. Вона була тут усього два дні, але явно вирішила зненавидіти мене вже з першої хвилини, не зрозуміло чому. Вона і три її подружки, Камілла, Ава і Забулаім’я, були студентками готельного коледжу в Лозанні, куди панна Мюллер подала запит на підсилення своєї команди. Дотепер я не могла зрозуміти, чи їхня праця зараховувалася до навчання, чи їм просто добре оплачували за підробіток покоївками на канікулах, — у всякому разі здавалося, що в ієрархії вони бачили себе за кілометри над практиканткою, і це наче давало їм право командувати мною і понукати.　

— Бачиш ось це, практичко? — Гортензія тицьнула мені під ніс довгий рудий волосок. — Саме знайшла його в умивальнику. І це бридота. — Вона так вимовила це слово, ніби пише його з подвійною Р і трьома О. — Ніби недостатньо жахливо, що ми мусимо жити в цьому старому сараї в неприйнятних умовах! Якщо ти й далі хочеш митись із нами в цих допотопних душових, то принаймні хоч прибирай за собою! Ти це зрозуміла?　

Я ковтнула. Оскільки тут більше ні в кого не було довгого рудого волосся, то це, очевидно, було моє. Я сама дуже не люблю волосся в умивальнику, тому завжди слідкую, щоб не залишити там якесь. Та ось знайшовся привід вважати, що цього разу мені це не вдалося.　

Я глибоко вдихнула повітря.　

— Можливо, ти пригадуєш, як ви сьогодні вранці виштовхали мене з душової, бо хотіли всі четверо разом почистити зуби? Тому в мене не було можливості…　

— Бла-бла-бла! Я не хочу більше прибирати щось таке бридке за тобою, це зрозуміло, нечупаро?　

Гортензія струсила волосину геть і глянула на мене з огидою.　

— Боже, це що, ялинові голки у твоїх патлах?　

Я знову ковтнула. Це вперше мене хтось обізвав і справді вважав нечупарою. Тут я на мить розгубилася. На випадок виникнення ситуацій, коли не зрозуміло, як діяти далі, моя подруга Делія і я вигадали гру, яка називалася «Що зробив би Ісус?», у якій замість Ісуса — цю гру ми винайшли на дуже нудному уроці релігієзнавства — можна було б підставляти будь-кого. З практичної точки зору Ісус був не дуже вдалим прикладом, бо він міг ходити по воді й перетворювати воду на вино. На моєму місці він просто поклав би на Гортензію руку і звільнив би її від бісівської хамовитості. Я б могла це спробувати, але уявляю собі реакцію Гортензії, якби я поклала їй руку на чоло і пробурмотіла щось на кшталт: «Вийди з неї, демоне!» Та не виключено, що вона дала б мені гучного ляпаса. І я мусила б підставити їй ще й ліву щоку…　

— Що таке? Відняло мову, практичко?　

Я роздумувала далі. Що зробив би… ем-м… Махатма Ганді на моєму місці? От чорт. Я була сьогодні не в формі. З іншого боку — хіба Ганді не казав: «Не давайте собі вести перемовини зі страху, але й не давайте страху стати на заваді перемовинам»?　

Ну добре. Ледь усміхаючись, я поправила на носі уявні окуляри Ганді.　

— Ми можемо про все поговорити, дорога Гортензіє. Якщо ви хочете, щоб я за собою прибирала, то не дозволяйте собі мене отак виштовхувати, поки я ще не закінчила. Давайте спробуємо таке завтра.　

Але я відразу помітила, що Гортензію це не вразило, навпаки, виглядало на те, що Ганді налаштував її дуже агресивно.　

Можливо, мені потрібно було зробити просто те, що зробила б вона, подумала собі я, тоді як вона повторювала своє «бла-бла-бла». Тому що зазвичай напруження знімається, коли починаєш розмовляти з людьми їхньою мовою. Я притиснула руки до стегон, зіщулила загрозливо очі й випалила неприємним гугнявим голосом:　

— Сама бла-бла-бла. І не смій мене більше називати нечупарою. Чи практичкою. Зрозуміло?　

— А то що? — Гортензія виставила своє підборіддя ще далі вперед, ніж я своє. — Видаси нас Мюллер? Можеш, звісно, спробувати, та, боюся, до нас вона буде прихильніша більше, ніж до тебе, практичко. — І з переможною посмішкою додала: — До твого відома: так сталося, що Камілла — племінниця Мюллер. Її улюблена племінниця!　

Ага. Ну це, звичайно, дещо прояснювало.　

Це був виразний знак уже завершувати з цією мерзенною людинкою. І цієї миті я запитала себе, а що б зробив Дон Буркгарт-молодший на моєму місці. І вже чула, як промовляла:　

— До твого відома, Гортензіє Гохнесіх, помічнице прибиральниць із Лозанни, я тут значно довше, ніж ти, й уже маю деяких друзів у готелі. — О, це було те, що треба! Я справляла враження такої ж загрозливо привітної, як Дон, коли заводив мову про зв’язки свого тата. Тільки, звісно, без швейцарського акценту й милого шепелявлення. — Друзів, яким дуже не подобається, коли зі мною погано обходяться, — продовжила я. — Або коли цей шанований дім називають старим сараєм.　

Гортензія відкрила було рот, аби щось відповісти, але в цей момент порив вітру пронісся коридором і двері до душової гучно захряснулися.　

Ми одночасно злякано здригнулися, та, поки Гортензія здивовано озиралась, я дивним чином відчула підтвердження своїх слів.　

— То ми порозумілися, — сказала я і гордо попрямувала повз Гортензію до своєї кімнати в кінці коридору. Правда, це викликало певне занепокоєння (і мені було прикро за Ісуса і Ганді) — переймати мерзенні методи дев’ятирічного психопата. Та, мушу сказати, вони подіяли безвідмовно.　

Я енергійно зачинила за собою двері, скинула своє пальто і почала витрясати з волосся ялинкові голки.　

Коли я прибула у вересні до «Замку у хмарах», я могла вибрати собі будь-яке ліжко — посеред року, як правило, кімнати персоналу були ледь чи не наполовину заповненими. Щоправда, одномісних номерів уже не було, тим більше з власним туалетом. А от кімнатка, яку я собі обрала, могла цілком зійти за одномісну, такою маленькою вона була. Там ніхто не хотів спати, бо опалення було зламане і в стіні, ймовірно, був забитий трубопровід, із якого, так само ймовірно, і доносилося моторошне завивання. (А може, казала Деніс із рецепції, це був зовсім не трубопровід, а Біла Пані, яка хоче затягнути душі вгору на вежу.)　

Мені було байдуже. Головне — ця кімната належала лише мені. І я завжди була переконана, що зробила правильний вибір. Я любила вицвілі бузкові смугасті шпалери і мансардне віконце в даху, з якого відкривався вид на Обергабельгорн, Дан-Бланш і Цінальротгорн — чотиритисячники навпроти^[4]. Це був той самий краєвид, за який гості в панорама-люксі поверхом нижче віддавали цілий статок. (Там, правда, за ці гроші вони отримували ще десять метрів панорамного вікна ну і терасу до того.)　

Добре, опалення справді не працювало, але я і без того залюбки спала з відчиненим вікном. Скрутившись калачиком, під грубою периною і двома вовняними покривалами я не замерзала навіть у найхолодніші ночі, а щодо моторошного завивання — до цього мене двічі будило раннього ранку щось схоже на якісь тихі зітхання, але мені саме наснилися жахи, тому я була тільки вдячна за те, що мусила прокинутись.　

Друге ліжко під дахом слугувало мені складом для речей, і я дуже неохоче думала про те, що прийдеться його звільняти під час Різдвяних свят для когось із допоміжного персоналу. Тоді було б справді тіснувато, бо, окрім ліжок, сюди більше не влазили ніякі меблі. Тут були тільки дві полиці на стінах, на яких я розмістила деякі свої речі й одяг. Решта лежала у валізі під ліжком. Був там і купальник, який я взяла з помилкових (і дуже наївних) міркувань, що персоналу буде дозволено у вільний час користуватися басейном.　

Дотепер усе виглядало так, що кімнатка буде тільки моєю. У готель прибуло явно більше чоловіків, ніж жінок із допоміжного персоналу, тому чоловіки мусили дужче тіснитися у своїх помешканнях, ніж ми тут.　

Поки я роздягалася аж до білизни, щоб звільнитися від усіх ялинових голок, то перевіряла свої повідомлення на мобільному.　

Моя мама надіслала мені, як і кожного дня, усміхненого смайлика.　

«Тато, Фін, Леон і я бажаємо тобі гарного дня в горах. Сподіваємося, ти матимеш змогу насолодитися природою і відпочити душею».　

Ну звичайно, мамо, відчищаючи каки в туалеті, завантажуючи гори брудної білизни, бігаючи за зухвалими дітьми й терплячи знущання зарозумілих помічниць покоївок із Лозанни, матиму змогу чудово відпочити. Чиста тобі відпустка.　

Повідомлення моєї подруги Делії було, правда, не набагато кращим. «Нарешті канікули!!! Я не вчитимуся як мінімум тиждень поспіль і не думатиму про випускні іспити. Буду тільки тусуватися, пити, дивитися серіали і спати — такий мій план». Тут я згадала про плани Бенових однокласників на канікули, і це змусило мене усміхнутися. «Як тобі в розкішних апартаментах? — писала Делія далі. — Як тобі коктейлі? Уже заселялись якісь солоденькі типи? Молоді мільйонери, що охоче одружаться з витонченою практиканткою? Не забувай, брат дістанеться тоді мені. Дякую і цьомчики, Д.».　

Я зітхнула. Делія і я були ще з дитсадочка найкращими подругами, ми завжди все робили разом і навіть обрали однакові предмети в школі, щоб проводити разом кожну хвилину. Коли я змушена була повторювати курс десятого класу, розлука з Делією була для мене найгіршим, що могло статися. Хоч Делія і стверджувала, що це нічого не змінить і що я й без того в думках завжди сидітиму поруч неї, і чи випускатися на рік раніше чи пізніше, теж не має ніякого значення. Та це все було не так. Ніколи ще я не почувалася такою самотньою, як під час повторного курсу десятого класу. Самі думки про те, що я залишуся сидіти в Ахімі біля Бремена, матиму ще один безрадісний рік попереду, коли інші покинуть школу і розлетяться по світу, приносили мені невимовні страждання. Тому я їх випередила.　

Звичайно, я б хотіла займатися чимось крутішим і видовищнішим, ніж практика в готелі, та для роботи в резервації гепардів у Південній Африці, проекту з китовими акулами на Мальдівах чи для року Au-pair^[5] в Коста-Ріці я мала бути повнолітньою. І згодом я взагалі раділа, що знайшла бодай щось, із чим погоджувалися мої батьки, за що не потрібно було платити і що до того ж було далеко від дому.　

Легкий стукіт у шибку вихопив мене з роздумів. Двоє чорних очей-ґудзиків дивилися на мене знадвору, і я поквапилася відчинити вікно.　

Це була наступна причина любити свою комірчину: на підвіконня любили прилітати альпійські галки. Напевно, тому що той, хто жив тут до мене, попри заборони, мав звичку підгодовувати їх. Звичка, яку я одразу ж залюбки перейняла: однією забороною туди, однією сюди… Тут ішлося не про голубів на площі Святого Марка, спроможних погубити Венецію, оскільки їх випорожнення роз’їдають мармур. Це було всього семеро птахів, які не заподіють жодної шкоди. Якщо чесно, я ще ніколи не бачила, як вони какають. Це були навдивовижу пристойно виховані птахи, котрі, напевно, були навчені всі такі «справи» ладнати в лісі. Я охрестила їх усіх Хуґо, бо вони мені зі своїми жовтими дзьобами, лискучим, чорним як смола пір’ям і розумними темними очицями виглядали спершу однаковісінько. Але з часом я навчилася їх розрізняти. Тому тепер були Меланхолійний Хуґо, Вкрай Ненажерливий Хуґо (ненажерливими були вони всі, але Вкрай Ненажерливий Хуґо… був справді просто вкрай ненажерливим), Одноногий Хуґо, Хуґо-Клептоман (він уже вкрав у мене дві заколки для волосся, кришечку від мінеральної води і мало не вкрав зарядку від мого телефона. Та, незважаючи на це все, він був моїм таємним улюбленцем), Товстенький Хуґо, Скакун Хуґо і Недовірливий Хуґо.　

— Привіт, Скакуне Хуґо! Прилетів провідати неймовірну Фанні? — Добре, що мене ніхто не чув, бо, крім того, що я сюсюкалася з усіма Хуґо, я ще й розмовляла з ними в третій особі, щоб їм закарбувалося моє ім’я. Кажуть, галки такі розумні, що можуть навіть навчитися говорити. Тому я терпляче чекала на день, коли вони глянуть на мене, а потім прокаркають: «Привіт, неймовірна Фанні. Я в порядку, а ти як?»　

Та цей день іще не настав. Скакун Хуґо просто скакав угору-вниз і з очікуванням дивився на мене.

Сонце світило не так яскраво, як до того, з’явився вітер, а від скупчення хмар, що насувалися із заходу на вершини гір, розіслалося декілька пригорщей туману, який уже ширився навкруги молочним сяйвом.　

— Як думаєш, падатиме сніг ще до заходу сонця? — запитала я, кришучи молочну булочку і розкладаючи її на підвіконні.　

Якщо вірити орнітологічному форуму в Інтернеті, шлунки галок добре перетравлюють молочні булочки, на відміну від звичайного хліба. І хоч соняшникове насіння, вівсяні пластівці та горіхи, які я їм теж пропонувала, їх неабияк тішили, від молочних булочок Хуґо були просто в захваті. Поки я продовжувала переодягатися, на підвіконня приземлилися Одноногий Хуґо і Недовірливий Хуґо та допомагали Скакуну Хуґо поїдати крихти. Я сфотографувала їх кілька разів на телефон. І одне фото, на якому вони всі троє зачудовано дивляться в камеру, я надіслала Делії зі словами: «Як бачиш, тут аж кишить солоденькими типами. Я раніше мовчала, бо не могла визначитися. Але в будь-якому разі брат — твій!»　

Своїй мамі я надіслала те саме фото. «Природа тут починається вже на підвіконні. Ти тільки уяви собі, мамо: ці пташки не мають атестата і все одно щасливі».　

Коли всі крихти були визбирані, три Хуґо залишилися сидіти і спостерігали, як я намагалася впхатися　в одні з десяти грубих чорних колготок, які нещодавно придбала. До уніформи, зі слів панни Мюллер, дозволено було носити виключно чорні колготки. Спочатку я пробувала обирати колготки не в такому виразно бабусиному стилі. Та швидкість утворення стрілок на них була настільки високою, що я не встигала їх докуповувати. Я вже мовчу про інші недоліки. І горе тому, кого панна Мюллер застане за підтяганням колготок! Таке тільки вандали роблять! (Припускаю, родичі готтентотів.) Тому мені залишалися тільки компресійні бабусині колготки. Можна було виступати проти цих убивць кохання скільки завгодно. Проте коли вже їх натягнув, то розумів, що вони були суперзручними і не сповзали за цілий день ані на міліметр. І до того ж вони робили ноги гарними. Особливо коли ноги було не дуже видно, оскільки чорна уніформа, в яку я саме одягалась (троє Хуґо все ще зацікавлено спостерігали за процесом), сягала нижче коліна.　

Ця так звана «ярусна уніформа» була феноменом: коли вона висіла на вішаку, то виглядала як бавовняний халат із ґудзиками та білим комірцем. Та щойно ти її на собі застібала на всі ґудзики, вона відразу перетворювалась на невимовно стильний одяг. Закрита біля шиї і приталена, злегка вільно вшита на стегнах… можна було подумати, що це була форма індивідуального пошиття. І хоч вона виглядала такою простою, завдяки білосніжному комірцеві, накрохмаленим манжетам та маленьким золотим ґудзикам, на додаток із вишитою емблемою готелю та короною справляла враження справді благородне, навіть коли в руках у тебе був віничок для змітання пилюки.　

У сукні мені хотілося тримати спину рівною. Це може звучати ненормально (і, напевно, вартим співчуття), та я ще ніколи не виглядала елегантніше, ніж у цьому робочому халаті й компресійних колготках.　

Задоволена своїм відображенням (дзеркало було присвердлене з другого боку дверей), я причепила останню заколку в волосся, звільнене від ялинкових голок і зібране у вузол, та обернулася до трьох Хуґо.　

— Ну! Настав момент схвального свисту!　

Вони не свистіли, але поглянули однозначно схвально перед тим, як полетіти геть, бо я збиралася зачиняти вікно. Я мусила це зробити, оскільки не хотіла, повернувшись, застати на своєму ліжку сніговий замет. Це завжди так зачаровувало — спостерігати, наскільки різко тут, у горах, змінюється погода. Небо спохмурніло, тому контури гір навпроти виглядали дещо розмитими.　

Стіна хмар насунулась ближче, і вітер набрав більшої сили. Передавали «затяжні снігопади, навіть у низовинах». І хоч через погодні умови прибуття гостей явно ускладниться, я не могла не радіти.　

Це буде, без сумніву, найбілосніжніше Різдво в моєму житті.　

І перше без моєї сім’ї.　

Власне, я очікувала, що мене почне поглинати туга за домом, як тільки я уявлю, що працюватиму протягом усіх свят і перебуватиму серед зовсім чужих мені людей. Але насправді я не відчувала нічого, окрім нервового лоскотання під ребрами.　

Адже очікується так багато подій: принаймні це Різдво точно не буде нудним.　

4

Хоча згідно з розпорядком у Шато-Жанв’є домашні тварини були категорично заборонені («враховуючи інтереси всіх гостей готелю»), за сьогодні заселилися гості аж із трьома собаками. І це разом із мопсом пана та пані фон Дітріхштайн із кімнати 301, які приїхали вчора, виходило аж чотири винятки, які персонально великодушно дозволив Дратівливий Роман.　

— Є такі, а є такі гості, — любив повторювати він. — І для таких ми робимо тут можливим усе.　

Фон Дітріхштайни, безумовно, були такими гостями; не тільки справжні аристократи, а й представники преси: він — фотограф, вона — позаштатна журналістка. Їм уже роками ввіряли ексклюзивні репортажі з новорічного балу та інтерв’ю зі знаменитостями. Власне, проти мопса фон Дітріхштайнів, навіть враховуючи інтереси всіх гостей готелю, не було чого протестувати. Він був такий тихий і нерухомий, що я спочатку думала, що це опудало чи якась моторошно-правдоподібна коробка для цукерок, де потрібно було відкрутити голову, щоб дістатися до шоколаду всередині. Він навіть слину не пускав, що для мопса було вкрай незвичним.　

Пуделі колишньої золотої медалістки з фігурного катання Мари Матеус були виразно жвавішими. Та й вони теж поводилися на рецепції дуже навіть пристойно. І це незважаючи на те, що Роман Монфор, який прибув незадовго до того в готель, їх безперестанку плескав по голові.　

За прибуттям ведучої я, добре заховавшись, спостерігала з кімнати консьєржа. Звідси було прекрасно видно ціле фойє аж до обертових дверей, і навіть площу перед готелем. Можна було почути все, що говорилося на рецепції, розташованій по діагоналі навпроти, і при цьому почуватися надійно захищеною за дерев’яною стійкою. При потребі, зробивши лише один крок уліво, можна цілком зникнути з поля зору, що я негайно і зробила, як тільки з’явився власник готелю. Хоча він мене і так ніколи не помічав.　

— Золотенькі песики, такі ж золоті, як і їхня золото-медальна-власниця, — сказав він веселим голосом до Мари Матеус і сам розсміявся зі своєї такої оригінальної гри слів.　

Обличчя його сина Бена, що стояв на рецепції, на якусь мить перекривилось, та він відразу ж себе опанував.　

Витративши якийсь час на годування коней, Бен уже, напевне, не встигав розпакувати свої речі й мусив негайно приступити до реєстрації гостей. Або він був настільки самосвідомим, або ж батько тероризував його так само, як і інших своїх працівників.　

Однак якби це було так і Бен працював задарма, то Роман Монфор не міг погрожувати йому скороченням платні чи достроковим звільненням.　

Дещо прохолодний тон привітання батька з сином я дуже точно вловила зі своєї схованки. Якщо чесно, то Роман Монфор навіть наполовину так сердечно не усміхався до Бена, як він щойно усміхався до пуделів, а Бен взагалі не усміхався і тільки дивився якось занепокоєно. Коли він надійшов, його батько саме давав прочухана Мозер-Анні, яка наважилася перетнути фойє.　

— Що я вам казав? — зашипів він на неї.　

— Що ви не хочете бачити моє зморщене, як яблуко, обличчя там, де я могла б налякати ним гостей? — Мозер-Анні була найстаршою серед покоївок панни Мюллер, а може, навіть найстаршою покоївкою в цілому світі, якщо поглянути на всі зморшки і складочки на її обличчі та на руки, всіяні старечими плямами. Мозер-Анні нікому не розповідала, скільки їй років. Тільки те, що вона покине «Замок у хмарах» лише тоді, коли вже не зможе махати віничком.　

А це точно настане ще не скоро: ніхто, навіть панна Мюллер, не розмахував віничком із таким запалом, як це робила Мозер-Анні, ніхто не дерся так безстрашно на драбини, щоб стерти пил із карнизів і плінтуса на стелі, і ніхто не відав більше за неї про те, як боротися з подряпинами і плямами на меблях і килимах.　

— Вибачте, це більше ніколи не повториться.　

І поки Роман Монфор обертався, щоб привітатися з сином, вона поспіхом спробувала щезнути з-під його похмурого погляду.　

Я не могла зрозуміти, що Бен казав своєму батькові, але здавалося, це було щось не зовсім приємне, бо його погляд залишався таким же похмурим. А замість обіймів вони тільки коротко, якось незграбно, поплескали один одного по плечу. Після чого Романа Монфора накрив найсправжнісінький напад люті, включно з небезпечно роздутою веною на чолі, через те, що він виявив жирні відбитки пальців на склі обертових дверей. (І, до речі, приблизно на рівні, де їх міг залишити якийсь дев’ятирічний недоросток.)　

Виглядало, що його син до такого звик. Він навіть оком не змигнув, коли його батько почав горлати. А от дев’ятеро новеньких пажів, настрашені до напівсмерті, зірвалися геть у пошуках ганчірки. Одного з них ще й дотепер трусило.　

Бен у своєму чорному костюмі за стійкою на рецепції здавався старшим, ніж до того. А ще я була цілком переконана, що в нього не було цього бічного проділу в зачісці.　

Упевнено посміхаючись, він тримав напоготові ключ від кімнати Мари Матеус.　

«Замок у хмарах» ще не дійшов до цифрової ери магнітних карток-ключів. Що стосувалося замків і ключів, він, власне, зупинився у дев’ятнадцятому столітті. Деякі гості вважали це дивним і відсталим. Та більшість все ж сприймали чудернацькі ковані ключі з важкими золотими китицями замість брелоків елементом добре продуманої концепції атмосфери ностальгії в готелі.　

— Якщо дозволите, я особисто проведу вас до вашої кімнати, щоб переконатися, що там усе підготовлено якнайкращим чином, — защебетав Роман Монфор і вихопив ключ, ще до того як пані Матеус (до речі дуже приваблива) встигла за ним сягнути. — А от Якоб подбає про ваші валізи.　

«А от Якоб» був не ким іншим, як Яромиром, який в уніформі швейцара, в циліндрі й довгому, обтороченому тасьмою жакеті виглядав дуже незвично. Хоч його стоїчне обличчя цього й не виказувало, та все ж я знала, що йому не комфортно в цьому одязі; за останні два дні він не проминув жодної можливості на це пожалітися. При цьому я вивчила кілька чеських словечок, які точно не знайти в чеських шкільних підручниках, як і ось таке чудове речення: «Я, чорт забирай, майстер, а не якийсь довбаний директор цирку!»　

І той факт, що Йонасу й Ніко, двом юним помічникам із готельного коледжу в Лозанні, яких, як і Гортензію з її подругами, найняли на час канікул, було ще прикріше в коротких до талії жакетиках та кумедних, подібних до кришки від горщика головних уборах, на жаль, ніяк не допомагав Яромиру.　

Лише мій коментар, що цей одяг принесе йому багато чайових, дещо його заспокоїв. Тому він підморгнув мені, картинно торкнувшись полів циліндра, і взявся штовхати візок із валізами до одного з ліфтів для персоналу.　

Взагалі-то в Шато-Жанв’є вже давно не було пажів, швейцарів чи ліфтерів. Вітати гостей та дбати про їхній багаж було завжди завданням чергового на рецепції.　

Та під час різдвяних канікул, коли готель наповнювався вишуканими гостями, ці пости традиційно відновлювалися знову і старі уніформи йшли в хід. Я тижнями допомагала Павелу в пральній діставати із полотняних мішків ці допотопні скарби. Ми освіжали парою важке, оздоблене золотою тасьмою шерстяне сукно і полірували мідні ґудзики. Принагідно я вивчила арію «Il mio tesoro» із Дон Жуана і ще одне дуже милозвучне слово «еполет» — так називалися нашиті на плечах уніформ оздоби. Відтоді я чекала нагоди десь цим похвалитися.

Коли старовинна решітка і двері ліфта з характерним їм брязкотом і деренчанням зачинилися за Романом Монфором, Марою Матеус і двома бравими пуделями, по вестибюлю прокотилося колективне полегшене зітхання. І я нарешті змогла покинути свою схованку.　

Мсьє Роше підморгнув мені поверх своїх окулярів.　

— Якщо вони не гавкають і не ганяються за котами, то я взагалі не маю нічого проти собак, — сказав він. — Правда, завжди так шкода гарного білого снігу.　

Я пирскнула.　

— Цілком погоджуюся! Це було перше, чого мене навчила мама про сніг: уникай жовтого. Та в нас удома, на рівнині, сніг і без того довго не лежить.　

Мсьє Роше співчутливо поглянув на мене.　

— Особливо на Різдво. Тоді зазвичай іде дощ.　

— Це жах! Ще марципанового трюфеля? — Зі співчуття до мого безсніжного дитинства мсьє Роше простягнув мені срібну тарелю, повну цукерок, шоколадну помадку яких готельна пані-патісьє^[6] розцінила як недостатньо ідеальну для гостей.　

— Ага, але це вже точно остання! — Я захоплено закрила очі, поки шоколад танув на моєму язику.　

На щастя персоналу, якому вона, як правило, згодовувала все нею визначене як начебто неідеально　приготоване, пані-патісьє мадам Клео була педантичною перфекціоністкою.　

Одного лише шматочка тертої шкірки помаранча, що впав у помадку, вистачало, щоб визнати птіфури за невдалі. А якось вона відсортувала ціле деко еклерів, бо вони нібито були схожими на пеніси.　

— Твій перший день у ролі няні був таким жахливим, як ти уявляла? — поцікавився мсьє Роше.　

— Він навіть перевершив мої найгірші побоювання. — Я драматично закотила очі. — А це були тільки двоє дітей. Але від завтра на моєму боці буде вишколена вихователька, яка точно знатиме, як потрібно діяти, коли діти охочіше втікають і кидаються під машини, аніж ліплять сніговика…　

Із нянями для дітей у Шато-Жанв’є була така ж ситуація, як і з пажами та швейцарами, — в усі інші пори року їх просто не було. Хіба, звичайно, хтось виявляв бажання мати няню для дітей, і тоді це, відповідно, організовували. Однак на канікулах із сусіднього села щодня приходила вихователька, яка цілком офіційно розважала всіх гостей готелю віком до дванадцяти років із дев’ятої до пів на сьому вечора, включно з вихідними і святковими днями. Цього року також разом зі мною — асистенткою, яка так любить дітей.　

— Хм. — Ніхто не робив «хм» так мило, як мсьє Роше. Воно ніколи не звучало осудливо чи з сумнівом, радше завжди підбадьорливо.　

— За такої погоди завтра вам було б краще просто залишатися в готелі. У крайньому випадку можна замкнути дитячу кімнату. Ключ лежатиме зсередини, на одвірку, якщо хтось раптом надумає драпцювати^[7].　

— Або зайти, — сказала я і подумала про Дона Буркгарта-молодшого.　

Ми синхронно замовкли, сьорбаючи принесене мною капучино. За цей час воно майже вистигло, проте все ще дуже добре зберегло свій смак. І я відчувала, як воно й далі розслабляє мене. Мсьє Роше був як бальзам для душі. У мене не було найменшого здогаду, як йому це вдавалось, та в його присутності я завжди ставала спокійнішою і впевненішою. Проблеми не випаровувалися, але наче зменшувались. Зараз сварка з Гортензією й ранкова штовханина в душовій виглядали не такими вже й суттєвими. І я навіть не розповіла йому про них.　

Важко було здогадатися, скільки мсьє Роше років. На його блідому довгастому обличчі не було зморщок, хіба що кілька маленьких навколо дуже жвавих очей. Та сиве волосся й батьківська турбота і мудрість вказували на поважний вік.　

Одного разу я запитала його, скільки ж йому років. Він глянув на мене якось роздратовано і промовив: «От ви, люди! Вам завжди цифри подавай!» Це мені засвідчило, що він був значно старшим, ніж виглядав.　

Після гамору й метушні, які тут панували перед тим, зараз фойє наповнилося тишею. І саме тому, що це була тиша перед бурею, я нею особливо насолоджувалася. Бен сортував якісь папери, пан і пані Людвіг із кімнати 107 сиділи на дивані перед каміном, у якому потріскував вогонь, тихо шурхочучи час від часу газетою, а двоє пажів стояли якось недоладно неподалік, наче от-от затанцюють марш олов’яних солдатиків із «Лускунчика».　

Кілька гостей уже прибуло, та більшість очікувалася сьогодні ввечері та протягом завтрашнього дня. Буквально перед Марою Матеус прибув одинокий і якийсь непомітний старший чоловік. Якби не мсьє Роше, я б сказала, що він нудний.　

— Е ні, цей пан точно не нудний, — пробурмотів він. — Придивись лишень уважніше. Пальто, можливо, заважає це все безпомилково розпізнати, але він добре натренований. До того ж хода, одяг, шитий на замовлення, меткий погляд, яким він непомітно оцінює всю обстановку. А бачиш, щось випинається в нього під рукою? Це від потаємної плечової кобури для пістолета.　

— Ох-х, — прошепотіла я схвильовано, коли власне це побачила. — Найманий убивця? Чи… ем-м… шлюбний аферист, який… ем-м… з якоїсь причини носить зброю… Чи не повинні ми повідомити кого слід про те, що тут хтось швендяє з пістолетом під пахвою? А раптом він хоче напасти на готель?　

Та мсьє Роше тільки усміхнувся.　

— Оскільки він вселяється в кімнату 117, прямо біля панорама-люксу, я цілком упевнений, що він зі служби охорони і працює охоронцем сім’ї Смірнових.　

— А-а.　

Це було, звичайно, не так захопливо, але в будь-якому разі спокійніше думати, що він не найманий убивця. Смірнови, напевне росіяни, які забронювали панорама-люкс, виглядали дуже особливими, щонайменше особливо багатими. Вони точно були такими гостями.　

Окрім розкішного вітального пакунку за шістсот франків, із трояндами, шампанським, трюфелями, ікрою і японськими полуницями, вони зажадали додаткову квіткову композицію із тридцяти п’яти білих амарилісів, а ще чверть фунта стейку «Тартар» із телятини Шароле^[8] в холодильник. Останнє призначалось, очевидно, для собаки — собаки-винятка номер чотири після мопса фон Дітріхштайнів і двох пуделів ведучої. (Принаймні він мав би бути маленьким, навіть дуже маленьким, судячи з кількості замовленого «Тартару». Або ж він був на дієті.)　

Я відставила порожнє горнятко на стійку.　

Надворі вже смеркало, як до нас, дочекавшись нарешті сприятливої миті, сходами спустилася Заборонена Кішка, аби скласти нам компанію. Вона сіла поміж настільним дзвінком і моїм ліктем у витонченій позі, наче порцелянова ваза династії Мін. Ну добре, муркотлива порцелянова ваза династії Мін, що облизує собі лапки.　

Пан і пані Людвіг по-змовницьки підштовхнули одне одного, побачивши кішку, і заусміхалися. Я приписала сивочолу пару з кімнати 107 до своїх улюбленців, бо вони завжди трималися за ручки, читали одне одному вірші й були просто чарівними. Він називав її «моя прекрасна», а вона його «мій милий», і вони, здавалося, були дещо поза часом зі своїми старомодними зачісками й одягом, які мали б справляти враження елегантних і модних, та були не більше, ніж просто скромними. Було легко помітити, що вони не звикли, щоб їх обслуговували, і що їм страшенно незручно, коли інші роблять щось за них. Кожного дня вони залишали на комоді п’ять франків із запискою: «Це для вас, дорога покоївко!» А я завжди клала їм на подушку не одну, а дві «На-добраніч-шоколадки» і чесно несла гроші в бюро до скарбнички для чайових, хоча була цілковито впевнена, що ці гроші були для мене. Не беручи до уваги інших не надто уважних покоївок, Людвіги завжди обдаровували мене похвалами, навіть коли я виконувала свою звичну роботу, наприклад приносила твердішу подушку або чистила взуття.　

Ще будучи молодою дівчиною, пані Людвіг мріяла повальсувати на новорічному балі в Шато-Жанв’є у прекрасній сукні та з тіарою у підібраному вгору волоссі. Вона завжди переглядала фотографії в глянцевих журналах, де відомі, багаті та красиві танцювали, сміялися і пили шампанське у великому бальному залі.　

Я буквально чула, як звучали скрипки, — відкрилася вона мені одного дня, а пан Людвіг додав:　О так, це вона могла, — і при цьому закохано на неї подивився.　

Коли їй був двадцять один рік, вона познайомилася з паном Людвігом, і відтоді достоту знала, в чиїх руках хотіла б танцювати на балі. Вони одружилися через чотири місяці після знайомства. Оскільки Людвіги не були ані відомими, ані багатими, перебування в Шато-Жанв’є для них було недосяжно дорогим, проте це їм не перешкоджало бути щасливими.

Роки минали, вони виховали трьох дітей, збудували невеличкий будинок і тяжко працювали, щоб виплатити кредит.　

— Та вона ніколи не припиняла мріяти про «Замок у хмарах», — сказав пан Людвіг на цьому місці своєї розповіді (яку я трішки скоротила), а пані Людвіг додала:　

— Мріяти потрібно, це дає залишатись молодим.　

Саме тому пан Людвіг таємно брав уроки танців і тридцять років відкладав гроші, поки не зібрав достатньо, щоб дозволити собі перебування у «Замку у хмарах».　

— Він навіть хотів купити мені тіару для балу, — сказала пані Людвіг, посміхаючись і лагідно поплескуючи пана Людвіга по руці. — Та це мені видавалось аж занадто. Я і без того буду найстаршою, та водночас найщасливішою дівчиною, яка коли-небудь танцювала на цьому балі, хіба не так, мій милий?　

— Ти будеш найгарнішою поміж усіх, — відповів він, і я крадькома змахнула сльози розчулення з очей. Якщо це не було романтично, то я тоді взагалі не розумію, що таке романтика.　

Те, що вони зараз сиділи у фойє, читаючи газету, і тримали обертові двері в полі зору, зовсім не було збігом. Вони були щонайменше такі ж допитливі, як і я, і не хотіли пропустити прибуття якоїсь, можливо, знаменитості. Від Мари Матеус вони були в неймовірному захваті, як і тоді, коли у кімнату 110 вселилася баронеса підшипників, відома мільярдерка і меценатка, разом зі своїм помітно молодшим супутником.　

Якщо пощастить, то ще до вечері прибудуть британський актор, велика сім’я американського текстильного магната й екстравагантні росіяни з панорама-люксу.　

Я поглянула на Бена. Тепер, коли його тато зник, я нарешті наважилася з ним заговорити.　

— Хочеш цукерку? — гукнула я впівголоса. — Марципановий трюфель мадам Клео, партія Б-класу.　

— О Боже, так, кидай, — сказав Бен. — Вмираю з голоду.　

На мить я відчула сильне бажання зробити те, що він попросив, і жбурнути трюфель через все фойє. Але, по-перше, до рецепції було досить далеко, по-друге, трюфель мав би оминути на своїй траєкторії польоту колону, прикрашену ялинковою гірляндою, що було нереальним, ну і, по-третє, тільки Господу відомо, як було б жаль, якби трюфель упав на підлогу.　

— Та йди вже, — сказав мсьє Роше, ніби прочитав мої думки. — Я вже наївся марципанових трюфелів на ціле століття.　

Й оскільки навколо було все ще тихо й мирно, я взяла тарелю з трюфелями і покинула кімнату консьєржа. Щоб не перелазити через стійку (це, звісно, було б набагато швидше, але не дозволено правилами), потрібно було йти через задні двері та через службове приміщення без вікон, зате з купою дверей, а вже звідти у фойє.　

Надворі почав падати сніг. Сніжинки м’яко танцювали свій танок у світлі ліхтарів. Із бару, що був у східній частині будинку, долинали тихі звуки фортепіано, поки я роздавала цукерки Бену, Людвігам («О, як приємно! Яке тут чудове обслуговування!») і двом пажам.　

Один із них, Ніко, на мить завагався.　

— Під час роботи їсти заборонено, — сказав він.　

— Хм, — зробила я, проте в мене не вийшло це так м’яко, як у мсьє Роше.　

Ніко нерішуче хотів почухрати голову, але через безглуздий головний убір пажа йому це не вдалося.　

— Якщо пан Монфор застане нас за цим, нас тут же звільнять. Ти ж чула, як він горлав через відбитки пальців. І мені здається, що там, у бюро, сидить його брат. — Ніко показав на двері за рецепцією. — Він, здається, не такий суворий, але я не хочу у свій справді перший робочий день втратити довіру обох шефів.　

Ми перекинулися з Беном поглядами. Бен явно не афішував свого сімейного зв’язку з двома шефами.

— А раптом у них тут заховані камери. — Ніко обвів поглядом стелю. — Хоча технічно готель безнадійно застарілий. Такі ліфти я бачив до цього хіба що у фільмах. А нагрівачі для води в душових для персоналу…　

— Поки ти оце говориш, ти б міг уже з’їсти всю тарілку цукерок, — перервала я його і зробила вигляд, що хочу забрати тарелю з-під його носа. — До речі, Food & Travel визнали трюфелі мадам Клео найкращими у світі. (Ну, вони б неодмінно це зробили, якби побували тут.)　

Ніко квапливо запхнув одну цукерку собі до рота.　

— Ти ж практичка, правда? — запитав він із повним ротом. — Камілла і Гортензія розповідали про тебе.　

Практичка! Як же набридло, коли мене так називали, байдуже хто.　

— Ми тут не кажемо «практичка». Ані «практикантка». Професійна назва звучить… еполет.　

Деколи щось просто миттєво приходило мені в голову — і я це видавала. Делія називала це «мої п’ять божевільних хвилин».　

— Еполет? — повторив Ніко. — Ніколи такого не чув.　

Я підняла брови.　

— Ще раз, як називається те, що ви вивчаєте?　

— Міжнародне управління готельним та ресторанним бізнесом, — випалив Ніко, як із рушниці, й було помітно, що цієї миті він собою пишався. Поки знову не побачив на собі костюм пажа.　

О, то ви мали б це вже скоро вивчати.　

Бен сперся, шкірячись, на лікоть.　

Є ще трюфелі, еполет?　

«Навіть два», — хотіла сказати я. Але саме цієї миті тиша і мир закінчились, розпочалася буря.　

5

Відкрив усе дійство Дон Буркгарт-молодший, який приплентався з ресторану, несучи в руках тарілку зі шматком шоколадного торта. Я не мала часу роздумувати, чому він так єхидно шкіриться у мій бік, бо все, що розпочалося за хвилю, відбулося воднораз: сніжинки вже перестали легенько кружляти, розпочавши дикі танці, безліч машин під’їхали нараз, телефони на рецепції, в консьєржа та в бюро розривалися, решітка ліфта раз по раз брязкала, а Заборонена Кішка раптом зіскочила зі стійки. Це було так, ніби хтось перемкнув сповільнену зйомку на пришвидшену і все завертілося з неймовірною швидкістю.　

Яромир виштовхнув порожній візок для валіз із вантажного ліфта, а хвіст Забороненої Кішки зник у дверях службового приміщення саме в ту мить, коли на сходах з’явився Роман Монфор і став, схрестивши на грудях руки.　

Кришталеві підвіски люстри тихо задзеленчали, а язики полум’я в каміні вирвалися ще вище вгору, коли обертові двері відкрилися й у вестибюль увірвалося морозне повітря.　

— Чого ж ви чекаєте? — накинувся Роман Монфор на двох пажів. — Ви тут не для прикраси стоїте! Будьте　з гостями якнайпривітнішими і допомагайте їм із багажем ще до того, як вони самі вас про це проситимуть!　

Його очі мигцем пробіглися по мені — і я відчула, як ціпенію, а мій погляд, блукаючи далі, зупинився на Бені, який саме завершив дзвінок.　

— Сподіваюсь, це не була приватна розмова, — кричав Роман, спускаючись сходами. — Де твій дядько? Тут потрібна зараз кожна рука. Це Барнбруки, і я хочу, щоб… Господи, знову! Я що, оточений самими ідіотами?　

Ніко і Йонас, поспішаючи потрапити надвір, заблокували обертові двері, які завжди застрягали, коли на них занадто сильно тиснути, бо жили у своєму неквапливому ритмі. Молода дівчина в зимовому картатому пальті стояла тепер заблокована в дверях і роздратовано стукала в скло.　

— Не може такого бути! — Розлючений Роман Монфор важко покрокував килимом прямо на мене. Я відхилилася назад і спритно відчинила бічні двері, щоб він міг пронестись повз мене надвір. У цей момент Ніко і Йонасу вдалося зрушити двері й вони вилетіли на площу перед готелем, а дівчина в пальті катапультувалася в фойє. Вона була гарненька, десь приблизно мого віку, із завидно рівномірним порцеляновим кольором шкіри і довгим блискучим світлим волоссям, яке вільно спадало їй на плечі.　

— Це одразу відмінусовує кілька балів, — сказала вона по-американськи, не звертаючись явно ні до кого конкретно, зате так гучно, ніби стояла на сцені. Театрально зітхаючи, вона обернулась довкола себе.　

— А тут взагалі нічого не змінилося. — Вона вдихнула повітря. — І пахне тут так само, як і раніше. Вогнем із каміна, політурою для меблів і пилом.　

Вимовивши цю фразу вона втратила мою прихильність. Пилом! Що за нахабство. Адже під егідою панни Мюллер жодна пилинка в цьому домі не мала шансу вижити. Власне, щодо вогню з каміна та політури для меблів вона мала рацію. Та, по-перше, аромат політури був чудовою сумішшю з помаранчів, скипидару, лляної олії і меду — навіть поліруюючи, завжди й сам ставав ніби одурманеним, ну і, по-друге, пахощі свіжоспеченого чорного хліба, що саме ширилися з кухні, перебивали всі інші.　

— І здається, що зараз із-за рогу, човгаючи, з’явиться дворецький з абатства Даунтон, — продовжила вона й демонстративно позіхнула. Але тут її погляд затримався на Бені й очі розширилися.　

— Oh! Му! Gosh! —

Вона підійшла до рецепції, кинула свою до запаморочення шикарну сумочку карамельного кольору на стійку. — А ти, певно, Бен? Бен Монфор?　

Бен усміхнувся, як мені здалося, дещо збентежено.

— Ласкаво просимо до Шато-Жанв’є.　

Я взагалі-то хотіла скористатися моментом і шмигнути в безпеку, до кімнати консьєржа, та з остраху щось пропустити я рухалася, як у сповільненій зйомці. Моя англійська в принципі була досить непоганою завдяки неймовірній кількості британських та американських серіалів, які ми з Делією передивилися в оригіналі, бо не хотіли чекати перекладу. А ця дівчина ніби саме з одного з них. Виконувала роль білявої бестії.　

— Не може такого бути! — Вона сперлася ліктями на свою сумочку і продовжувала витріщатися на Бена. — Боже мій! Мені бракує слів! Та як це тут нічого не змінилося! Беру свої слова назад. Востаннє, коли ми бачилися, ти був на десять сантиметрів нижчим за мене, в тебе було повно прищів і ти мав якогось горба.　

Бенова посмішка похолодніла.　

— Сподіваюся, подорож була приємною, а турбулентність не зіпсувала політ, — сказав він бездоганною англійською.　

Я вже прокралася повз рецепцію і тримала курс на мсьє Роше, який саме говорив по телефону, проте й далі, як у сповільненій зйомці, наче під примусом.　

Дівчина не відповідала.　

— Я не можу зрозуміти, звідки в тебе раптом з’явилися ці широкі плечі. — Вона продовжувала мрійливим голосом: — Коли ми були маленькими, ми гралися разом у хованки, ти вчив нас їздити на скейті й завжди так дивно пах хлоркою. Якби ж я знала… Але ніхто і припустити не міг, що ти коли-небудь станеш таким красунчиком! — Вона закліпала своїми довгими віями. (Я мала змогу це спостерігати, бо, на мій власний подив, вона раптом почала задкувати.)　

— Ти ще пам’ятаєш, хто я?　

Бен кинув поглядом на мене. Я могла помилятися, але скидалося на те, ніби ще трішки — і він втратить терпець.　

— Ну звичайно, пам’ятаю! Ти одна з дівчат Барнбрук, — відповів він, а тоді надзвичайно привітно додав: — Ми, як і кожного року, раді вітати вас тут у себе.　

— О ні, ні, ні! Я не одна з дівчат Барнбрук. Я та дівчина Барнбрук. — Вона глянула на Бена очікувально, а тоді зітхнула: — Ґретхен! Я — Ґретхен! Ти завжди вважав це ім’я дуже милим.　

Серйозно? Мда. Те, як вона його вимовляла, — «Ґретчн» — звучало радше як невдалий пчих.　

— Ласкаво просимо, Ґретхен! — Бен продовжував усміхатися своєю прохолодною посмішкою, а я втелющилась плечима в колону, і це вирвало мене з мого дивного задкувально-підслуховуюче-витріщального процесу й привело до тями. Я не могла втрачати зараз ні хвилини, якщо хотіла зберегти свій статус невидимки.　

Останні метри до службового приміщення я подолала впевненим підтюпцем. Я саме вчасно зачинила за собою двері перед тим, як Роман Монфор увійшов до фойє з рештою Барнбруків.　

Мсьє Роше поклав слухавку на тримач, коли я прошмигнула в кімнату. (Там справді були слухавка і тримач. По всьому будинку телефони технічно були приблизно сучасні, але цей стояв тут із сорокових чи п’ятдесятих років минулого століття. І я вже тисячу разів його фотографувала, бо ніяк не могла намилуватися його старомодним диском і елегантною формою.)　

— Аеропорт у Сьйоні закрили через завірюху. Приватний літак Смірнових мусив приземлитися в Женеві. Про всяк випадок я переніс трав’яний спа-масаж пані Смірнової на завтра.　

— О, в них і власний літак є?　

— Повний ангар, якщо не помиляюся, — відповів мсьє Роше. Та я слухала його тільки одним вухом, бо друге мені було потрібне, щоб не пропустити нічого по той бік, на рецепції.　

А там почався хаос. Розподілити Барнбруків і їхній багаж по шести кімнатах, особливо коли всі говорили один поперед одного, виявилося завданням складнішим, ніж очікувалось. Бен ледве встигав відповідати кожному. Його дядька все ще не було.　

Обоє Людвігів із насолодою стежили за метушнею зі свого дивана, а Дон, здається, знову кудись зник, я ніде його не бачила.　

Голос Гретхен чітко виділявся з цього гулу голосів.　

— Елло! Це Бен Монфор! Він що, минулого року теж був таким красунчиком, а ти просто забула мені про це сказати?　

Усвідомлення того, що в Бена вже немає ніяких прищів, не давало їй, очевидно, зрушити з місця. То, либонь, справді були якісь жахливі прищі.　

— Мене, власне, не було того року, бо в мене був інфекційний мононуклеоз. — Її голос став гучнішим. — Або, як каже бабуся, «хвороба поцілунку».　

— Тс-с-с-с, — тихо мовила я. Це вже переходило будь-які межі.　

— Велика сім’я, правда? І така жвава. — Мсьє Роше поблажливо мені посміхнувся.　

У своєму запалі я, певно, занадто перехилилася через стійку.　

— Ти вже давно не зустрічала однолітків, еге ж?　

У мене було таке відчуття, ніби мене на чомусь застукали. Мсьє Роше мав рацію. Як правило, гості, та й персонал в Шато-Жанв’є, були, скоріше, від середнього й аж до похилого віку. Маленькі діти були рідкістю, однолітків я тут ще не зустрічала. Але з початком канікул готель раптом наповнився молоддю — і я ще не придумала, як до цього ставитися.　

Але вони всі такі схожі — аж очі розбігаються, — пробурмотіла я збентежено.　О, та все не так складно, — сказав мсьє Роше бадьорим голосом. Він показав на старшого чоловіка із сивими вусами, що саме розмовляв із Романом Монфором, чия усмішка була на максимумі. — Це містер Барнбрук-старший, або, як його ще називають, Big Daddy^[9] голова сім’ї і директор «Барнбрук Індастріс». Ще його батьки проводили кожні різдвяні канікули тут, у «Замку у хмарах». Це сімейна традиція, яку Від Daddy — тоді ще золотоволосий хлопчик — настільки собі вподобав, що погрожує позбавити спадку будь-кого, хто матиме інші плани на Різдво. Жодні виправдання, окрім хвороби, не приймаються. І, певно, там є чого позбавляти, бо всі здорові члени сім’ї приїжджають чемненько щороку в повному складі.　

— Я можу уявити і щось гірше, ніж провести канікули в люкс-готелі у Швейцарських Альпах, — сказала я.　

До того ж Від Daddy оплачує рахунки за всю сім’ю, а жінкам щороку спонсорує нове вбрання на бал. Для нього і місіс Барнбрук, яка настійливо протестує проти того, щоб її називали Від Мата, було зарезервовано королівський люкс на третьому поверсі. Для їхніх синів, Хенка й Тома, з дружинами Люсіль і Барбарою підготовлено кімнати 208 і 209.　

Кімната 210 була для Гарпер, старшої доньки Хенка та Люсіль, яка вже теж була одружена й мала маленьку дитину, — тут мсьє Роше на мить розгубився, та відразу ж згадав, що чоловіка звали Джеремі. Він здобув освіту в текстильній і швейній галузі й мав алергію на горіхи. Немовля звали Емма. Гретхен була молодшою сестрою Гарпер і навчалася, як і Елла, старша донька Тома й Барбари, в передостанньому класі старшої школи. Елла мала ще трьох молодших сестричок. Емі було п’ятнадцять, Медісон десять, а Ґрейсі вісім років. Для п’ятьох дівчат ми приготували Теремін-люкс із додатковим ліжком. Кімната 212 поруч була зарезервована для трьох хлопців сім’ї, Клауса — брата-близнюка Гретхен, його дванадцятирічного кузена Джейкоба і глухого вісімнадцятирічного Ейдена, якого ще немовлям усиновив Від Daddy зі своєю дружиною.　

Звичайно, якби це все схематично накреслити або зобразити як родове дерево, то було б легше розібратись. Та в мене було тільки шепітне пояснення мсьє Роше, і я відчайдушно намагалася поєднати почуті імена з побаченими обличчями.　

Поки я ще раз усіх оглядала — усиновлений Ейден був єдиним із темним волоссям і довгим, виразним носом, усі інші були світловолосі з кирпатими носами й виглядали до біса схожими, — перед рецепцією розгорілася сварка.　

— Але ми хотіли цього разу кімнату, що виходить на тильну сторону, — жалілася дівчина, яка мала взяти ключ від Теремін-люксу. Елла, якщо я не помиляюся. — Тільки для мене і Ґретхен! Ми вже завеликі, щоб бути няньками малявкам. І взагалі, ділити ванну на п’ятьох — це як у літньому наметовому таборі.　

— Елло! — приструнила її мама, чиє ім’я я вже й забула. — Тільки не починай зараз знову своє ниття.　

— Окрім того, Елло, нам не потрібна нянька, коза ти облізла, — сказала мала Ґрейсі.　

— А якщо й потрібна буде, то ми візьмемо краще Емі, — додала Медісон. — Вона набагато веселіша, ніж ви.　

Емі, їхня п’ятнадцятирічна сестра, стояла скраю. Вона мала такий самий вигляд, як і Елла, у якої був такий же вигляд, як і в Ґретхен і Гарпер, та в неї було коротше волосся і вона носила окуляри. Я вважала, що це дуже мило з її боку. Так принаймні я могла відрізнити її від інших.　

— Наскільки я пригадую, Теремін-люкс має дві окремі спальні, — сказала вона знервовано. — А ванна кімната просто велетенська.　

— А ще є окремий туалет, гардеробна і відкритий камін у великій спальні, — привітно додав Бен.　

— Яку Елла і Гретхен одразу ж собі присвоять, — перервала його Емі, а Ґрейсі сказала:　

— Тоді це буде кімната облізлих кіз.　

— О небеса! Ґрейсі, — вигукнула її мама, — звідки ти набралася таких слів?　

— Я їх сама придумую, — гордо сказала Ґрейсі, а Медісон хихикнула.　

— Але я хотіла кімнату на тильну сторону.　

Не вистачало тільки, щоб Елла тупнула ніжкою.　

— З панорамним краєвидом. І балконом. Ґретхен і я можемо помінятися з Гарпер і Джеремі. Вони й так зайняті тільки дитиною і не матимуть сексу, яким могли б заважати маляті.　

— Елла Джейн Барнбрук! — Бідолашна мама вже не знала, за яку з дочок їй було більше соромно.　

Вона стурбовано глянула на чоловікових батьків, проте ті досі ще розмовляли з Романом Монфором, котрий продовжував посміхатись. Судячи з уривків фраз, що до нас час від часу долітали, йшлося про гольф, курс долара й погоду.　

— Я б хотіла, щоб від цього моменту й надалі ти поводилася пристойно. Інакше залишишся сидіти у своїй кімнаті цілі канікули! Це зрозуміло?　

— Але це все так несправедливо, — заскиглила Елла.

У мами був зараз такий вигляд, ніби вона страждає від нападу мігрені.　

— Я серйозно, Елло. Твоя нога ступить на бальну підлогу тільки в тому випадку, якщо я від цього моменту перестану через тебе нервуватися.　

Старша сестра з дитиною вже давно схопила ключ від кімнати й потягнула свого чоловіка до ліфта, шепочучи йому щось на вухо. Хлопці Барнбруки теж уже були на шляху нагору.　

А паж Йонас і директор цирку Яромир штовхали два багажні візки, під верх заставлені валізами, до вантажного ліфта.　

Під суворим маминим поглядом Елла, з перекошеним від скиглення обличчям, потягнулася за ключем.　

— Багато гостей надають перевагу краєвиду з переднього боку будинку, бо там можна спостерігати чудовий схід сонця, — утішливо сказав Бен. — А ще chamois на скелях. (Слово chamois було мені невідомим, тому я швиденько переклала його як «сарни». Це могло цілком означати «лишайники і мохи», та Бен про них не розказував би, якби хотів похвалити краєвид із вікна.) Окрім того, це кімната з багатим історичним минулим. Тут зупинявся не тільки той, на честь кого й названо кімнату, — Леон Теремін, під час своєї навколосвітньої подорожі в кінці двадцятих років, а й Райнер Марія Рільке написав тут один зі своїх відомих Валезанських катренів.　

— Ну-у, це були, взагалі-то, не такі вже й відомі вірші, — прошепотів мсьє Роше. — «Pays silencieux dont les prophètes se taisen»^[10]. Він писав їх французькою.　

— Байдуже, — прошепотіла я йому. — Можу закластися, що ті двоє і так ніколи не чули про Рільке. (Мовчу вже про Леона Тереміна — цього навіть я не знала.)　

І саме в цей момент я побачила її, собачу купку. Це була велика коричнева купка прямо перед колоною на мармуровій підлозі, посередині фойє. І це було справжнісіньке диво, що її ще ніхто не побачив. Я не помітила її досі, бо перед нею стояла валіза. Тепер, коли я з жахом на неї витріщалася, я ще й спробувала собі уявити її аромат. Як вона, заради Бога, там опинилася?　

Можливо, один із пуделів ще раніше встиг непоміченим зробити свою справу? Тоді чому ми її відразу не занюхали? Це не міг бути мопс фон Дітріхштайнів, бо він весь час був у них на руках, і важко собі уявити картину, як пані чи пан фон Дітріхштайн прокрадаються у вестибюль, щоб дати своєму песику змогу покакати. Поки мсьє Роше життєрадісно декламував (французькою вірші Рільке, а старші Барнбруки теревенили з Беновим батьком, я напружено розмірковувала, що робити. На те, що Роман Монфор притягне до відповідальності пристойного собаку, а тим паче його власника чи власницю, шкода навіть сподіватись. Ні, він шукатиме і безсумнівно знайде якогось винного, котрий тяжко поплатиться за смердючу собачу купку посеред вестибюля.　

Навіть якщо це була його вина. А воно так і було, бо це він розпорядився допустити цих собак-винятків. Та байдуже. За цю купку, що шкодить бізнесу, будуть летіти голови, одна точно. Тільки от чия?　

— Елла, ходімо! — Гретхен взяла під руку свою кузину. — Ми собі облаштуємо все якнайкраще. Просто пофоткаємося на балконі в Гарпер і вдаватимемо, що це в нас такий краєвид.　

— Гретхен дуже відома в «Інстаграмі», — сказала Ґрейсі Бену, який через колону не міг бачити собачу купку.　

— О, дуже відома — це трішки перебільшено, — скромно заперечила Гретхен.　

— Ага, але й справді дуже трішки. — Емі закотила очі. — У неї аж сто тридцять один фоловер, і всіх вона знає особисто.　

— Сто тридцять три! І це тільки початок. — Гретхен відкинула волосся назад, і разом з Еллою неквапливо рушила до ліфта.　

Вони пройдуться прямо біля собачої купки. Я мусила щось зробити. Що-небудь.　

— Може, Бен хоче зафоловити тебе в «Інстаграмі»? — Емі глузливо посміхнулася Бену, накинула свій малий рюкзачок на плече й пішла слідом за Гретхен і Еллою. — Це справді суперкласний акаунт, називається grumpygretchen. Grumpygretchen пояснює, чому краще не носити жовтого, якщо ти блондинка, коли краще малювати ефектні стрілки на очах і як зробити мімімішне селфі з домашніми тваринками так, щоб вони не забрали всю увагу на себе.　

— Grittygretchen^[11].

— Гретхен зупинилася, а Елла злісно блимнула очима на Емі. — Grittygretchen, і, як свідчить назва, йдеться про значно більше, ніж мейкап і моду. А саме — про справжню допомогу в житті. Як сміливій дівчині обійти життєві перешкоди.　

Це було як про мене сказано. Собача купка була життєвою перешкодою, яку я як смілива дівчина зараз повинна обійти.　

Я витягла білосніжну хусточку з нагрудної кишені піджака спантеличеного мсьє Роше, застрибнула задком на стійку і, проїхавшись по ній, зісковзнула з іншого боку.　

— Просто незамінна допомога в житті: як замаскувати занадто грубий ніс за допомогою темної пудри і єдиний справжній рецепт веселкових кексів у горнятках? — насміхалася Емі.　

— Ходімо, Гретхен. — Елла потягла свою кузину далі. — Емі просто заздрить. Як завжди.　

З математичною точністю я прошмигнула поперед них, впала на коліна біля колони і накинула нагрудну хусточку мсьє Роше на собачу купку. Розмір хусточки напрочуд точно збігся з розміром купки. Проте це виглядало дивно, так ніби вона витає над землею, як магічна.　

— Хух, — видала Гретхен. Звичайно, так голосно, як тільки могла.　

Емі, Елла, Медісон, Ґрейсі та їхня мама так само допитливо глянули на мене.　

— Перепрошую.　

Я намагалася затулити собою горбок із нагрудною хусточкою від їх поглядів.　

— Там була… е-ем… є невелика калюжа розтопленого снігу. Не дуже добре для підлоги. — Я мужньо схопила хусточку. У мене промайнула надія, що це, можливо, чийсь злий жарт із бутафорними собачими каками, приклеєними до підлоги, але воно виявилося м’якої — перепрошую за подробиці, і тут я мусила придушити свій блювотний рефлекс, — кремоподібної консистенції. Виявилось, там було занадто багато, щоб забрати все за одним разом, для цього мені знадобилось би дві чи навіть три хустинки. Або щось подібне, куди б я могла загорнути цю невимовно бридку гидотну субстанцію. На мить я закам’яніла від безпорадності.　

На моє превелике полегшення, жіноча частина Барнбруків продовжила свій рух до сходів. А старші Барнбруки відправилися до ліфта в супроводі Дратівливого Романа.　

Я опустила очі й затримала дихання, щоб залишитися непомітною, поки вони не пройдуть повз мене.　

Я сподівалась, що Роман Монфор поїде разом із ними на третій поверх і я матиму час, щоб привести тут усе до ладу.　

Піднявши погляд, я виявила, що маленька Ґрейсі, як на зло, не зрушила з місця.　

Напевно, це виглядало досить дивно: я стояла на колінах перед колоною, тримаючи руку над накритим хустинкою горбком, який був нібито розтопленим снігом. Мсьє Роше, що сидів у кімнаті консьєржа, теж мав здивоване обличчя.　

У тебе гарна сукня, — сказала Ґрейсі, і було дуже помітно, що вона намагалася сказати мені щось приємне. Може, їй було мене шкода. — Мені подобаються ґудзики й корона.　Дякую, мені вона теж подобається, — відповіла я. — А в тебе класна котяча шапка. Ці плюшеві вушка просто суперові. — І тут мені спала на думку відчайдушна ідея. — Скажи, Ґрейсі, ти б могла позичити мені свою шапку до завтра?　

У Ґрейсі від здивування розширилися очі.　

— Мене звати Фанні, — швидко додала я. — Працюю тут нянею, і я обіцяю тобі, що поверну твою шапку завтра. — Випрану і парфумовану. — Вона потрібна мені для дуже важливої місії.　

Ґрейсі не вагалася ані секунди.　

— Звичайно! — Вона зірвала шапку з голови і простягла мені. Тоді обернулася й побігла за всіма сходами нагору. Ах, коли б усі діти були такими простими й великодушними. Я дочекалася брязкання решітки ліфта, а тоді згорнула квапливо, не дивлячись (і не дихаючи носом!) собачу купку нагрудною хусточкою в шапку з котячими вушками. Це була клейка субстанція, але мої пальці дивом залишились чистими. На відміну від шапки Ґрейсі…　

— Що ти там таке робиш, Фанні Функе?　

Хтось постукав мене по плечу. Це був Дон, який, звісно, з’явився саме зараз, і, як завжди, наче з неба впав.　

— А на що схоже? — буркнула я.　

Дон схрестив на грудях руки.　

— Хм. Виглядає так, ніби ти кладеш у шапку, яку виманила в маленької дівчинки, якусь бридку коричневу масу. Розумна ідея, між іншим. Я б до такого не додумався. — Він тихо розсміявся.　

У мене закралася підозра, що він був тут і спостерігав за всім весь цей час. Я тоді точно була не єдиною, хто вмів добре ховатися.　

— Це ти… це твоя робота… ти маленький?.. — Я приголомшено дивилася на нього.　

— А ти справді кмітлива, Фанні Функе, з Ахіма біля Бремена, що кинула школу. — Дон вишкірився, але йому якось вдавалось виглядати водночас підступним і надзвичайно милим. — Овва! — сказав він так голосно, як навіть Гретхен не змогла б. І продовжив непритаманним йому, по-дитячому монотонним голосом: — А це хіба не улюблена шапка маленької Ґрейсі Барнбрук? Що ви з нею робите?　

— Я… та ти припиниш уже нарешті? — зашипіла я, та було вже запізно.　

— Що тут трапилося? — Роман Монфор великими кроками вийшов із-за колони. Він не поїхав із Барнбруками нагору.　

Це був кінець. Тепер було ясно, чия голова покотиться. І прямо під двері моїх батьків в Ахім біля Бремена, якраз на свято.　

Я підскочила і притиснула шапку з котячими вушками до себе.　

— Зовсім нічого, — випалила я.　

Роман Монфор дивився на мене прищуленими очима.　

— Ви одна з покоївок-помічниць панни Мюллер?　

— Ні. — Я важко ковтнула. Я тут практикантка на рік, хіба ви мене не пригадуєте? Ви мені у вересні тиснули руку, хотіла сказати я. Та Дон мене випередив.　

— Це шапка з котячими вушками Ґрейсі Барнбрук, — сказав він геть розгублено. — Пані запхала туди якусь дивну коричневу штуку. Для чого вона це зробила, дядьку Романе? Ґрейсі точно захоче її ще носити.　

— Що? Що за дивна коричнева штука? — На чолі Романа Монфора почала набрякати вена, якої всі боялися. Зблизька вона виглядала ще страшніше. Я помітила, що мої зуби почали цокотіти.　

— Дайте-но сюди, — гаркнув він мені.　

Я притиснула шапку до грудей.　

— Це… я можу пояснити, — белькотіла я. — Це Дон… — Та що ж зробило це підступне Бембі? Просто на зло комусь зібрав собачу купку, розмістив її у вестибюлі, щоб подивитися, що ж буде далі? Хто в це повірить? Як і в те, що хтось може бути настільки дурнуватим, щоб хотіти зібрати згадану собачу купку в дитячу шапку для того, щоб якось її викинути. Мене переповнила ненависть до самої себе.

— Бідолашна Ґрейсі, — шепотів Дон. — Це її улюблена шапка.　

Роман Монфор схопив мене за лікоть.　

— Навіщо ви вкрали цю шапку? — запитав він так повільно й виразно, ніби я була глуха. — І що за коричневу штуку ви там ховаєте? Можливо, наркотики?　

Shit^[12], тепер я відчувала, як десь у мені зароджується дуже недоречний істеричний сміх. А ще нестримне бажання розридатися. Я вчепилася в шапку, мовчки розмірковуючи, що ж чинити далі. Що б зробив Ісус?　

Роман Монфор обернув голову, не відпускаючи мене.　

— Агов! Хтось може мені пояснити, хто ця особа, що поводиться в моєму готелі як божевільна?　

Я чула, як грюкнули двері кімнати консьєржа, і здогадалася, що це мсьє Роше вирушив мені на допомогу. Разом із тим Бен на рецепції почав було щось говорити. Та Ніко, паж, випередив їх обох.　

— Це Еполет, — сказав він і самовдоволено кивнув.　

— Це, перепрошую, хто? — Роман Монфор вирвав у мене з рук шапку з котячими вушками.　

— Еполет, — гордо повторив Ніко.　

— Це практикантка на рік, — втрутився Бен. — І вона чудово виконує свою роботу. Зараз, власне, вихідна, та, незважаючи на це, допомагає тут, унизу…　

— Я це можу підтвердити, — задихано промовив мсьє Роше. Він розгладив свій костюм. — Фанні Функе — найкраща практикантка на рік серед усіх, які тут коли-небудь були.　

— І що ж вона сховала в улюбленій шапці нашої гості? — гаркнув він, але якось притишено.　

Я знала, що він із радістю додав би гучності, але через гостей на сходах не наважувався.　

Я нажахано спостерігала, як він відкриває шапку.　

— Що це в біса таке?　

Усі зазирнули до шапки Ґрейсі. Вигляд був не найкращий.　

Дон заговорив першим.　

— Виглядає як шматок цілковито розтовченого шоколадно-вершкового торта, — сказав він, протягнув свого пальця й облизав його. — Єп. І смакує як шоколадно-вершковий торт. Тепер залишається питання, як він потрапив до шапки Ґрейсі.　

У мене було відчуття, що мої коліна підкошуються.　

Я купилася на собачу купку, вміло виліплену дитячими руками зі шматка шоколадно-вершкового торта. Навіть запах собі уявила.　

— Я не думаю, що нам варто заглиблюватись у деталі, Доне. — Бен зробив таке обличчя, ніби раптом усе зрозумів. Екстрамилий, ультраневинний погляд Дона не справив на нього ані найменшого враження. — Я перед цим бачив тебе зі шматком торта. Саме тут, на цьому місці. — Він звернувся до свого тата: — Фанні просто спробувала приховати незграбність Дона. Ось і все.　

— Шапкою? — буркнув Роман Монфор, розглядаючи мене прищуленими очима.　

Я дивилася на нього, цокотячи зубами. Тоді, на моє щастя, до дверей під’їхала чергова машина.　

— Я за вами наглядатиму, юна пані. — Роман Монфор втиснув мені в руку шапку Ґрейсі. — Приведіть її до ладу. Ми не терпітимемо в готелі ніяких дурниць.　

І, не чекаючи моєї відповіді, обернувся до Ніко:　

— Чого ви тут стоїте, як відморожений, і витрішки продаєте? Там же прибули нові гості.

6

Уночі мені наснилося, що я кружляла на струменях повітря довкола «Замку у хмарах» разом із сімома Хуґо, ніби була однією з них. Це було незвично — споглядати замок згори. Він виглядав, наче казкова, помережена тріщинами скеля, яка випиналася зі снігу, ніби шмат гори. Що нижче ми опускалися, то більше я могла розпізнати деталей. Стрімкі дашки веж, ковані перила даху, великий світильник на сходах, неначе у вікторіанській оранжереї. Унизу, в снігу перед готелем, стояв мсьє Роше разом із Забороненою Кішкою. Коли він мене побачив, то почав усміхатися, витягнув із нагрудної кишеньки хустинку і помахав мені нею.　

— Тепер ти будеш краще рости, Фанні, — сказав він. — Бо черв’ячка піймає рання пташка…　

І на цьому місці я, власне, прокинулася. Просто так, без жодної на те причини. Телефон показував чверть на п’яту. Я хотіла було перевернутись на інший бік, щоб додивитися свій прекрасний сон. Зрештою, в дитячу кімнату на четвертий поверх мені потрібно було аж на дев’яту годину. І прийти туди виспаною ніяк би не зашкодило. Тим паче, якщо Дон захоче втілити свої погрози і також там з’явиться.

Та не встигла я ще стулити повіки, як зі стіни почувся тихий стогін. Спершу нерішучий, та дедалі енергійніший і згодом більш схожий на якесь осудливе покашлювання. Через п’ять хвилин я не витримала й сіла на ліжку. Забитий трубопровід вирішив сьогодні вранці видати із себе всі стримувані останні кілька місяців звуки. Я увімкнула нічник і встала. Звичайно, це була тільки моя уява, та тепер трубопровід видавав звуки, схожі на задоволення. І, якщо чесно, я навіть почувалася до певної міри виспаною.　

— Рання пташка отримує принаймні вільну душову, — сказала я сама до себе. Надворі було так темно, хоч в око стрель, і я не могла розрізнити, чи падав ще сніг. Завивання і свист бурі припинилися. Я намагалася якнайтихіше прокрастися коридором.　

Я спокійно прийматиму душ, знаючи точно, що Гортензія, Камілла і компанія ще глибоко сплять.　

Коли я вчора прийшла зі своєї вечірньої зміни в кімнату, я влипла рукою в якусь м’яку штуку, намащену під дверною ручкою моїх вхідних дверей. А Гортензія і її три подруги, що явно мене чекали, намагаючись потрапити до себе в кімнату, ледве чи не застрягли в дверях, душачись зі сміху.　

Зубна паста під ручкою, ха-ха, як оригінально.　

— Хтось перечитався книжок про життя в гуртожитку, — сказала я, коли йшла попри них у душову, щоб змити зубну пасту. У це неможливо повірити, та вони всі були в однакових піжамах у горошок і з рюшами. — Що далі? Подушка-пердушка?　

— О-о-о! Практичка дується!　

Ідучи за мною у своїх піжамах у горошок і при цьому дурнувато регочучи, вони візуально й акустично страшенно нагадували мені стадо плямистих гієн із документального фільму, який я колись дивилась.　

— Ти що — геть жартів не розумієш?　

Ні. День тоді видався довгим. І достатньо веселим.　

Тепер я була десь приблизно так само налаштована жартувати, як антилопа гну з фільму, яку вполювали гієни і з’їли на вечерю.　

Розлючена, я змивала пасту з руки, поки Камілла, стоячи зліва від мене, біля сусіднього умивальника, самовдоволено розглядала себе в дзеркало.　

Ава, Гортензія і Забулаім’я зайняли праву сторону. Ава взялася заплітати своє довге темно-русе волосся. Забулаім’я грайливо підморгувала своєму відображенню в дзеркалі, а Гортензія мочила холодною водою зап’ястя і прикладала їх до своїх скронь.　

Я закрутила кран.　

— Я справді втомилася і страшенно хочу спати. Якщо ви маєте намір мене відлупцювати й запхати головою в унітаз, то робіть це вже або відкладіть на завтра.　

Усі четверо приголомшено подивилися на мене.　

— Ку-ку? Та прийди ж ти до тями, — прогундосила Гортензія. — Це був усього лиш безневинний маленький жарт. Просто ти не дотримуєшся правил.　

— Перепрошую?　

— Ти користуєшся душовими одночасно з нами, — пояснила Ава.　

— І потім, ти стала поводитись нахабно. — Забулаім’я докірливо дивилася на мене.　

Камілла енергійно закивала.　

— А тепер ти ще й стала брехати, говорячи, що ми хочемо тебе відлупцювати й запхати твою голову в унітаз.　

— У вас що, провали в пам’яті? — обурено закричала я. — Ви мене штовхали й ображали. І обмастили пастою мою дверну ручку.　

— Так, бо ти погрожувала Гортензії своїми уявними друзями, — сказала Камілла. — Моя тітка порадила нам не дати себе залякувати.　

— Що? Та хто тут кого залякує?　

Та це ж я стовідсотково була антилопою гну в цій історії.　

— А тоді ти ще й натрусила гидкого волосся в умивальник, — додала Забулаім’я.　

— І до цього всього ти ще й потворна, — сказала Ава.　

У цей момент кран умивальника ніби збожеволів. Виглядало на те, що він буквально зірвався і вистрелив потоком води прямо на Авину піжаму.　

Усі чотири плямисті гієни відскочили з криками назад, та кран уже знову заспокоївся.　

Оскільки цього ніхто не зробив, я закрутила кран і вже обернулася, щоб іти. Мене ніхто не зупиняв. Вони всі четверо недовірливо витріщалися на умивальник.　

дверях я ще раз обернулася.　Як щойно сказав мій уявний друг кран — залиште мене у спокої.　З тим трубопроводом щось коїться, — пробурмотіла замість відповіді Гортензія у бік Камілли. — Цей готель і справді в допотопному стані. Навіть якщо твоя тітка поводиться так, ніби це «Рітц Карлтон»^[13].　

Так, і тут вона, чорт забирай, мала рацію. Принаймні покоївки в «Рітц Карлтоні» були точно в рази приязнішими.　

Коли я після душу прокрадалася свіжа, одягнена і причесана повз їхню кімнату, хтось із них чотирьох голосно хропів. Це, швидше за все, була Гортензія, бо хропіння було якесь наче крізь ніс.　

На шляху вниз до кухні, розташованої у підвалі під рестораном, я не зустріла жодної людини. Та це зовсім не означало, що всі, окрім мене, ще спали.　

У готелі завжди хтось не спав. Чи, як любив казати мсьє Роше: «“Замок у хмарах” ніколи не засинає».　

Через те що конкретного розкладу харчування для працівників не було, в кімнатці перед кухнею завжди стояла для нас якась їжа.　

Коли я прийшла, то застала одного з молодих кухарів, П’єра, за розкладанням сиру на таріль, а повітря наповнював аромат свіжоспеченого хліба. Ранковий стіл тут, унизу, майже нічим не поступався тому, що був у ресторані для гостей. Ну добре, композицій із ягід, викладених концентричними колами, свіжовичавлених соків чи підставок зі скляночками з манговим лассі тут не подавали, але все інше було протягом цілого дня. З обіду тут був завжди гарячий суп, маленькі пиріжки з м’ясом, миски з яблуками, помаранчами і морквою, часто запіканки на платформах із підігрівом, свіжий хліб, холодна печеня, тістечка і торти опісля — з голоду тут точно не помреш.　

— А ти рано, — сказав П’єр.　

— Ти теж.　

Я, сповнена щастям, відкусила окраєць хрусткого, намащеного маслом хліба і відкинулася на один із небагатьох стільців.

Рання пташка отримує найкращий сніданок і… вільний стілець.　

П’єр розсміявся.　

Неодмінно візьми собі трішки лосося. Я сам маринував, із лаймом і морською сіллю, ялівцем і кропом і… ах, словом, спробуй.　

Він поклав мені великий шматок на тарілку. Я дуже любила П’єра — він був моїм постачальником молочних булочок для сімох Хуґо, завжди приберігав кілька для мене. Окрім того, він допомагав мені на початку розібратися з валіським діалектом, на якому тут усі розмовляють. Говорити я, напевно, ніколи не навчуся, а от розуміти, про що йдеться, вже можу. Тільки старого Стакі я ніяк не могла зрозуміти. П’єр, правда, вважав, що справа не в мені, а в тому, що він уже давно не мав жодного власного зуба.　

Лосось був божественний. І до хліба пасував ідеально. І до яйця. На сніданок я завжди наїдалася, бо потім, як правило, я мала змогу прийти щойно по обіді. Це було чудово, бо нікуди не потрібно поспішати й можна було затишно балакати собі з П’єром. Уночі випало тридцять п’ять сантиметрів снігу, розповідав він, і до того ж утворилися метрові снігові замети. Дороги через перевал були закриті, а шлях угору до готелю можна було подолати лише з ланцюгами на колесах. Наближався ще один циклон, і з першого різдвяного дня мало засніжити ще дужче. У нас, у Північній Німеччині, вже б оголосили надзвичайний стан. А тут у цьому не вбачали нічого особливого.　

— А там як настрій? — запитала я і показала на двері кухні. На час канікул штат обслуги й персоналу на кухні збільшувався до максимуму, дві третини людей тут були новенькими.　

— Усе добре. Тільки новенькі ще не до кінця усвідомили, наскільки серйозно шеф ставиться до заборони мобільних. Я зробив усе, що міг, та побоююсь, що вони зрозуміють це тільки тоді, коли перший телефон опиниться на грилі. Чи буде розрубаний на частини. Чи кинутий у киплячу пасту. — П’єр глузливо всміхнувся, і це змусило мене посміхнутись у відповідь. Але креативність шеф-кухаря виявлялася не тільки в цьому.　

— Один офіціант із допоміжного персоналу справді милий. Можливо, що я навіть трішки закохана.　

П’єр мені підморгнув.　

— А як там настрій у вас, нагорі?　

Я кинула погляд на сходи. Кутиком ока я ніби вловила якийсь рух.　

— Роман Монфор тримає мене під прицілом, студентки з Лозанни — злісні бестії зі спотвореним сприйняттям реальності, а ще малий Дон Буркгарт вирішив перетворити моє життя на пекло. Але в загальному все окей, дякую. О, доброго ранку! А ти тут звідки взялася?　

Заборонена Кішка потерлася, муркаючи, спершу об мої, тоді об П’єрові ноги. А потім голосно нявкнула.　

П’єр поставив перед нею тарілочку з дрібно нарізаною холодною печенею, яку він, швидше за все, підготував заздалегідь.　

— Знаєш, над чим я ламаю собі голову? — запитав він, поки Заборонена Кішка з апетитом налягала на сніданок.　

— Шеф казав, що кішка була тут уже тоді, коли він тільки починав тут як кухар. — Він витримав коротку драматичну паузу. І тоді тихо додав: — А це було 1989-го.　

Математика не була моєю сильною стороною, та навіть без калькулятора я розуміла, що цього бути не могло.　

— Можливо, то була інша кішка, дуже схожа на цю. Її руда смугаста попередниця.　

Заборонена Кішка почала вмиватися. Ми задумано за нею спостерігали.　

— Ага, напевно, так і є.　

П’єр підняв котячу тарілку з підлоги.　

— Відкласти тобі на післяобід малинового чизкейка? Мадам Клео була незадоволена глазур’ю, тому мені вдалося зробити так, щоб нам виділили двадцять чотири шматки.　

На сходах почулися кроки. З’явився Ніко у своїй уніформі пажа. Свою кумедну кепку він затиснув під пахвою.　

Я радісно з ним привіталася і запропонувала йому свій стілець.　

— Доброго ранку, — відповів він якось сухувато, ніби йому було неприємно мене зустріти. — О! Кішка! А я думав тут заборонені домашні тварини. У правилах внутрішнього розпорядку це тричі підкреслено.　

— Яка ще кішка? — запитали ми з П’єром одночасно.　

— Таж он ця, отам! — Ніко вказав на Заборонену Кішку, яка неспішно піднімалася сходами.　

П’єр прищулив очі.　

— Фанні, ти бачиш десь тут кішку?　

Я похитала головою.　

— Кішку? Ні!　

— Ха-ха, дуже смішно. — Ніко люто блимнув на нас. — Цього разу я не куплюся так легко, як на історію з еполет.　

Поки він ображено набирав сніданок на свою тарілку, я попрощалася з П’єром і рушила слідом за Забороненою Кішкою на перший поверх. Власне, я хотіла ще піднятись нагору, щоб почистити зуби, поки не прокинулися ті дурні лозанські дівулі. Та кішка бігла переді мною, голосно муркаючи і постійно обертаючись, ніби хотіла переконатися, що я ще йду за нею. Тож я зробила їй послугу і пішла слідом. Ми прогулялися навскіс через порожнє фойє, попри конференц-зал і попрямували в бік бару й бібліотеки. Це мегадовгий обхідний шлях до моєї кімнати, та він по-особливому цікавий, бо в бібліотеці були двері, через які можна було потрапити на потаємні сходи, котрі вели і вниз до підвалу, і вгору на четвертий поверх. Бібліотека була одним із найкрасивіших приміщень у будинку. Там стояли височенні, до стелі, стелажі, заповнені книгами, м’які комфортні місця для читання біля вікон, старовинна кахельна піч із лежанкою, зручні фотелі, столики з книгами-фотоальбомами, а ще роликова драбина. Добре відштовхнувшись, нею можна було їздити вздовж книжкової стінки, що мала сім метрів довжини і чотири висоти.　

Тоді навіть витирання пилу давало задоволення.　

Якби я була гостем, я б просиджувала тут цілими днями. Від пічки затишно віяло теплом, а ще надзвичайно приємно пахло старими книгами і поліроллю для меблів. За бажанням гостя сюди могли подати каву, вино чи ще щось таке, проте люди все одно рідко сюди забрідали. І велике приміщення стояло зазвичай порожнім.

— Багато книжок відлякують людей, — сказав мсьє Роше, підморгнувши, коли я здивовано розповідала йому про це. — Вони відчувають докори сумління, бо тут добре бачать, наскільки мало до цього прочитали.　

Заборонена Кішка явно не шукала тут затишного місця для спання. Вона нявкала перед дверима на потаємні сходи, допоки я їх не відчинила.　

Двері непомітно розміщувалися в стелажі з детективами і трилерами й були позначені звичним уже написом трьома мовами: «Проходу немає — вхід тільки для персоналу».　

На другому поверсі сходи виходили до довгастого приміщення з багатьма закутками, яке розташувалось між малим баштовим люксом і кімнатою 102 і слугувало місцем для зберігання пилососа й чистильних засобів. На третьому поверсі сходи виводили до великої кімнати із вбудованими шафами для постільної білизни та рушників, а з неї через коридор прямо до великого баштового люксу. Там від початку грудня жив Дон Буркгарт-молодший зі своїми батьками.　

На четвертому поверсі сходи закінчувалися прямо в кімнатах для чоловічої частини персоналу. З коридору на другому і третьому поверхах двері до прихованих сходів і приналежних до них кімнат мали вигляд цілком звичайних готельних дверей. Нікому з гостей і на думку не спадало, що за дверима кімнат 103 і 203 ніхто не жив.　

Хіба що гість був настільки безсоромним і допитливим, як-от Дон Буркгарт-молодший, якого знаки заборони на дверях тільки провокували до порушень.　

Раз Дон мене ледь не до смерті налякав, коли я, нічого не підозрюючи, відчинила шафу в кімнаті для білизни, а на мене звідти витріщилося його миле обличчя. Мій наляканий вереск викликав появу панни Мюллер, яка тут же почала сварити Дона. Та його жалібний погляд і миле шепелявлення про те, що він нібито грався в піратів і через це геть забув, де він, швидко її переконало. Сміх та й годі! Щоб Дон Буркгарт-молодший та й грався в невинні дитячі ігри!　

Кішка раптом почала поспішати і замість того, щоб і далі неквапливо прогулюватися, вона помчала сходами вгору. І коли я вибігла за нею на другий поверх, її вже й слід прохолов. І так було завжди. Спершу вона мене заманювала на цей обхідний шлях, так ніби хотіла щось мені показати, а потім просто зникала.　

У кімнаті для білизни на третьому поверсі двері шафи були прочинені. Я уявила, як би це роздратувало панну Мюллер, і саме тому хотіла з цим розібратися, коли двері з головного коридору відчинилися і хтось увійшов.　

Далі я вчинила те, що вчинила, і я не могла пояснити собі навіщо. Але й так було вже запізно. Я прожогом шмигнула до шафи, прикривши за собою дверцята. Затримавши подих, я стояла на тому самому місці, на якому застукала Дона два тижні тому. Щось із моїми рефлексами точно було не в порядку. Чому, заради всього святого, я заховалася в шафу тільки через те, що почула, ніби хтось наближається? Я ж не робила нічого забороненого. І виглядала я бездоганно, сама панна Мюллер не мала б до чого придертись.　

Та пізно, тепер я вже не могла вийти з шафи так, ніби нічого не сталося. Я мусила чекати, поки хтось, хто увійшов до кімнати, не піде геть.　

Але проблема була в тому, що цей хтось не йшов геть. І це не був хтось один, їх було двоє. Вони почали розмовляти прямо перед дверцятами, за якими я стояла.　

— Я не розумію, чому ти так вперся, Рудольфе, — сказала одна особа, і я ледь не зомліла від жаху. Це був Роман Монфор! Через снігову бурю, що була минулої ночі, він, певно, не поїхав додому, а залишився ночувати тут.　

— Я не вперся, я просто хочу знайти інше рішення, — відповіла друга особа, і я впізнала голос Безвольного Руді, молодшого брата Романа. — Дай нам ще трішки часу.　

Роман зітхнув.　

— Ми вже проходили це тисячу разів. Час тут не допоможе. І якщо ми будемо зволікати, ця пропозиція перестане бути актуальною. Кращої ми вже не отримаємо.　

— Та ми не можемо цього зробити, — сказав Рудольф, і його голос звучав ще пригніченішим, ніж завжди. — Ми відповідаємо за цей будинок зі всіма його традиціями і людьми, які тут працюють. Подумай лишень про свого…　

— Тільки не починай знову про традиції і відповідальність, — перебив його Роман. — Нам ця прогнила коробка зі своїми перестарілими традиціями і людьми вже в печінках сидить. Господи, та ти краще за мене знаєш рахунки і розумієш, яких збитків ми зазнаємо. Ми на краю прірви.　

— Можливо, з першого погляду він видається безперспективним, та цей будинок має великий потенціал і ще досі відмінну репутацію, і якби ми ще раз почали все з початку…　

— З боргами? Хто в біса даватиме нам кредити на процес модернізації? — знову перервав Роман свого брата.　

Я дивувалася, що він не кричав, і взагалі, як на нього, говорив досить навіть тихо. І це надавало його словам ще більшої значущості.

— Господи, Рудольфе, подивися на це все. Це кінець! Кінець цілої епохи! Будинок повільно вмирає від старості, наші гості вмирають від старості, і разом із ними усі наші працівники — як, наприклад, цей старезний майстер, якого ти ще й досі постійно вписуєш до платіжної відомості. Хоча йому вже давно місце в будинку для престарілих. Він лише гостей лякає!　

— Старий Стакі завжди чудово справлявся зі своєю роботою, — сказав Рудольф. — Готель — це його дім, він іншого не має, і було б дуже жорстоко виганяти його звідси через старість. Окрім того, він із любов’ю опікується кіньми і робить…　

— Це твої проблеми, — прошипів Роман. — Ти просто не вмієш думати як бізнесмен, ти занадто сентиментальний. Та увімкни нарешті свій здоровий глузд! І Іропозиція Буркгарта — це наш єдиний варіант. Ми вийдемо з цієї скрути без боргів, та ще й залишиться дещиця кожному для нового початку.　

— Але цей чоловік — безсовісний шахрай, який зруйнує все, що збудували наші прадіди тут нагорі. А ще він невіглас. Ти роздивлявся докладніше його плани?　

— Мені вони подобаються. Я — фанат виразних ліній і сучасного устаткування. Цей старосвітський кітч вже давно вийшов із моди.　

— Сто кімнат замість тридцяти п’яти! Ще й до того три кімнати в малому залі камерної музики. А там ще самі Яша Хейфец і Елізабет Шварцкопф давали концерти!　

— Та це було ще до нашого народження! — Я майже чула, як Роман стенув плечима.　

— Та ми особисто були присутні, коли Отфрід Пройслер читав у нашій бібліотеці! У тій самій бібліотеці, де Буркгарт хоче облаштувати гольф-шоп. Як ти можеш залишатися таким байдужим? Коли я чую від нього про всі ці парковки, фунікулери, крісельні підйомники та котеджі, то мене охоплює жах!　

І я вже довгий час була охоплена жахом. Я думала про те, що готель, мабуть, не дає великого прибутку, судячи з малої кількості гостей, що були тут протягом часу мого перебування. Та факт, що справи настільки погані, мене шокував. Не дивно тоді, що Дон Буркгарт-молодший поводився так, ніби весь готель належав йому. Адже його тато планував це все купити і зробити з нього бозна-що.　

— Так, Буркгарт і є, власне, жорстким комерсантом, — сказав Роман. — Ми взагалі повинні радіти, що він бачить якесь майбутнє у цьому Богом забутому шматку землі. Наші прадіди мертві, так само як наші діди й батьки, які звалили на нас цю відповідальність, навіть не питаючи, чи ми цього хочемо. Своєю часткою я вже точно ситий по горло. Якщо ти й далі впиратимешся, я продам її Буркгарту, а ти вже сам тоді вирішуй, що робитимеш зі своєю.　

— Ти не можеш цього зробити, — пробелькотів Рудольф.　

— Ще й як можу! — відповів Роман. — Подай на мене до суду, якщо знайдеш гроші на адвоката.　

Кілька секунд панувала тиша. Я в шафі затамувала подих.　

— Звісно, я хотів би, щоб ми, брати, трималися разом, — сказав Роман нарешті на диво м’яким голосом. — Рудольфе, давай доведемо все гідно до кінця, поки ще не пізно.　

— Скажи мені, де тут гідність, коли ми отримаємо від Буркгарта валізу брудних грошей за наші душі? — з гіркотою сказав Рудольф. — Ти що, геть не думаєш про свого сина?　

— Якраз навпаки! Я навіть дуже про нього думаю, — запевнив Роман. — На відміну від нас він буде вільним! Вільним вибирати професію, яка буде йому до душі, вільним жити, де він захоче, — без цього каменя на шиї, без боргів і відповідальності. Зараз він цього, може, і не оцінить, але я роблю йому величезну послугу.　

Знову на кілька секунд запала тиша.　

— Але ж він любить це місце, — прошепотів тоді Рудольф. — Точнісінько як і я.　

Роман простогнав:　

— Знову сентименти! Нічого, окрім сентиментів! Знаєш, існує ще й світ поза цією Богом забутою полониною. Ти що, проти змін і прогресу?　

Поки він це говорив, стало зрозуміло, що він віддалявся. Я почула, як грюкнули двері, а потім його кроки на сходах.　

— Чекай! — Рудольф, зітхаючи, пішов слідом. — Ми могли б заощадити більше коштів. Мені від цього, звичайно, серце кров’ю обливатиметься, та, наприклад, мадам Клео — це розкіш, яка нам не так і потрібна. Як щодо Одермата з банку? Чи не міг би він нам все це ще раз перерахувати?　

Відповіді я так і не розчула. Якийсь час, допоки їх кроки і голоси остаточно не затихли, я залишалася, наче застигла, стояти в шафі. Тільки тепер я зауважила, що моє серце вистрибувало з грудей. І мені страшенно бракувало повітря.　

Я обережно штовхнула дверцята шафи і вийшла зі своєї схованки. Те, що перед нею хтось стояв, я помітила занадто пізно.　

Хтось, хто мене так само здивовано розглядав, як і я його. Проте він отямився швидше за мене.　

— Ви тільки гляньте! — сказав він англійською. — Покоївка в шафі!　

7

Переді мною стояв абсолютно незнайомий мені тип, молодий, дуже стрункий, атлетичної будови, злегка засмаглий, із коротко стриженим, зачесаним назад темним волоссям. Очі в нього були азійської форми та ще й такі темні, що в цьому світлі я не могла відрізнити райдужку від зіниці.　

Його обличчя було беззаперечно наймилішим серед усіх хлопців і чоловіків (він був десь посередині), які мені траплялися до того, включно з акторами всіх фільмів та серіалів.　

Його повні губи скривилися в глузливій посмішці, поки він заглядав до шафи.　

— Ти була там усередині сама?　

— Це тебе взагалі не обходить. — Я зраділа, що я ще могла бодай видавати звуки і навіть спромоглася підібрати правильні англійські слова. Напад завжди був найкращим захистом. — Доступ до цього приміщення мають лише працівники готелю. Тому дуже сподіваюся, що ти тут працюєш.　

Його усмішка стала ширшою, відкривши ідеальні білосніжні зуби. Можливо, він вважав, що було б < мішно думати, наче з такою зовнішністю, як у нього, можна працювати офіціантом.　

— Інакше?　

— Інакше ти перебуваєш на забороненій території, — строго сказала я. — І я мушу про тебе повідомити. Я не почула, як ти зайшов.　

Мабуть, тому, що я в шафі напружено прислухалася до розмови братів Монфор.　

Незнайомець був одягнений у чорні джинси й темний светр. І до того ж ця неймовірна постава — пряма, граційна й водночас невимушена. Це не міг бути той очікуваний британський актор, якому, судячи з розповідей мсьє Роше, було десь за шістдесят. Може, він був танцівником балету? Чи азійським принцом?　

— Ну то що тепер? — запитала я, схрестивши на грудях руки.　

І тут хлопець розсміявся.　

— А, так, отже, я тут не працюю. Можливо, я готельний злодій, що розвідує територію?　

Ага, точно. А Заборонена Кішка — це насправді кіт. — Тоді тобі теж не можна тут бути, — сказала я. Він придушив сміх, що теж виглядало досить мило. — Окей. Давай ще раз спочатку. Там немає знака, що вхід заборонено. — Він показав на двері. — Я подумав, що це може бути коротшим шляхом.　

— Там якраз для цього висить номерок кімнати, тому стверджувати, що ти хотів просто пройти, немає сенсу.

Я пробралася повз нього до дверей і відчинила їх.　

— Бачиш?　

Може, він помітив, як сюди заходили двоє братів Монфор, не використовуючи ключа, і йому стало цікаво, куди ведуть ці двері?　

Це я принаймні могла б зрозуміти.　

Він підступив до мене так близько, що я змогла відчути аромат свіжовипраної бавовни і ще чогось лимонного. Я відразу подумала про рибу, яку їла на сніданок, і мимовільно стиснула губи.　

— Так, на перший погляд, справді схоже, що це просто звичайні двері в номер, — сказав він. — Та ось це збило мене з пантелику. — Він вказав на маленький значок аварійного виходу, що світив зеленим, розміщений над вимикачем. На ньому був зображений чоловічок у русі й стрілка, що чітко вказувала у напрямку таємних сходів.　

Я цього справді ніколи не помічала.　

— Хм, — видала я. — Та це діє тільки у випадку пожежі. І я не бачу, щоб тут щось горіло. А ти?　

Тепер він глянув мені в очі, і я зауважила, що райдужка була не такою вже й чорною. Вона відблискувала темно-карим.　

— Я не впевнений, — тихо вимовив він. — Але я до всього готовий. До всіх випадків.　

Він ступив крок назад.　

— Мене звати Трістан Браун. Я тут на канікулах зі своїм дідом, професором Артуром Брауном. Ми прибули вчора ввечері, під час снігової бурі.　

— Браун, номер 211, — пробурмотіла я і подумки почала проходитися списками гостей мсьє Роше. Ніяких особливих побажань для номера 211, ніяких поїздок саньми, SPA-візитів чи уроків їзди на лижах, жодних алергій чи непереносимостей, ніякого собаки, позначок VIP від Романа Монфора, ну зовсім нічого, що могло б розповісти мені більше про цього гостя. Номер 211 був розташований якраз на цьому поверсі, в кінці коридору, поруч із номером хлопців Барнбруків і навпроти номера Барнбруків із немовлям.　

Та який там коротший шлях! На шляху з номера 211 сюди Трістан (гарне ім’я, до речі, досить йому личило) неодмінно мав би проходити повз головні сходи чи ліфт, якими він міг без проблем скористатися. І який гість блудить готелем о такій годині, відкриваючи навмання різні двері, немає різниці зі знаком аварійного виходу чи без нього?　

— А в тебе є ім’я? — поцікавився він. — І ти справді покоївка?　

— Ні, просто одягнула уніформу, бо я так маскуюся.　

Звичайно, так розмовляти з гостем практикантці не зовсім личило б. Панна Мюллер уже б виказувала своє незадоволення з приводу моєї занадто щирої посмішки до гостей. На її думку, працівники були просто рухомим інвентарем готелю, тому вони не могли ні виявляти емоцій, ані їх викликати. Гості не повинні думати про те, мають працівники людські почуття чи ні, а тим паче почуватися зобов’язаними посміхатися у відповідь. «Завжди залишайтеся непомітними, ввічливими і повсякчас невидимо присутніми. Чи, може, ви зустрічали колись диван, котрий би нав’язливо посміхався?» — запитувала вона мене, і моя щира посмішка поступово сповзала з обличчя.　

Якби вона мене зараз чула, то напевно б узяла свій віничок із пір’я єгипетського страуса (вона присягалася, що це чиста правда) і гнала б мене ним назад аж до Бремена.　

Найкращим виходом було терміново звідси злиняти.　

— То ти мені нарешті розкажеш, що такого важливого було в тій шафі? — спробував Трістан із кімнати 211 ще раз.　

Замість відповіді я смикнула на себе двері позаду нас і обвела поглядом порожній коридор. На клямці до великого баштового люксу висіла торбинка зі щоденною газетою, яку передплачував Буркгарт-старший. Це, з одного боку, свідчило про те, що посильний уночі дістався своєю машиною до готелю, незважаючи на сніговій, а з іншого — що тато Дона міг будь-якої миті відчинити двері, щоби взяти газету.　

Ще одна причина якнайскоріше зникнути.　

Та Трістан Браун не здавався. Він уперто йшов за мною коридором.　

— Ти що, через мене язика проковтнула? — запитав він.　

Ага, помрій!　

— Якщо ти так хочеш знати: в шафі я розмовляла по телефону зі своїм шефом. Насправді я агент ФБР під прикриттям. Спецвідділ готельних злочинів за кордоном. Але це все, звісно, надсекретно.　

Трістан уперто прямував за мною далі по коридору.　

— Розумію, — сказав він, сміючись. — Та все ж ти могла б сказати мені своє ім’я. Кодове ім’я також підійде.　

— Цс-с-с-с. Інші гості ще сплять. — Я пришвидшила темп. — До речі, а ти чому не спиш?　

— Джетлаг. Я прилетів сюди вчора з Нью-Йорка. Манон? Ділу? Лола? Ти мені схожа на француженку.　

З Нью-Йорка? Вау!　

— Але ти говориш як англієць.　

Ми дійшли до головних сходів. Кімнати працівників розташовувались у південному крилі ліворуч, а кімната Трістана була в кінці коридору навпроти.

Я зупинилась перед нішею з картиною, написаною олійними фарбами. На ній була зображена дівчина з намистом із перлів. Вона була наче жива. На перший погляд, могло видатись, ніби вона справді стоїть там, за вишитими червоними оксамитовими портьєрами, у вечірній сукні з глибоким декольте та з майстерно підібраним волоссям. Однією рукою вона сперлася на спинку крісла, іншою елегантно тримала театральний бінокль. І мені здалося, що вона докірливо дивилася на мене. І справедливо!　

— Я і є англієць, — пояснив Трістан. — А в Нью-Йорку я по роботі.　

— По роботі? — глузливо перепитала я, тим самим остаточно переступивши через усі приписи панни Мюллер про правильну поведінку. Розмова з Трістаном була як гра в пінг-понг — м’ячик постійно повергався.　

— Тобі ж дев’ятнадцять, не більше.　

— Ми, готельні злодії, починаємо з ранніх літ. — Трістан засміявся. — Отже, назад до французів. То ти одна з них?　

— Ні, — відповіла я і розсердилася на себе за те, що це прозвучало якось жалісливо. Окей, цей тип був неймовірно милий. І він гарно пахнув. І вести з ним розмову було справді весело. Це все! Жодних тобі причин поводитися так дивно!　

Але я була не єдиною з нас двох, хто поводився дивно.　

— Хтось підіймається сходами, — прошепотів Трістан і, перш ніж я встигла перевірити, чи це правда, він затягнув мене в нішу до суворої дами в намисті з перлів, запнувши за нами одну з оксамитових завіс. Я точно була не єдиною з дивними рефлексами.　

Оскільки одна завіса недостатньо нас прикривала, я швиденько затягнула ще й другу. Тепер ми стояли сховані й заглядали на сходи крізь щілину в завісах.　

Це був чоловік у костюмі, який цілеспрямовано і спритно долав сходинки. Коли він проходив повз нашу нішу й далі на четвертий поверх, я відразу його впізнала. Це був непоказний тип із номера 117, якого мсьє Роше вважав охоронцем Смірнових. Що він шукав на четвертому поверсі? Панорама-люкс розташовувався в південному крилі на другому поверсі.　

На четвертому поверсі закінчувалися сходи й ліфти. Тут були номери від 301 до 305, ігрова кімната, а ще — заборонені для доступу гостей кімнати для чоловічої частини працівників і доступ до двох наступних мансардних поверхів.　

Десь нагорі ледь чутно зачинилися двері. І якщо я не помилялася, то це були двері до кімнати працівників. У будь-якому разі це було дивно.

Я обернулася до Трістана і злякалася, настільки близько він до мене стояв. Крізь завіси в нашу схованку ледь пробивалося світло.　

— А можеш мені, будь ласка, пояснити, чому ми тут ховаємося? — спитала я впівголоса.　

— Чому? Бо це весело. — Він зашкірився і потягнувся повз мене, щоб відслонити завісу. — Зрештою, ти ж агент ФБР під прикриттям, а я готельний злодій. Це наше звичне заняття. А хто цей тип?　

Він заселився під іменем Александр Губер, та це не обов’язково те саме ім’я, на яке зареєстрована його зброя. Якщо вона взагалі зареєстрована. Що ж він шукав у кімнатах працівників?　

Може, перевірка працівників належала до заходів безпеки щодо захисту осіб, яких він охороняв?　

І чому Трістанове обличчя було знову так близько до мого?　

— У тебе веснянки, — сказав він.　

Під його настирним поглядом я знову згадала, що ще досі не почистила зуби. Я відвернулася і вийшла з ніші.　

— Мені шкода, але ведеться слідство, я не маю права нічого розголошувати. А тепер мені справді час іти, інакше… е-ем… мене викриють.　

— Жаль, — сказав Трістан і раптом став серйозним. Це йому теж пасувало. Я нерішуче глянула на нього.

У кінці проходу відчинилися двері, і я не встигла й оком кліпнути, як знову стояла поруч із Трістаном у ніші із запнутими завісами.　

Він тихо засміявся.　

— Гарні рефлекси, агент як-тебе-там?　

— Цс-с-с, — видала я. Чорт! Я тепер що — вічно буду застрибувати в нішу від кожного звуку й ховатися? Що зі мною не так?　

— Якщо вода буде холоднішою ніж двадцять п’ять градусів, я і ноги в той басейн не застромлю!　

Я відразу впізнала цей голос. Це була Елла Барнбрук, яка вчора нила, що їй просто необхідно жити в Теремін-люксі.　

— Це справжня льодовикова вода. І що вона холодніша, то більше калорій спалюється під час плавання, — відповів інший голос, який я ідентифікувала як голос її кузини Ґретхен.　

Обидві швидко наближалися і навіть не намагалися розмовляти тихо.　

— Можливо, навіть достатньо, щоб можна було з’їсти один із тих божественних круасанів, які тут подають. О Боже, чому я вже годинами не можу думати ні про що інше, окрім їжі?　

— Це все той проклятий джетлаг, — сказала Елла. — Коли засинаєш о п’ятій після обіду, то не дивно, що посеред ночі ти вже почуваєшся виспаним.　

Вони саме проходили повз нашу нішу, і я на мить затримала подих.　

— Мені здається, я зараз чхну, — прошепотів Трістан.　

Я нажахано на нього глянула. Та він, напевно, просто так розважався. У напівтемряві я бачила, як виблискують його зуби.　

Елла продовжила:　

— І ти думала не тільки про їжу, а ще й про Бена.　

Признайся!　

Ґретхен пирснула сміхом. Як і Елла, вона була одягнена в білий готельний халат для купання, взута в махрові шльопанці, а її світле волосся було зав’язане в хвостик.　

— Боже мій, він же такий милий. А я боялася, що ці канікули будуть нудними.　

Вони стояли перед одним із ліфтів.　

— Отже, це вже вирішено, що Бен належить тобі, так? — Елла взялась руками в боки. — Забула, що тут ще я є, сестричко?　

Ґретхен знову захіхікала. Чи, власне, вона й не припиняла.　

— Як на мене, ти теж можеш випробувати з ним своє щастя. Так буде навіть цікавіше.　

Ліфт видав дзвінке «плін-н-нь», і решітка з брязкотом відчинилася.　

— Добре. Тоді нехай переможе найсильніший, — сказала Елла, коли вони ступили до ліфта. — Головне, щоб Емі залишилась ні з чим.　

— Я думаю, через це взагалі нема чого переживати, — сказала Гретхен. — Жоден хлопець не обере Емі, поки є Гретхен чи Елла.　

У цей момент Трістан таки чхнув. І мені здалося, що досить голосно.　

Я злісно на нього глянула, та звук, очевидно, не докотився до Гретхен і Елли. Але, незважаючи на це, для мене ніби вічність минула, поки двері ліфта зачинилися.　

Я квапливо відкрила завісу і вийшла з ніші.　

— Ти зробив це навмисно, — дорікнула я.　

— Мені прикро, — сказав Трістан, винувато посміхаючись. — Я тебе ледь не викрив. Ці американські дівчатка-черлідерки взагалі мають совість? Ні, не відповідай, я сам вгадаю. Злі сестри Попелюшки керують міжнародним наркокартелем, правильно? Там, унизу, в басейні, вони матимуть зустріч із ватажком італійської мафії. Хіба тобі не треба поспішити за ними, щоб їх схопити?　

Я зітхнула. Якось мені це все більше не видавалося таким смішним, скоріше дурнуватим.　

— Я мушу йти, — сказала я.　

— Ну, будь ласка! Скажи хоч, як тебе звати. Це не мусить бути твоє справжнє ім’я. Можливо, все ж щось французьке?　

Отак, стоячи в ніші з перехрещеними на грудях руками, спершись біля портрета дами з суворим поглядом у намисті з перлів, він сам був наче з картини.　

— Ну добре. — Час гіркої правди настав. — Мене звати Фанні Функе, і я тут річна практикантка. Наразі я працюю нянею.　

Навіть якщо Трістан і був розчарованим, він не подав і знаку.　

— Як шкода, що я не дитина.　

— Скільки тобі років? — це просто вихопилося в мене. Я вже, було, відійшла на кілька кроків, але все ще обличчям обернена до нього.　

— Дев’ятнадцять, як ти і припускала. А тобі? Маю на увазі твою роль під прикриттям.　

— Сімнадцять. Було приємно з тобою познайомитися.　

Нарешті я спромоглась обернутися до нього спиною. Тепер залишилося переставляти ноги і зникнути. Ну, давай, це не так і важко.　

— Приємного перебування в Шато Жанв’є, — кинула я через плече. Ідучи проходом між двома ліфтами, я відчувала на спині його погляд. Ну принаймні я собі так думала. Не знаю, чому саме зараз, та мені згадалось, як Делія називає мою ходу хлоп’якуватою.

У дверях до кімнат персоналу я ще раз обернулася. Та ніша вже була порожньою. Від Трістана не було й сліду.　

Я збентежено кліпнула. Можливо, це була всього лиш моя уява? Може, все, що сталося за останню годину, відбувалося лише в моїй голові? Можливо, насправді я ще лежу у своєму ліжку й мені все це наснилося? Не було присмаку риби в роті, готель не був у фінансовій скруті, не було валізи, повної брудних грошей, і я не виставила себе повною дурепою перед наймилішим створінням чоловічої статі на цій планеті.　

Та потім двері з внутрішнього боку відчинилися, і клямка так боляче вп’ялася мені в крижі, що я відразу усвідомила, що це точно не сон.　

Я остаточно прийшла до тями.　

— Вибач, не хотіла зробити тобі боляче.　

Одна з помічниць кухні протиснулась повз мене, вибачливо усміхаючись.　

— Це я винна, — відповіла я і шмигнула досередини.　

І все це відбулось перед сьомою годиною ранку! Неймовірно, що може пережити рання пташка.

8

— Ви все це знали? — витріщилася я на мсьє Роше. Цілий день я ламала собі голову над тим, як і чи потрібно розповісти йому про розмову між двома братами Монфор. І от тепер, коли я це врешті-решт зробила, він не був ані крапельки здивований. І ніякого тобі обурення чи жаху в очах. Він просто уважно та спокійно дослухав до кінця з таким виглядом, ніби він співчуває мені. І це при тому, що я хвилювалась за його реакцію і відчайдушно намагалася придумати, як би то його розрадити. Адже все це було його готелем. Для нього, Павела, старого Стакі, Мозер-Анні та й навіть для самої панни Мюллер «Замок у хмарах» був не просто місцем праці — він був їхнім домом. Тому я очікувала бурхливішої реакції.　

— Я всього лише консьєрж. Та те, що готель більше не дає доходу, ясно як білий день, бо ж гостей чимраз менше і менше, — розсудливо сказав мсьє Роше. — Кошти на утримання готелю і працівників давно перевищують доходи, а кредитів не вистачає, щоб їх покривати. Ідея з інвестором уже кілька років питає в повітрі.　

Він поправив окуляри.　

— Як на мене, ідея цілком розумна. Звичайно, за умови, що це буде правильний інвестор.　

— Так, а Буркгарт навряд чи правильний! Він хоче зробити з бібліотеки гольф-шоп. А це не має сенсу, якщо не буде поля для гольфу. Окрім того, йшлося про фунікулери, парковки, підйомники.　

Від обурення я геть забула стишувати голос.　

Та Бен, який саме розмовляв на рецепції із запізніло прибулим британським актором (якого я, до речі, ніколи б не впізнала), здається, нічого не почув. Я б залюбки його запитала, чи знає він (і якщо так, то що саме) про плани свого тата і що він про те все думає. Та мені ніяк не випадала така можливість, і, чесно кажучи, я й уявлення не мала, як би цю розмову з ним почати. Сьогодні в обід я наштовхнулася на нього в пральній, коли відносила Павелу яблучний пиріг із корицею і забирала шапку Ґрейсі з котячими вушками, яка завдяки старанням Павела знову виглядала як новенька.　

Бен сидів там зі схрещеними ногами перед Бертою, що несамовито гуділа, і жував канапку. Це виглядало надзвичайно затишно. Павел співав басову партію з «Різдвяної ораторії» Баха, а я, на якийсь час поборена різдвяним настроєм, підхопила соло труби. У тому машинному гулі зникали будь-які музичні комплекси. Моя партія труби без труби здалася Бену дуже потішною, і він, не роздумуючи, перетворив стомлену Берту на велетенський барабан. Час ніби зупинився, ми співали від душі, трубили і барабанили, а тоді Бен підірвався і, вибачившись, поквапився геть.　

Певно, угодою для пожиттєвого практиканта не передбачено взагалі ніяких перерв.　

— Поспішайте, радісні пастушки, ах, поспішайте! — заспівав Павел йому у слід.　

— Так, плани справді лякають, — сказав мсьє Роше і заспокійливо мені усміхнувся. — Та це лише плани.　

Я не розуміла, звідки в нього така впевненість.　

— Наприкінці сімдесятих була вже ідея відкрити на горі лижний курорт і побудувати підйомник. Та згодом від цього відмовилися.　

— А Роман Монфор, здається, серйозно налаштований якнайшвидше продати готель. І йому цілковито байдуже, що з нього зробить Буркгарт. — Я ще більше стишила голос. — І йшлося про цілу валізу брудних грошей…　

Навіть це ніяк не здивувало мсьє Роше.　

— Виглядає на те, що сміттєвий бізнес — мутна, але досить прибуткова справа.　

Він ковтнув капучино, яке я принесла йому з кухні, хоча час перерви на каву й тортики вже давно минув. Проте, маючи такі погані новини, я не хотіла з’являтися в кімнату консьєржа з порожніми руками.

Моя зміна в ролі няні тривала до пів на п’яту. І якщо не враховувати тонну блискіток, які я витрусила зі свого волосся опісля, то все пройшло досить навіть тихо і гладко. І це завдяки відсутності Дона Буркгарта-молодшого, котрий ані разу не зазирнув до дитячої кімнати та не з’явився навіть тоді, коли ми проводили змайстрованим нами єдинорогам екскурсію готелем. Я сподівалася, що його сім’я поїхала геть, та, як я потім дізналася, Дон просто підхопив якусь шлунково-кишкову інфекцію. Будь-кому іншому я б неодмінно поспівчувала. Але в цьому випадку точно в усьому була винна карма.　

— Це, власне, вже не вперше, що Дон Буркгарт провертає тут дільця з валізами, повними готівки, — повідомив мені мсьє Роше після короткої паузи.　

— Чесно? — прошепотіла я.　

Мсьє Роше кивнув.　

— Та до цього йшлося, наскільки мені відомо, тільки про ангари для спалення сміття, фірми з переробки сміття, звалища і могильники по всій Європі, а готель був би зовсім іншим видом діяльності. Напевно, він хоче спробувати щось свіженьке.　

Але все це тут не є масштабом мільйонерів! Якщо Буркгарт неодмінно хотів розпочати готельний бізнес, та ще й до цього був таким запеклим прихильником сучасних технологій, то для чого ж він тоді обрав саме цей готель, з усіма його закутками, нішами, арками, вежками й химерними прикрасами? Він що, не міг почати з чогось простішого?　

— Безвольний… ем-м-м… молодший Монфор казав, що Буркгарт хоче зробити сто номерів із наших тридцяти п’яти.　

— Це стане можливим, хіба якщо врахувати незадіяний зараз простір під дахом і за умови, що працівники не житимуть більше в будинку…　

— Але ж це жахливо! — вирвалося в мене занадто голосно.　

Цього разу Бен поглянув здивовано в мій бік. Я швидко посміхнулася. Бідний Бен.　

Якщо я все правильно зрозуміла, то його час у ролі пожиттєвого практиканта тут, у готелі, підходив до кінця.　

— Він любить це місце, — казав його дядько Рудольф.　

Я теж любила це місце — а була я тут усього лише з вересня. І можна собі тільки уявити, як сильно полюбиш це місце, якщо проведеш тут усе своє життя.　

— Це, до речі, Смірнови з панорама-люксу. — Мсьє Роше кивнув підборіддям на пару, що саме підходила до нас. А оскільки я пропустила їх прибуття попереднього вечора, то тепер розглядала їх із неприхованою цікавістю, одночасно відсуваючи наші горнятка з-під капучино за стійку з листівками й відходячи назад, щоб непомітно злитись зі стіною.　

Пані Смірнова виглядала максимум на тридцять. Неперевершена, надзвичайної краси жінка з мигдалеподібними очима, м’якими рисами обличчя, ідеально рівним, блискучим каштановим волоссям, що спадало на хутряний комірець її приталеного піджака. Підбори її туфельок здавалися нескінченно високими, щоправда, це жодним чином не відображалося на її ході. Вона перетнула фойє великими кроками подіумної моделі, правою рукою закинула волосся за плече, на її лівій руці елегантно погойдувалася сумочка. її манікюр був такого ж насиченого червоного кольору, як і помада. Уже тоді, коли вона сперлася на стійку, я помітила, що в сумочці сидів маленький песик. Це був найменший песик, якого я коли-небудь бачила. Він мав вигляд пухнастої білої іграшки з очима-ґудзичками, і навіть його гавкіт звучав якось штучно, ніби мультяшно.　

— Катастрофа, — сказала його власниця англійською із сильним акцентом. — Мій чоловік стверджує, що тут немає жодного бутика, жодного магазину, жодної парфумерії! Це правда?　

— Усе правильно, мадам, — відповів мсьє Роше. — Та ми намагаємося забезпечити наших гостей якнайшвидше всім, чого вони тільки потребують. То що я можу для вас зробити?　

— Clive Christian. — Пані Смірнова зробила драматичний рух рукою. — Без нього мені не жити.　

Це було жахливо. Але хто чи що, заради Бога, той Clive Christian? Здається, мсьє Роше теж не мав жодного уявлення, що воно таке, і дещо збентежено перепитав:　

— Пардон?　

Тепер і пан Смірнов підступив до стійки. Він був виразно старшим за свою дружину, виглядав як мінімум на п’ятдесят і, на відміну від неї, одягнений був радше скромно — сірий светр до вільних штанів. Він також був худорлявим і мав досить гарний вигляд, меланхолійний, лисуватий, із довгим носом. У нього на плечах сиділа три- чи чотирирічна дівчинка, поклавши рученята на його лисину і тихо та допитливо спостерігала за всім, що відбувалося довкола. Вона мала милі кучерики, а одягнена була в точну копію костюмчика своєї мами, правда, не таку приталену, зате з хутряним комірцем.　

— Він мене не розуміє, — пожалілася пані Смірнова своєму чоловікові та ще додала щось російською, що прозвучало дуже навіть роздратовано і злобно.　

Чоловік привітно посміхнувся мсьє Роше:　

— Перепрошую. Вона розбила флакон парфумів у ванній і дуже через це переймається. Порівняно з його дружиною вимова в нього була в рази краща.

— Так, катастрофа! — вигукнула вона. — Я ж казала! Clive Christian по. 1. Коли я не маю на собі цих парфумів, то почуваюся наче без одягу. Коли б ви змогли їх доставити?　

Мсьє Роше відкрив було рота, щоб відповісти, та пан Смірнов його випередив.　

— Ніколи, Стелло, — сказав він м’яко, але рішуче. — Зараз вихідні, завтра Святвечір, за вікнами шаленіє віхола. Ти й сама бачила, скільки добиратися до найближчого міста, а заради цих парфумів доведеться їхати, певно, аж до Женеви. Й оскільки ти нікому б такого не побажала, скористаєшся якимись із тих парфумів, що в тебе є.　

Пані Смірнова вражено на нього глянула. Вона ображено додала ще щось російською, серед чого я розрізнила слово Chanel, і крутнулася на підборах.　

— І це каже той, хто постійно жаліється, що від інших парфумів у нього болить голова! За що мені це? Усі наші друзі зараз у Санкт-Моріці чи на Карибах, а ми цього року обов’язково чомусь мусили їхати в це дивне місце вдалині від цивілізації.　

Обурено, під супровід схвального гавкоту сумочки, вона подріботіла до сходів.　

— Вибачте за поведінку моєї дружини. — Пан Смірнов обдарував мсьє Роше сумовитою посмішкою.

Його донечка стрекотала щось незрозуміле і намагалася дотягнутися до золотих зірок і пташок на ялинковій гірлянді, прикріпленій над стійкою.　

— Їй просто потрібен час, щоб звикнути до тієї чи іншої ситуації.　

— Я впевнений, що спокій і гірське повітря підуть їй на користь, — відповів мсьє Роше.　

Пан Смірнов став навшпиньки, щоб його донечка змогла дотягнутися до гірлянди. Наперекір моїм побоюванням, що вона почне її зараз шарпати, дівчинка обережно погладила одну з пташок.　

— Знаєте, я приїжджав сюди ще маленьким хлопчиком, і це місце викликає в мене найкращі спогади. Можна навіть сказати, воно врятувало моє життя. Мені було тоді дванадцять, — сказав пан Смірнов. Він зробив паузу й очікувально поглянув на мсьє Роше, але мсьє Роше мовчав.　

Я згорала від нетерплячки і на місці мсьє Роше вже б вибухнула запитаннями: яким чином готель врятував життя маленького російського хлопчика?　

Та пан Смірнов сам продовжив:　

— Я дуже втішився, що тут майже нічого не змінилося. Так ніби час зупинився. На тридцять років. І Іавіть телефон той самий. І ви — ви теж майже не змінилися. Хоча це й неможливо. Це ж ваш батько тоді мені допоміг?　

Заради всього святого, чим же допоміг? Він що, не може говорити конкретніше? Я ж тут помираю від цікавості!　

Мсьє Роше тихо засміявся.　

— Кожна людина, якій за тридцять, дванадцятирічній дитині видається суперстарою. Але дякую за комплімент, містере… ем-м… Смірнов.　

Сумніви перед виголошенням прізвища й неоднозначний наголос на ньому — це було зовсім не схоже на мсьє Роше. Зазвичай усі прізвища гостей разом із їхніми даними й додатковою інформацією про них навіки закарбовувалися в його пам’яті з першою ж їх появою в списках.　

Пан Смірнов меланхолійно посміхнувся.　

— Звісно, ви мене не пам’ятаєте. Я один із багатьох дітей, яких вам за ці роки доводилося втішати. Але я вас ніколи не забуду. Ви тоді сказали, що неможливо забрати дім у того, в кого він у серці. І що ми в душі маємо все, щоб бути щасливими будь-де.　

Так, це було схожим на мсьє Роше. Він любив виголошувати такі мудрі речі. Завжди хотілося бігти по блокнотик, щоб усе занотовувати.　

— Тоді в моєму житті настав переломний момент, який мене дуже лякав, — вів далі Смірнов. — Я ненавидів усіх і все, мені не хотілося жити. Та коли ми покидали це місце, я дивним чином відчув, що готовий до змін і до всього, що готувало мені життя.　

А сьогодні він мультимільйонер, що володіє флотилією приватних літаків і має маленьку донечку й охоронця. Пощастило йому, що й казати. Чуття підвело його тільки з вибором дружини.　

— Так, це місце справді впливає інколи чудодійно, — мимовільно промовив мсьє Роше і на коротку мить обернувся до мене.　

Смірнов кивнув. Він лагідно погладив ніжки своєї маленької донечки, що баламкались на його грудях, поки дівча задоволено продовжувало ловити зірочки.　

— Тому я і хотів, щоб моя сім’я неодмінно познайомилася з цим готелем. Маю бажання, щоб і вони відчули магію, яку тоді відчув я. І зарядились енергією цього місця.　

— О, так і станеться. — Мсьє Роше глянув у свій список. — Завтрашня поїздка саньми вам точно сподобається. Надвечір завжди найгарніше. Я можу замовити для вас на кухні термос із нашим гарячим какао і кілька кексів.　

Маленька дівчинка заплескала в долоні й вигукнула «Лошадка!» чи щось таке, і Смірнов засміявся, миттєво ставши при цьому ніби на десять років молодшим.　

— Правильно, Дашо, коник! Коник тягне сани! Усі думають, що вона не розуміє англійської, і тоді раптом вона всіх дивує.　

— Бажаю вам чарівно провести час у «Замку у хмарах», — сказав мсьє Роше.　

— Дякую, — відповів Смірнов. — Щиро дякую за все.　

На сходах він ще раз обернувся.　

— Мене надзвичайно заспокоює те, що час не має над вами і над цим готелем ніякої влади.　

Час, можливо, і не має, думала я, дивлячись на нього. А от люди з валізами, повними брудних грошей і божевільними планами, — цілком.　

Мій погляд зупинився на Бені, що був на рецепції і явно до всього дослухався. Секунди зо дві ми дивилися серйозним поглядом одне на одного, і я була майже впевнена, що в його голові крутилися думки, схожі на мої. А тоді задзвонив його телефон і він вибачливо посміхнувся.　

Я спробую потім поговорити з ним.　

— Мсьє Роше, ви справді не можете згадати Смірнова маленьким хлопчиком? — запитала я.　

— О, Фанні.　

Мсьє Роше подивився на годинник, що висів на стіні позаду мене. Якщо говорити точніше, там було три годинники.　

Та тільки один, той, що посередині, показував центральноєвропейський час. На інших був точний час у Нью-Йорку й Токіо.　

— А хіба твоя вечірня зміна у відпочинковому комплексі не починається о шостій годині?　

— Починається, — вигукнула я і злякано зірвалася до дверей. Була 17:59. Я ще встигала.

9

Позмінна праця була заборонена, але мало не кожен у цьому готелі працював понаднормово, набагато більше, ніж дозволялося законом. І часу, відведеного на перерви, теж не дотримувались. П’єр, наприклад, мав не тільки ранішню зміну на кухні, він ще й до того працював барменом, тобто був на ногах майже безперервно з пів на сьому вечора до пів на одинадцяту наступного ранку. Павел практично жив у пральні, щоб завжди бути напохваті, якщо раптом станеться щось із машинами. А мсьє Роше займав свій пост у кімнаті консьєржа з раннього ранку до пізнього вечора, сім днів на тиждень. Та сама панна Мюллер, здавалося, завжди працювала, іще жодного разу за ці місяці я не бачила її в неробочому одязі. Тому мені й на думку не спадало жалітися. Та й моя робота у відпочинковому комплексі була така простенька, що її і роботою назвати було важко. Я лише мусила поновляти стоси білосніжних рушників на полицях, збирати використані, де б я їх не знайшла, поповнювати запаси напоїв і докладати яблука в миски. Окрім того, непомітно прибирати за гостями, витирати калюжі води та деколи слідкувати, чи ніхто, бува, не замкнувся в сауні або не заснув там, що, між іншим, уже траплялося.　

Чи не єдиним випробуванням (окрім, звісно, перебування в тропічній температурі в повному обмундируванні покоївки, враховуючи компресійні колготки) було підтримувати настрій пана Гефельфінґера.　

Пан Гефельфінґер був тут новеньким і, побачивши вперше SPA-зону, куди його призначили менеджером, впав у глибоку депресію.　

Правду кажучи, тут, унизу, мало відчувався чар прекрасної епохи, коли було збудовано готель. Точніше, взагалі не відчувався. Ця частина якщо чимось і виділялася від решти готелю, то хіба виразною відсутністю будь-якого стилю чи краси. Відпочинковий комплекс збудували у вісімдесяті роки двадцятого століття в підвальних приміщеннях південного крила, якраз під бальним залом. Із того часу його не змінювали. Вікна, що пропускали денне світло, містилися тільки у західній частині приміщень, усі інші ж були просто підвалом і мали відповідний вигляд. Світло вбудованих прожекторів було яскравим і незатишним, а масажний і косметичний кабінети своєю чарівністю нагадували кабінет стоматолога. Стіни були обкладені аж до стелі бежевою плиткою в темно-бежеві смуги, підлога теж була вкрита плиткою, гемно-бежевою в світло-бежеві смуги.　

Тут розміщувалася тільки одна сауна, басейн теж не вражав своїми десять на чотири метрами, душові скидалися на застарілі душові шкільних спортзалів, такі вони були допотопні. У відпочинковому комплексі панували бездоганна чистота та ідеальний порядок, але гарним назвати його було важко.　

— Я знаю скотобійні, де панує приємніша атмосфера, ніж тут. Це не SPA, це суцільна біда, — сказав пан Гефельфінґер, викладаючи на срібну тацю шліфовані напівкоштовні камені, ароматизовані свічки, декоративну гілочку магнолії і нервово поглядаючи на двері. Щомиті могла з’явитися на свій трав’яний SPA-масаж пані Смірнова з панорама-люксу. А оскільки я вчора здуру йому розповіла про розкішний вітальний пакунок, охоронця й приватний літак, пан Гефельфінґер був тепер просто впевнений, що не зможе догодити цій дамі. Для нього це явно було питанням честі.　

— Я хочу провалитися крізь землю від сорому. Кожен гість першого класу, який втрапить до цього приміщення, відразу ж захоче його покинути, та ще й усім розповідатиме, як низько опустився Мануель Гефельфінґер. Це кінець моєї кар’єри, — скиглив він.　

Якби я йому ще розповіла, що пані Смірнова радше б відпочивала зараз зі своїми друзями на Карибах чи в Санкт-Моріці, він точно почав би плакати.

— Таж ні! — намагалася підбадьорити його я. — Озирніться довкола, пане Гефельфінґер! Ви всього три дні тут, а вже помітний ваш чудодійний вплив. Ці вишукані посудини для напоїв із лаймом і кружальцями огірків точно сподобаються пані Смірновій. А як ви хвацько приховали дзеркалом тріщину в басейні — це було просто геніально.　

— Дякую, це дуже мило з твого боку.　

Пан Гефельфінґер шморгнув носом. Йому було десь під сорок, маленький, привабливий чоловічок з акуратно підстриженим коротким волоссям й ідеально доглянутими руками, які від хвилювання починали трястися.　

— Не варто забувати і про цей жахливий старезний солярій, який я викинув. Добровільно в нього точно б уже ніхто не ліг, хіба хотів би перетворитися на шматок в’яленого м’яса.　

Він постійно поглядав то на двері, то на годинник на стіні. До сеансу пані Смірнової залишалося ще дві хвилини.　

— Господь мені свідок, я зробив усе що міг, щоб приглушити це огидне целюлітне світло й так хоч трішки приховати гидотність плитки. Та це чиста імпровізація! Чим допоможуть ці ароматичні свічки й орхідеї, коли гість очікує на те, що звик бачити в SPA інших готелів? Ти бачила десь тут баню? А хромотерапевтичну сауну? — Він вивергав слова дедалі швидше: — Сауну на дорогоцінних каменях, сауну на травах, панорамну сауну? Льодову сауну, басейн для занурень, масажний душ? Джакузі, відкритий басейн, басейн із морською водою, термальний басейн?　

Він міг би, мабуть, так продовжувати вічність, тому я його перервала:　

— Зате зараз тут справді… стильно й затишно.　

Ну принаймні якщо порівнювати зі скотобійнею.　

— Ідея з диванчиком у східному стилі, що ви розмістили в ніші, просто приголомшлива. Я загадуюсь, як ви переконали панну Мюллер видати вам усі ці подушечки, вазочки, дзеркала, карафки і срібні таці.　

Для облаштування ніші у східному стилі панна Мюллер навіть пожертвувала картину олійними фарбами в позолоченій оправі невідомого художника. Пишна дама, що розляглася на шезлонгу поблизу озерця з лататтям, була не зовсім одягнена, через що десятиліттями перекидалась десь у комірчинах. Але тематично вона пасувала сюди просто ідеально, тим паче все, що хоч якось прикривало цю жахливу бежеву плитку, було в глибокій пошані.　

— О, панна Мюллер мені як споріднена душа. — Посмішка промайнула обличчям пана Гефельфінґера. — Вона навіть роздобула десь зі складу ці розкладні ширми…　

Двері відчинилися, і страх спотворив його посмішку. А мене знову почала гризти совість. Краще б я не розповідала йому про охоронця Смірнових. Може, він думав, що його розстріляють, якщо пані Смірнова вийде зі SPA незадоволеною.　

Та це була всього лиш пані Людвіг із номера 107, загорнута в банний халат. Вона ввійшла, нерішуче озираючись. А коли впізнала мене, то полегшено посміхнулася.　

— О, моя люба, як добре, що ви тут. Тоді я вас відразу запитаю, як тут заведено поводитись.　

Вона присоромлено показала на свої ноги.　

— Тут можна ходити в готельних тапочках? Я, власне, забула свої шльопанці для купання вдома.　

— Усе нормально, — запевнила я її. — Ви зможете взяти собі нові тапочки, якщо ці забрудняться чи намокнуть. Просто скажете мені.　

— Ви, як завжди, золото! — сказала пані Людвіг.　

Пан Гефельфінґер провів її поглядом, поки вона, минувши сауну й кімнату відпочинку, зникла в напрямку басейну.　

— Принаймні можна бути впевненим, що ця дама не знає мене з Арози чи Санкт-Моріца.　

Двері знову відчинилися, і пан Гефельфінґер схопився за серце. Та це була не пані Смірнова (яка запізнювалася ось уже на п’ять хвилин), а Трістан Браун.　

Від нашої зустрічі сьогодні рано-вранці я подумала про нього, мабуть, раз чи два. Ну гаразд, може, й більше. Та я все одно була настільки вражена його бездоганним виглядом, ніби вперше його щойно побачила.　

В антицелюлітному світлі пана Гефельфінґера його шкіра мала бронзовий відтінок, а нікчемний готельний банний халат виглядав на ньому, як дизайнерський витвір.　

— Господи мій милосердний, — прошепотів пан Гефельфінґер, глибоко вражений.　

Ну це вже було, мабуть, дещо перебільшено.　

Коли Трістан побачив мене, то усміхнувся.　

— О. Агент Фанні. Я що, потрапив у дитячу кімнату?　

— Ні, сер, ви перебуваєте у відпочинковому комплексі.　

Не те щоб я не могла придумати дотепної відповіді. Просто наша гра не давала задоволення, коли був присутній ще хтось. Окрім того, я переймалася крапельками поту, що виступили над моєю верхньою губою. Я могла тільки сподіватися, що це світло було таким же прихильним до мого обличчя, як і до його.　

— До фінської сауни вам он туди прямо, басейн розташований аж там, у самому кінці, за нею. Температура води — двадцять шість градусів.　

Якщо до цього в нього була посмішка людини, що усвідомлює свій вплив, то тепер, здавалося, Трістан розважався. Він мимохідь глянув на пана Гефельфінґера.　

— Двадцять шість градусів, якраз моя улюблена температура, — сказав він, прямуючи далі ходою подіумної моделі, що рекламує махрові банні халати.　

— Він сказав «дитяча кімната»? — В очах пана Гефельфінґера проглядався жах. — Він вважає декор дитячим? — Пан Гефельфінґер заламав руки. — Занадто багато кольору? Я так і знав! Що менше, то краще — це мій девіз. Але в цьому випадку я подумав: що більше, то краще… — Він затнувся, бо двері знову відчинилися.　

Одна за одною до приміщення зайшли п’ять дівчат Барнбрук: очолювали процесію Елла і Ґретхен, за ними йшли Ґрейсі й Медісон, а замикала Емі.　

Пан Гефельфінґер видав щось на кшталт «кх-кх- кх» і вирячив від жаху очі. Та я не мала часу з’ясовувати, що сталося, бо Медісон захоплено крикнула «Фанні!», а маленька Ґрейсі кинулася до мене, щоб палко обійняти.　

Мушу сказати, що коли ви цілісінький день майструєте разом єдинорогів та ще й винаходите таємну мову, яку розуміють тільки єдинороги та їхні друзі, то може зав’язатися досить міцна дружба. Сьогодні я завдяки блискіткам зробила щасливими ще трьох дітей, окрім Медісон і Ґрейсі. Серед них Антон і Еліас, сини відомого автора трилерів, який матиме в готелі читання в період між Різдвом і Новим роком. Антон назвав власного єдинорога «Блискуча смерть», а Еліас свого — «М’якенький убивця». Та, попри це, вони видавалися цілком нормальними дітьми. Усі разом ми заснували супертаємний клуб єдинорогів.　

Елла і Гретхен кажуть, що тільки справжні єдинороги можуть виконувати бажання, — вигукнула Ґрейсі, а Медісон додала:　Жирні корови румбамбар.　

(Нашу таємну мову ще потрібно було вдосконалювати.)　

Пан Гефельфінґер усе ще перелякано оглядався і хрипів щось незрозуміле на швейцарській німецькій.　

Елла і Гретхен не глянули ні на малих, ні на мене. Вони озиралися, наче щось шукали, перешіптуючись при цьому.　

Я відразу здогадалася, що вони шукали. Точніше кого.　

— Басейн розташований у тому напрямку, в самому кінці, — проінформувала я їх.　

— Ми й самі знаємо, — гордовито відповіла Гретхен. — Ми тут трішки пороздивляємось, — сказала Елла. — Ага, Трістана Брауна, — пояснила Медісон. — Ми познайомилися з ним на вечері, і він такий суперкрасень, що тепер Елла і Гретхен через нього сваряться.

— Що за нісенітниці, — сказала Гретхен. — Ми взагалі не сваримося. — І потім прошепотіла на вухо Еллі, але так, що було чутно: — А навіть якщо й так, це не має обходити якусь там дивну покоївку!　

Елла пирскнула.　

Жирні корови румбамбар. Я намагалась опанувати вираз свого обличчя і зробити його якомога нейтральнішим.　

— Вони нафарбувалися водостійкою тушшю, — повідомила мені Медісон. — А в Елли купальник лише з одною бретелькою. І, звісно, вони не хотіли, щоб ми йшли з ними.　

— Бо ви як тягар, та ще й соромите нас, — сказала Елла. — Справжня кара.　

— Я запитаю Трістана, чи не хотів би він Емі замість Елли чи Гретхен, — сказала Грейсі. — Вона значно миліша й кмітливіша. Не розумію, чому хлопці завжди такі недолугі.　

Емі зачервонілася. Я помітила це навіть при такому освітленні.　

— Ви не можете нас просто залишити в спокої? — Елла закотила очі. — Чому ви не йдете спати, як усі нормальні діти?　

— Ніякк’х… діте-е-ей! — Пан Гефельфінґер показав на табличку, що висіла на дверях. Аж тепер я втямила, що він намагався сказати весь цей час.

«Дітям до шістнадцяти вхід до відпочинкового комплексу заборонено», — було написано там чотирма мовами. (Табличка висіла також зовні, це було більш змістовно. Якщо, звісно, діти вміли читати.)　

Елла і Гретхен неймовірно зраділи.　

— Ха-ха, дітям і собакам вхід заборонено. Нарешті розумні правила!　

— Ах, пане Гефельфінґер, от тільки не пробуйте зараз бути святішим за Святішого Отця — вони просто швиденько проскочуть до басейну.　

Я благально подивилася на нього. Елла і Гретхен уже відійшли трішки далі й тепер, глузуючи, прощально махали руками через плече.　

Вони ще не зрозуміли, що дитяча заборона діє тільки на відпочинковий комплекс, але не на басейн.　

— Ні! Так не піде! — До пана Гефельфінґера повернувся дар мовлення. — Ви мусите зараз же вийти. — Він показав пальцем на Ґрейсі. — Жодна людина, виходячи гола з сауни, не хотіла б… так от… таке от… таку…　

— Дитину?　

— Саме так. Не хотіла б побачити дитину. Діти надзвичайно витріщаються. А ще вони мають звичку ставити дуже незручні питання, особливо, коли бачать оголену людину. А тут люди мають почуватися добре! Це місце комфорту! Це оаза спокою. Діти тут небажані гості.　

Він так розмахував руками в повітрі, наче хотів розігнати рій бджіл.　

— Забери їх звідси геть, поки не прийшла пані Смірнова і моя доля остаточно не вирішилася.　

Хоч він і говорив німецькою, Ґрейсі, Медісон і Емі зрозуміли лише, що в нього будуть через них проблеми. Вони вже рушили в напрямку дверей.　

— Не переживайте, він зовсім не страшний. — Я заспокійливо їм усміхнулася і відчинила двері. — Ходіть! Цей шлях теж веде до басейну, і, якщо чесно, він навіть гарніший — зовсім без голих людей.　

— Скажи їм, що люди не повинні почуватися педофілами, коли йдуть у сауну, — прошипів пан Гефельфінґер нам услід. Цього я точно не скажу. — Не стрибати з краю басейну! Не кричати! Не лягати мокрими на лежаки! Не пісяти у воду…　

Я зачинила двері.　

— Насправді він приємний чоловік, — вибачливо пробурмотіла я. — Просто перехвилювався.　

Трістан намотував свої кола в басейні, якщо десять метрів можна взагалі назвати басейном. Елла і Іретхен уже поскидали халати. їхні обличчя були такі сприкрені, коли з-за рогу вийшла я з Емі, Ґрейсі й Медісон. І Ґрейсі з гучним сплеском стрибнула в басейн до Трістана.　

Я не могла стримати єхидної посмішки, повертаючись до відпочинкового комплексу. Що б не намагалися зробити Елла та Ґретхен, аби вразити Трістана, Медісон і Ґрейсі їм це ой як ускладнять.　

До пана Гефельфінґера з майже двадцятихвилинним спізненням нарешті дійшла пані Смірнова. Вона красномовно розповідала, якою катастрофою був сьогоднішній день. Коли вона переконалася, що пан Гефельфінґер мало що розуміє англійською, то почала говорити російською, і це надавало ще більшого драматизму її описам.　

Тремтячи, пан Гефельфінґер провів пані Смірнову до масажного кабінету. Збоку за ним спостерігала пані Людвіг, яка саме повернулася з басейну. Вона сиділа на новому дивані й гортала один із глянцевих журналів, що поклав туди пан Гефельфінґер.　

— О небеса, — пробурмотіла вона.　

— Так, — мовила я дещо стурбовано. — Сподіваюся, під час масажу він не тремтітиме.　

— О, я мала на увазі ту даму, — сказала пані Людвіг. — Вона мені здалася такою знайомою.　

— Пані Смірнова?　

— Її так звати? Тоді це не може бути вона.　

Пані Людвіг сіла пряміше.　

— Просто вона дуже схожа на дружину одного російського олігарха, який оце недавно пожертвував три мільйони на проект, пов’язаний із порятунком моря. Його звати Віктор Єгоров. Він напевно багатший, ніж Білл Гейтс. Зачекайте, десь тут було фото з благодійного заходу в Каннах, туди навідалася навіть Кароліна фон Монако.　

Вона почала гортати журнали.　

— Ох, я обожнюю ці журнали. Просто ніколи їх не купую. Вони ж такі дорогі. Фотографій Віктора Єгорова тут не дуже багато, він уникає публічності. А от його дружину часто можна побачити на кінопрем’єрах, вечірках відомих зірок і благодійних заходах. А ще вона частий гість на яхті цього будівельного магната і його дружини. Перед тим як вийти заміж за Віктора Єгорова, вона була високооплачуваною моделлю.　

Пані Людвіг відклала журнал набік і потягнулася за наступним.　

— Воно мусить бути десь тут. О, бачите, дорогенька? Дама в сукні з оголеною спиною — обличчя ніби викапана пані Смірнова, хіба ні?　

Я витріщилася на фото. А й справді. Або пані Смірнова мала клона, або…　

«Стелла Єгорова, 34, укотре без свого чоловіка, стильна темно-червона сукня від Dolce & Gabbana — чудовий модний вибір», — було написано під фотографією.　

Пані Смірнову теж звали Стелла. Це не могло бути просто збігом.　

— Можливо, вони тут інкогніто, — зміркувала пані Людвіг. — Це, мабуть, так обтяжує, коли тебе постійно фотографують. А ще преса останнім часом будує багато здогадок щодо зіпсованих стосунків Віктора Єгорова з російським урядом… — Її очі світилися від збудження. — Це все так захоплююче! Думаю, я ще на якийсь час залишуся. Може, спробую сауну. Це ж, кажуть, так корисно для здоров’я. Маєте, можливо, щось, куди б я могла сховати свої прикраси, моя люба? А як тут із рушниками? Можна взяти більше ніж два? Пан Людвіг буде дивуватися, де я пропала так надовго. Але потім, коли я розповім йому, кого тут зустріла, у нього щелепа відвисне. Ах, це місце просто чарівне!　

Ага, і повне сюрпризів.　

Поки пані Людвіг насолоджувалась сауною, одночасно спостерігаючи за дверима масажного кабінету й очікуючи, коли ж вони знову відчиняться, я непомітно наглядала за порядком у басейні. Трістан сидів на лежаку, оточений Еллою, Ґретхен і Медісон. Він не скидався на людину, яку це надто обтяжувало. Радше навпаки — здавалося, насолоджувався ситуацією.　

Ґрейсі плавала на спині, пускала ротом струмені води й кричала:　

— Трістане, поглянь сюди! Я кит!　

Я не бачила тільки Емі. Мені вдалося знайти її в коридорі, де вона нерішуче прихилилася до стіни.

— Треба було брати книжку, — сказала вона дещо засоромлено, коли побачила мене.　

Я поставила кошик, повний свіжовипраних рушників, і почала складати їх і скручувати.　

— Тут є і затишніші місця для читання.　

— Я знаю… — Емі зітхнула. — Моє улюблене місце — м’які підвіконня в бібліотеці. Я сьогодні там півдня сиділа, читала, дивилася, як падають сніжинки, і гладила кішку. А ще я люблю маленький вестибюль за гардинами на третьому поверсі. Чи критий балкончик у барі, рано-вранці, коли ще немає людей. Там тебе ніхто не шукатиме.　

— Це хто тебе не шукатиме?　

Емі стенула плечима.　

— Та вибирай кого завгодно: моя мама зі своїм «тримай плечі рівно, Емі», «не пхай вічно носа в книжку, Емі», «ти маєш розважатися, Емі». Мій тато, який завжди так дивиться на мене, ніби щоразу дивується, що я взагалі існую. Ну, в принципі, таке можливо, коли в тебе п’ятеро дітей. І від Ґретхен і Елли, бо вони… ну ти їх уже сама знаєш.　

Вона нахилилася за рушником.　

— Можна тобі допомогти?　

Я здивовано на неї глянула. Але вона ніби сказала це цілком серйозно та ще й попросила пояснити їй, що робити.　

— Пан Гефельфінґер хоче, щоб вони були скручені, бачиш, — ось так. Він каже, що так виглядає аристократичніше. А тоді мусимо їх поскладати, по шість на одну полицю. Ага, саме так.　

Якийсь час ми мовчки згортали, скручували і складали, а тоді Емі якось неочікувано сказала:　

— Ґретхен і Елла розповіли Ейдену, що я вчу мову жестів. І тепер він думає, що я в нього закохалася.　

Завдяки мсьє Роше я була добре проінформована. Ейден був глухим темноволосим хлопцем, якого ще немовлям усиновили дідусь і бабуся Емі, тобто він був їй нерідним прийомним дядьком. Ніякої кровної спорідненості. Тому бути закоханим у нього не було нічим поганим.　

— Хм, хм, — промимрила я, сподіваючись, що це прозвучить так само розуміюче й підбадьорливо, як і в мсьє Роше.　

У всякому разі це надихнуло Емі на подальшу розповідь.　

— Відколи Ейден це знає, він ставиться до мене дивно. Майже не дивиться на мене. І при цьому… — Вона зітхнула. Так глибоко, що ледь не заразила зітханням мене. — Ми завжди так добре розумілися. Навіть без слів. Я тільки раз на нього розсердилася, десь два роки тому, бо Елла і Ґретхен використовували його як піддослідного, а він і не заперечував.

— Як піддослідного? — Тепер мій голос уже не звучав, як голос мсьє Роше, радше, як мій власний.　

— Так, їм потрібен був хтось, на кому б вони вправлялися в поцілунках. — Емі розгнівано форкнула. — Ейден, певно, вміє особливо добре цілуватися. Ґретхен каже, що це через… що це через те, що він нічого не чує, тому особливо чутливий і чудово підходить як об’єкт для вправлянь. Я дала їй за це ляпаса. Раз. Ну добре, двічі. По правій щоці й по лівій. Так сильно, що мені аж самій заболіло.　

— І добре зробила, — вихопилося в мене.　

Емі криво посміхнулася:　

— Я отримала три тижні домашнього арешту, і мені було заборонено дивитися улюблений серіал.　

— Це було того варте, — мовила я.　

— Мені теж так здається.　

Емі вдячно подивилася на мене. Тоді знову зітхнула:　

— Тому я не розумію, чому Ейден так дивно поводиться. Він же знає, що я б ніколи… а навіть якщо б і… мову жестів можна ж вчити просто так, не обов’язково бути в когось закоханим… Маю на увазі, я ж залишилася тією, що й була.　

Нарешті пазли потроху почали складатися в картинку.　

— У моєї подруги Делії теж був колись хороший друг, Пауль, — почала я. — Він жив по сусідству і ще маленьким хлопчиком змайстрував канатку від своєї кімнати до кімнати Делії, по якій могли їздити іграшкові лего-чоловічки. Так вони обмінювалися повідомленнями. їхні сім’ї їздили разом відпочивати, вони чудово розумілися і всім ділились одне з одним. Поки одного дня Пауль не почав дивно поводитися. Він майже не розмовляв із Делією, а коли вона наближалася до нього на шкільному подвір’ї, то просто обертався від неї геть.　

Емі дивилася на мене широкими від подиву очима.　

— І чому він це робив?　

— Делія теж у нього про це питала, хоч їй то було не так легко зробити, бо він весь час від неї тікав. Але потім він нарешті признався, що закохався в неї.　

— Оу, — сказала Емі. — А що сталося далі?　

Правда була в тому, що Делії було приємно це почути. Та, попри все, вона не була закохана в Пауля, їхня дружба цього не пережила. Пауль уже рік як не говорив із Делією. До сьогодні ми називали його між собою не інакше, як «Ображений Пауль». Я вирішила не розповідати Емі всіх цих сумних фактів.　

— Що я хотіла цим сказати, Емі: можна багато років бути з кимось знайомим, а потім раптом зрозуміти, що той хтось уже зовсім не дитина й хоче чогось більшого… Можливо, Ейден відчуває те саме, що Пауль тоді.　

Емі задумано жувала нижню губу.　

— А якщо ні? А якщо він зараз думає, що це я в нього закохана, і це йому неприємно?　

— А ти закохана в нього? — запитала я й відразу ж прикусила язика. Мабуть, не варто було питати так прямо.　

Та Емі наче не звернула уваги.　

— Можливо, — сказала вона, вагаючись. — Закоханість — це коли серце б’ється швидше і ноги стають ніби ватяні від одного тільки погляду?　

Не те щоб я була колись закохана, та після стількох прочитаних книг і переглянутих фільмів я впевнено могла сказати «так». Тобто я б відповіла саме так, якби тієї миті з-за рогу не з’явився пан Гефельфінґер. Емі тут же впустила рушника, що саме складала, і втекла в напрямку басейну.　

— Я не зрозумів жодного слова, але мені здається, що пані Смірновій сподобалося, — захоплено зашепотів пан Гефельфінґер.　

— Вона вже пішла? — прошепотіла я йому.　

— Ні. Вона ще хоче тут усе роздивитися.　

Він знову заламав руки.　

— Тут я їй, на жаль, не міг ніяк перешкодити. У мене зараз іще один сеанс масажу, тому прослідкуй, будь ласка, щоб діти добре поводилися, поки пані Смірнова тут. І ще зроби щось із цією старшою дамою, що витріщається на бідну пані Смірнову, як на священну корову.　

— Вона так поводиться, бо вважає, що пані Смірнову насправді звати пані Єгорова, — сказала я.　

— Як російського олігарха?　

Ну звісно, знову це ім’я знали всі, окрім мене.　

— А хіба олігарх буває не російський? — запитала я. — Це ж як пліснява, яка буває тільки біла, хіба ні?　

Але пан Гефельфінґер уже поквапився геть, на свій наступний сеанс.　

Я знайшла пані Смірнову, чи як її там насправді звати, в басейні. Слідом за нею туди поспішила й пані Людвіг. Вона не випускала несподівану зіркову гостю з поля зору ні на мить! А пані Смірнова, у свою чергу, не спускала погляду з Трістана, який саме витерся і накинув на себе халат. Ця сцена чимось нагадувала мені рекламу кока-коли, не вистачало тільки музики та сповільненої зйомки. Усі, включно зі мною, витріщалися, поки він не загорнув свій ідеальний торс у махровий рушник. Гретхен навіть облизала губи.　

Лише пані Людвіг цікавила більше пані Смірнова. Вона збуджено подріботіла до мене.　

— Це точно вона, — прошепотіла пані Людвіг, мабуть, дещо заголосно.　

Пані Смірнова, вона ж Єгорова, роздратовано подивилася на пані Людвіг, а потім удавано прихильно їй усміхнулася. Пані Людвіг аж засяяла.　

Трістан попрямував до виходу. Дві старші Барнбрук, звісно, теж уже не мали причин залишатися в басейні.　

Ґрейсі й Медісон пішли слідом за ними. Імовірна дружина олігарха також покинула відпочинковий комплекс, записавшись на тиждень наперед на п’ять наступних масажних сеансів і догляд за обличчям. Тільки Емі залишилася, щоб, як я припустила, продовжити нашу розмову. Та до цього не дійшло, бо пані Людвіг дорогою до сауни виявила, що загубила свій перстень. Щасливого сяяння на її обличчі як і не було.　

— Я поклала його разом з іншими прикрасами на блюдце, яке ви мені дали, — сказала вона зі сльозами на очах. — Але тепер я ніде не можу його знайти! І Цоб ви знали, це був перстень із моїх заручин. Він для мене безцінний.　

Її нижня губа так тряслася, що я ледве стримувалася, аби не заплакати від жалю. І це ж треба — не що інше, як перстень від пана Людвіга із заручин!　

Разом з Емі ми оглянули кожен закуток, та даремно. Після своїх сеансів до нас приєднався пан Гефельфінґер. Навіть коли він увімкнув яскраве світло, щоб ми краще бачили, це нічого не дало. Ми зазирнули в кожен бежевий куток, повивертали всі без винятку кишені в халатах, а я ще передивилася всі кошики з білизною і перетрясла кожен рушник. Та й після таких пошуків перстень знайти не вдалося. Зрештою, геть розчаровані, ми здалися. Було вже по одинадцятій.　

— Може, його заховав хтось із дітей, — припустив пан Гефельфінґер, коли геть пригнічена пані Людвіг зникла в дверях у супроводі Емі, яка глибоко їй співчувала. — Діти люблять подібні витівки.　

Або перстень украли. Але кому це було потрібно? Пані Людвіг сама ж говорила, що він був дорогим тільки для неї.　

— Я в це не вірю, — твердо мовила я. — Він певно кудись закотився, а ми його просто не побачили. Вранці я попрошу Яромира відкрутити зливні решітки, щоб ми могли подивитись і там. Не хвилюйтесь, ми його знайдемо.　

— Сподіваюся. — Зітхнувши, пан Гефельфінґер задув ароматичні свічки. — Інакше ця стара дама заявить про крадіжку — і тоді ми всі станемо підозрюваними.

10

Я почувалася цілком виснаженою, коли вийшла з дверей. І до того ж була такою розпашілою, що, здавалося, на моєму чолі можна було смажити яєчню, а компресійні колготки сплавилися з моєю шкірою. Л ще я дуже переймалася через пані Людвіг. Сподіваюся, що ця бідолашна старша жінка зможе сьогодні вночі хоч на хвильку склепити очі.　

Посередині коридору сиділа Заборонена Кішка. Як тільки я з’явилася на горизонті, вона піднялася, ніби чекала саме на мене, потерлася біля моїх ніг і, голосно нявкаючи, побігла до вузьких дверей підвалу, за якими були кілька сходинок і двір.　

Ключ стирчав у дверях, тому я зробила їй послугу й випустила надвір. Оскільки пан Гефельфінґер використовував цей закуток для своїх коротких перекурів, сніг тут був хоч і неприбраний, проте добре втоптаний, принаймні поблизу виходу. Із прочинених дверей подуло живильним холодом. Я прихопила ключ — двері мали тенденцію захлопуватися, і нещасливці залишались тоді заблокованими надворі, — вийшла і глибоко вдихнула. Коли крижане нічне повітря заструменіло моїми легенями, я почулася набагато краще.　

Мало не до самого вечора падав сніг, і тільки тепер розпогодилося. Поміж поодинокими хмарами миготіли зірки, а майже повний місяць повагом викочувався над верхівки ялин, занурюючи все навкруги у своє холодне світло. Заборонена Кішка всілася на сніг і пильно дивилася тепер угору на стіну будинку. Поки температура мого тіла повільно приходила до норми, я простежила за її поглядом.　

Якщо дивитись ззовні, ми стояли в найнижчій точці готелю. Тільки кухня під рестораном і відпочинковий комплекс мали вікна, через які туди потрапляло денне світло. З усіх інших боків підвальний поверх був занурений у схил гори. Гігантські французькі аркові вікна бального залу над відпочинковим комплексом віддзеркалювали місячне сяйво. Над ними виднілися вікна кімнат південного крила. Тільки третє вікно зліва світилося, це мав би бути номер 117, кімната охоронця Смірнових/Єгорових. Останні два вікна справа були ванними кімнатами панорама-люксу. Саме там, між вікном номера 117 і вікном ванної кімнати панорама-люксу, рухалося те, за чим слідкувала кішка. У мене на мить завмерло серце, коли я розпізнала в цьому силуеті людину, що рухалася по вузькому виступі на стіні, який був десь вісім чи дев’ять метрів наді мною.　

Швидко й спритно постать майнула повз освітлене вікно. Коли лампа на мить освітила профіль людини, я впізнала Трістана Брауна. Без жодних сумнівів.　

У моїй голові роїлися думки, проте вони не мали ніякого сенсу. Хто ж балансує вздовж вузького виступу будинку на висоті, від якої голова йде обертом?　

Знуджені артисти цирку. Супергерої. Нерішучі самогубці. Санта-Клаус — правда, на день раніше. Ну і, звісно, готельні злодії.　

У цей момент світло в кімнаті 117 вимкнулося, і Трістан, який уже майже досяг вікна кімнати 118, нерухомо застиг на стіні. Місяць повільно зайшов за хмару, та все ж силует Трістана було добре видно на світлому фасаді будинку. Тієї ж миті вікно кімнати 117 відчинилося. Зараз було занадто темно, щоб розпізнати, чи це справді був охоронець Єгорових, але я бачила запалений кінчик сигарети й чула запах диму. Я запитувала себе, чи він і Трістан побачили б мене, якби подивилися вниз, чи я була для них просто чорною плямою на снігу? Так чи інак, у мене не було причин почуватися винною, адже це не я стояла попри заборони на карнизі й не я курила в кімнаті, де це заборонено. Та, незважаючи на це, я не могла зрушити з місця. Та й Заборонена Кішка сиділа на снігу як вкопана.　

Напевно, десь за хвилину — було важко сказати, бо секунди здавалися вічністю, — сигарета полетіла донизу в сніг і погасла, а вікно знову зачинилося.

Трістан зараз же продовжив рухатися далі.　

Либонь, найрозумніше було б поводитися тихо, прослідкувати за ним і подивитися, куди він лізе. І тоді відразу ж про це повідомити.　

З іншого боку, я могла б з’ясувати це вже тієї ж хвилини. Інакше я цілу ніч не зможу заснути через суцільний рій питань у моїй голові. Коли він був прямо наді мною, біля вікна номера 119, я без найменших зусиль видала голосне «няв!», як справжня кішка.　

Трістан знову тихо застиг на стіні. Тепер, певно, він дивився на мене вниз так само, як я дивилася на нього вгору, та в темряві годі було це розпізнати.　

Я йому помахала, тоді почула тихий сміх і приголомшено слідкувала за тим, як він одним сильним стрибком досяг ринви, а потім блискавично подерся вниз по фасаду, ніби й справді був Спайдерменом. На останніх метрах із-за хмари знову вийшов місяць і тепер я могла краще бачити, як майстерно він чіпляється за краї кам’яних прикрас на куті будинку. На ньому були рукавички з наполовину обрізаними пальцями. За два метри від землі він просто стрибнув і приземлився на ноги так м’яко і спритно, наче кіт.　

Справжня кішка вирішила втекти, помчавши снігом геть. І в мене майнула думка зробити те саме.　

— Привіт, — сказав Трістан. Його зуби виблискували в місячному сяйві.　

— А, точно. Привіт, — відповіла я. — Я не хотіла заважати, хотіла тільки привітатися. Не кожного ж дня зустрінеш Спайдермена.　

— Я вже думав, ти хочеш мене заарештувати.　

Судячи з того, як звучав голос Трістана, його це добряче веселило. Він стояв спиною до місяця, його обличчя було в тіні, тому детальніше розгледіти його я не могла.　

— За що? Ти щось накоїв?　

— Наскільки мені відомо, то ні. А ти ще й досі вважаєш мене готельним злодієм?　

Ні! Звісно, що ні! Я на це не куплюся. Хіба що…　

— Так, — випалила я. — Інакше, як пояснити те, що ти посеред ночі лазиш по фасаду готелю в чорному одязі та спеціальних рукавичках.　

Трістан засміявся:　

— І що ж я вкрав?　

Він глянув униз на своє худорляве тіло.　

— Поняття не маю, — призналася я. — Можливо, я ще вчасно нагодилася. — І тихо додала: — Тому я й імітувала… кішку. Щоб ти не зробив чогось, про що б потім пошкодував.　

— Оу, — голос Трістана раптово змінився на серйозний. — Це дуже мило з твого боку, Фанні. Ти, виявляється, не просто гарненька, а ще й дуже добра.　

Так, це про мене. Або геть дурепа, бо я так легко піддалась лестощам.　

— Не хвилюйся, — продовжив він. — Я нічого не крав! Урочисто присягаю, що в жодної людини в цьому готелі нічого не зникло.　

— А з якого це дива ти тут, власне, висів? — Я показала на фасад. — Чи це твої звичні вправи після басейну?　

— Майже вгадала, — відповів він. — Лазити фасадами — це моє хобі. Та коли займатися цим вдень, то люди лякаються. Особливо мій дідусь. У нього слабке серце. Я ще кілька років тому мусив йому пообіцяти, що не робитиму нічого небезпечного. — Він витримав коротеньку паузу. — Але, на жаль, я маю дивну слабкість до небезпечних речей, — додав він потому.　

Цьому я можу повірити. А всьому, що він говорив перед тим, — десь відсотків на п’ятдесят.　

— Пані Людвіг не могла знайти свою каблучку, — сказала я повільно, з надією, що він повернеться так, що я зможу краще розгледіти його обличчя.　

Цікаво, він спеціально став спиною до місяця?　

— Старша дама, що була перед тим у басейні? — спитав він. — Перстень із рожевим каменем?　

— Ти знаєш, як виглядає перстень?　

Цьому є тільки одне пояснення. Мене накрила хвиля змішаних почуттів — розчарування і люті водночас.

— Ти справді його вкрав! Як ти міг? Ми шукали його більше години, а пані Людвіг виплакала за ним всі очі. І навіщо ти це тільки зробив? Він же не має жодної цінності!　

— Гей! — Трістан схопив мене за руку й легенько потряс. — Фанні! Я нічого не крав. Я просто помітив, що в неї був дуже гарний перстень, ось і все.　

— Хлопець, що цікавиться прикрасами старої дами? — Гарна спроба. — Це теж твоє хобі?　

Я схрестила руки на грудях. Потроху стала помічати, наскільки холодно, власне, було. Постояти при мінус п’яти на снігу, до того геть спітнівши, було чудовим способом підхопити запалення легенів. Я була близька до того, щоб перетворитися на людину-бурульку. Теплою залишалася тільки рука, за яку мене тримав Трістан. Вона буквально палала.　

— Я люблю дивитися людям на руки, — сказав він тихо. — У тебе, наприклад, дуже гарні маленькі руки, з тонкими пальцями і короткими нігтями. Ти не носиш прикрас і гризеш інколи шкірку біля нігтів, коли хвилюєшся.　

Як на зло, це була правда.　

— Мені дуже прикро, що та жінка загубила свій перстень, — продовжив він м’яко. — Якби ти хотіла, я б міг допомогти тобі знайти його.　

Я глибоко вдихнула.　

— Ти дійсно його не крав?　

Трістан послабив хватку навколо моєї руки, і за його голосом я визначила, що він знову усміхався.　

— Присягаюся життям свого дідуся. Окрім того, я можу заспокоїти тебе раз і назавжди: я занадто освічений як на готельного злодія.　

Мені від такої зарозумілості забило подих. Та цього разу я йому повірила. Принаймні на вісімдесят відсотків. Решта двадцять були просто змучені й дуже хотіли спати.　

— Було б дуже по-дурному, адже перстень нічого не вартий.　

Від холоду в мене почали цокотіти зуби.　

Трістан мене відпустив.　

— Точно! Якщо вже готельний злодій, то хоча б розумний. О Боже, та ти ж змерзла! Візьмеш мою куртку?　

— Ні. Я йду в будинок. Мені треба в ліжко. Це був дуже довгий день. — Не перестаючи цокотіти зубами, я показала на дах. — Але я занадто змучена, щоб дертися нагору по стіні, тому, мабуть, цього разу скористаюся сходами.　

— Я спав сьогодні в обід чотири години, тому мені потрібно ще порухатися, — сказав Трістан.　

Не встигла я й оком змигнути, як він уже висів на стіні два метри наді мною.

— Тоді, сподіваюсь, побачимося завтра, Фанні.　

— Якщо тебе не знайдуть замерзлим на камінь і зі зламаною шиєю у снігу.　

— Ціную твою турботу.　

Тепер він піднявся ще на метр вище. Цього разу тримався ліворуч. Балансуючи від ринви по виступу на стіні під вікнами ресторану, він перебрався на інший ріг будинку.　

Це хоча б не було так високо, як перед тим. Я зачекала, поки він перестрибнув перила тераси ресторану, і пішла собі досередини.　

Здавалося, Трістан не сприймав нічого й нікого серйозно, окрім себе самого, звісно. Хоча в цьому я теж не була впевнена. Те, що я його ніяк не могла розкусити, доводило мене до божевілля.　

Зітхнувши, я замкнула двері. При цьому мене аж трясло від холоду. Навпереміну позіхаючи й цокотячи зубами, я поволоклася сходами на третій поверх. Можна було, певна річ, скористатися ліфтом, та, по-перше, я не дуже довіряла усім цим штукам, що сіпаються і брязкають, а по-друге, я б тоді не зустріла Бена, який влаштував собі опівнічний пікнік на сходах.　

Він простягнув свої довгі ноги, а в руках тримав термос.　

— Фанні! — вигукнув він здивовано. — Ти що, дотепер працювала?　

Я кивнула.　

— Пані Людвіг із кімнати 107 загубила свій перстень. А потім я надто довго остуджувалася надворі.　

Бен простягнув мені термос.　

— Тоді в мене є прекрасний антидот.　

Я похитала головою.　

— Якщо це кава, то краще не треба.　

— Це чай. Зігріває зсередини.　

Він відкрутив кришку термоса, яка водночас слугувала горнятком, налив туди паруючої рідини і простягнув мені. Трохи вагаючись, я сіла поруч, зробила великий ковток і відразу закашлялась.　

— І це, по-твоєму, чай? — ледве видавила я з себе, коли до мене повернулася здатність говорити.　

Він усміхнувся:　

— Чай із кількома крапельками рому.　

Напевно, вісімдесятивідсоткового. Я зробила тепер ще один, правда, набагато обережніший ковток, який приємно зігрів мені горло, і повернула горнятко Бенові.　

Ми глянули одне на одного.　

— Ти теж не виглядаєш аж надто бадьорим.　

У нього під очима були темні кола. Його схожість із батьком знову мене вразила. Однакові чіткі риси обличчя, блакитні очі, вольове підборіддя — та водночас вони були такими різними.　

Погляд Бена випромінював розум, упевненість і щиру зацікавленість. А от у погляді його батька читалися лише зневага і холод. Бен відвів очі й надпив чаю.　

— Я зробив помилку. У свій вільний час, замість того щоб спати, я вчив біологію. Ми пишемо іспит одразу після канікул. Я мушу дуже постаратися, щоб отримати кращий атестат, тепер, коли я… — Він перервався, щоб зробити ще один ковток. А тоді посміхнувся: — Мені здається, там усе-таки більше, ніж кілька крапельок рому.　

— Тепер, коли ти що? — обережно запитала я.　

Бен зітхнув.　

— Знаєш, я завжди думав, що моє життя розплановане наперед. Що я піду після школи вивчати туристичний менеджмент і колись перейму керування готелем, який збудував мій прапрадід. — Він поставив горнятко, ледь усміхаючись. — Але в житті не можна бути певним ні в чому. Бо раптом раз — і ти вже вільний як птах.　

Я подумала про слова Романа Монфора, які підслухала сьогодні вранці, ховаючись у шафі для білизни, і запитала:　

— А це добре чи погано?　

Бен задумливо подивився на мене.　

— Гарне питання, — сказав він. — Гарне питання. Я не маю жодного уявлення, що означає бути вільним. Як ти почувалася, покинувши школу?　

— Ти що, читав мої документи?　

Бен злегка почервонів.　

— Ем-м-м… Так. Вибач.　

Він не мав чого вибачатися, я б на його місці вчинила те саме.　

— Це не було якось класно.　

Я аж сама здивувалася, що так відверто все визнала. Раніше я уникала розмови про це з усіма, окрім Делії. Чесно кажучи, я навіть ухилялася від думок на цю тему.　

— Мої батьки геть розгублені. Вони навіть не уявляють, як у цьому світі можна вижити без атестата. І без ідеально складеного життєвого плану. Вони, певно, ще від народження знали, що хочуть бути вчителями. Максимум, що знаю я, то це ким би я не хотіла бути. І то не завжди.　

Бен співчутливо погладив мою руку.　

— У мене все дещо по-іншому, — сказав він. — Просто це завжди було моїм минулим, моїм теперішнім і майбутнім.　

Відразу стало зрозуміло, що «це» — про готель. Я вирішила викласти всі карти на стіл, щоб Бен не мусив і далі говорити загадками.　

— Я знаю, що твій тато хоче продати готель.　

— Справді? — На коротку мить Бен ніби ожив. — Ця новина просочилась вже і до працівників?　

— Не знаю, — призналась я. — Швидше за все, що ні. Я випадково, — а й справді випадково, ховаючись у шафі, — почула, як твій тато і дядько говорили про те, щоб продати готель Буркгарту…　

— Який тут усе розбере на частини. — Бен скривився. — Я боюся, що його перебудова змінить усе до невпізнання. — Після короткої паузи, за яку перед моїми очима знову постав гольф-шоп у бібліотеці, він сумно додав: — Скидається на те, що це єдина можливість уникнути банкрутства.　

— Зате ти зможеш вільно вибрати професію і місце, де захочеш жити, байдуже де, — сказала я, майже дослівно цитуючи слова його батька із вранішньої розмови.　

Бен знову наповнив горнятко, подав його мені й надпив прямо з термоса.　

— Так. Але що, коли це і є те саме місце, де я б хотів жити? — Він глянув на мене серйозно. — Тобі вже хтось казав, що… у тебе дуже гарні очі? Вони не карі, не сірі, але й не зелені, щось середнє, такі красиві. І при цьому такі по-особливому світлі. Ніби ти світишся зсередини. Глянувши у твої очі, хочеться довірити тобі всі таємниці.　

Що, справді? Зніяковіло я зробила ковток варива з чаю і рому. А тоді ще один.　

— Пан Смірнов із панорама-люксу — насправді Віктор Єгоров, — нарешті сказала я. Розпатякувати таємниці я теж могла. Це був мій спосіб сказати Бену, що його очі мені теж подобаються.　

Та це було безуспішно.　

— Ага, так, — байдуже мовив він. — Він хотів зареєструватися інкогніто, через пресу. І щоб уникнути галасу щодо діаманта.　

— Якого ще діаманта? — Я аж випросталася.　

— Та цей великий камінець, який Єгоров придбав своїй дружині на честь шлюбу на аукціоні Christie’s. Вартістю як маленький острів чи щось типу того. Кажуть, що він був власністю Катерини Великої, вважався давно зниклим і взагалі, що він проклятий, як і належить справжньому діаманту.　

— І він десь тут, у будинку? — спитала я з широко розплющеними очима.　

— Ще ні, — відповів Бен. — Але мають незабаром привезти, бо пані Смірнова хоче неодмінно одягнути його на новорічний бал. А чому ти питаєш? Боїшся, що тебе зачепить прокляття?　

— Дурниці.　

Я просто випадково зустріла когось, хто дряпався фасадом до панорама-люксу. Можливо, він якраз для цього тренувався.　

— А ви не боїтеся, що серед гостей чи персоналу можуть бути мисливці за коштовностями?　

Бен засміявся.　

— Преса повідомила, що Єгорови проведуть свята на своїй яхті, а також у розкішному особняку знайомої модної дизайнерки на Малих Антілах, тому, швидше за все, мисливці за коштовностями подадуться туди. А в нас майже тільки постійні гості… Ох!　

Я теж перелякано здригнулася. Згори сходами до нас підкралася Заборонена Кішка і тепер, голосно муркаючи, протислася поміж нас.　

— А ти звідки тут взялася? Ти ж щойно була надворі.　

Я погладила її по спині. Авжеж, вона могла потрапити до будинку іншим входом. Або ж у «Замку у хмарах» є кілька однакових рудих смугастих кішок. Це б одразу пояснило й той факт, що вона тут живе вже десятиліттями. Тільки б не забути розказати П’єру про цю теорію.　

Заборонена Кішка потерлася головою об Бенове плече.　

— Ну все, все, — пробурмотів Бен. — Я мушу вже йти.　

Він піднявся й вибачливо посміхнувся.　

— Знаєш, вона спить у моєму ліжку. Це дуже практично, бо там, нагорі, немає опалення.　

Він глянув на свій годинник.　

— Якраз північ. Година духів. Не попадися Білій Пані.　

— Я думала, вона переслідує лише закоханих.　

Я теж підвелася й почала розминати затерплі ноги. Кішка пробігла кілька метрів нагору і, обернувшись, подивилася з очікуванням на Бена.　

— Було дуже приємно з тобою погомоніти, Фанні, — наголосив він. — Треба збиратися так частіше, як практикант із практикантом.　

— Так, неодмінно.　

Я простягнула йому порожнє горнятко.　

— Гарних снів.　

Він уже піднявся на три сходинки, коли я ще дещо пригадала.　

— Бене? А люди з номера 211 теж постійні гості?　

— Англійський професор і його внук? Не зовсім постійні. Та професор Браун був тут близько двадцяти років тому. Мсьє Роше зміг його пригадати, він експерт, що спеціалізується на старовинних прикрасах, а його внук вчиться в Оксфорді. А чому ти питаєш?　

— Та так, просто, — пробурмотіла я.

11

Двадцять четверте грудня почалося для мене з пронизливого дзвінка телефону. Я спала як мертва — навіть якщо зламаний трубопровід і видавав якісь звуки вночі, в мої сни вони не проникли. Та проте знадобиться, мабуть, ще зо дві чи три години сну, щоб зникли синці в мене під очима. Але через такий робочий графік і мою маму це було неможливо. Уже о пів на сьому ранку вона надіслала мені бадьорі повідомлення і різдвяні фото, які, певно, мали викликати в мене тугу за домівкою, адже на Святвечір мене з ними не буде. На фото був різдвяний кекс від моєї бабусі, який стояв у вітальні під орендованою (з екологічних міркувань) ялинкою, прикрашеною іграшками, власноруч змайстрованими моїми братами.　

Але в неї нічого не вийшло. Ці фото лише підтвердили моє радісне переконання в тому, що в «Замку у хмарах» про мене потурбуються значно краще. Бабусин кекс я терпіти не могла, бо там було занадто багато родзинок. А ще я ненавиділа щорічне примусове майстрування прикрас на ялинку. Моя мама була вчителькою образотворчого мистецтва, тому щороку вона вигадувала щось нове й вимагала від нас точного втілення її приписів.　

Навіть коли вона кожні п’ять хвилин казала: «Не обмежуйте свою креативність жодними рамками», то мала на увазі цілком протилежне, а саме: «Дотримуйтеся якомога ретельніше моїх інструкцій!» Принаймні у виборі матеріалів для нашої роботи вона завжди була суперкреативною. Я зіщулила очі, щоб краще розгледіти зірки на фото. Скидалося на те, що цьогорічні прикраси були з різних видів пасти.　

«Дорога Фанні! — писала вона під фото. — Тато, мама, Леон і Фінн бажають тобі гарних Різдвяних свят і сподіваються, що ти там у горах не просто святкуватимеш, але й знайдеш час знову все обміркувати. Ти ж знаєш, ми завжди чекаємо на тебе вдома».　

— Ага, обміркувати, — сказала я до Хуґо, коли повернулася з ванної, де три гієни з Лозанни, явно домовившись, відверто мене ігнорували. Це було для мене просто суперприємним відпочинком. Ще перед світанком сім галок зібралися на підвіконні, щоб отримати своє частування крихтами молочних булочок.　

Як завжди, Вкрай Ненажерливий Хуґо з’їв найбільше, а от Товстенький Хуґо поводився так, ніби сів на дієту.　

Я любила цей час перед сходом сонця, коли ще не світало, але темрява вже відступала.　

Місяць давно зайшов, і лише над Ґабельгорном висіла велетенська зірка (можливо, вранішня зоря?) на майже безхмарному небі. За прогнозом сьогодні мав бути сонячний день, але наближався наступний циклон, який мав принести ще більше снігу.　

— Під «обміркувати» вона має на увазі те, що я повинна отямитися.　

Я була настільки обурена, що геть забула, що мала б розмовляти з ними по-дитячому.　

— Але потяг із назвою «Атестат» уже давно поїхав. І вона не враховує те, настільки тяжко я тут працюю.　

Скакун Хуго й Одноногий Хуґо почубилися за останню крихту, а потім усі полетіли геть. І тільки Хуґо-Клептоман продовжував стукати дзьобом по засніженому підвіконню, ніби щось шукав.　

— Це було б так гарно, якби ви бодай для різноманіття пишалися мною, — сказала я.　

Хуґо-Клептоман прискакав ближче і, схиливши голову набік, став мене розглядати. Він виглядав настільки стурбованим, наскільки це було можливим для гірської галки.　

— Пробач! Чудова Фанні не хотіла передавати тобі свій поганий настрій, — скрушно сказала я. — Сьогодні ж Різдво! А що це в тебе в дзьобі?　

Хуґо-Клептоман підскочив ще ближче, урочисто поклав переді мною ґудзик і з очікуванням подивився мені в очі.　

— Дякую!　

Я була глибоко зворушена. Це був круглий ґудзик, який відблискував золотим і точно належав колись до уніформи покоївки. Може, це навіть я сама його загубила. Та все ж мені більше подобалося уявляти, що Хуґо-Клептоман вкрав його в Гортензії чи Камілли. І раптом мені стало святково на душі.　

— Це чудовий подарунок. Тепер я почуваюся значно краще.　

Хуґо-Клептоман тихо каркнув, відштовхнувся від підвіконня і полетів до своїх братів.　

Минали години, а вони все ще кружляли вгорі над «Замком у хмарах», ніби пильно спостерігали, що ж відбувається унизу. А спостерігати було за чим, адже гарна погода вигнала всіх на вулицю.　

Яромир, котрому після прибуття всіх гостей вже не потрібно було переодягатися в директора цирку - швейцара (Роман Монфор вважав достатнім вразити гостей лише раз, у часі їхнього прибуття), з самого ранку прибирав сніг. Площа перед готелем, в’їзд, тераса ресторану й навіть ковзанка були вже розчищені від снігу. Старий Стакі щільно втрамбував катком сніг на доріжках, навіть на великому обхідному шляху, який вів через густо засніжений ліс. Фон Дітріхштайни пішли відразу після сніданку прогулятися зі своїм мопсом, а обидва пуделі Мари Матеус тягли Ніко з неабиякою швидкістю в напрямку лісу.　

Я саме вигнала свою отару дітей на вулицю. Мої сподівання чимось їх захопити, щоб відволікти від збудження, спричиненого різдвяними подарунками, цілком справдилися. Цього разу я була вже завбачливішою, тож сама одягнула лижні штани й утеплені чоботи на випадок, якщо знову комусь спаде на думку ідея втекти в ліс.　

Яромир запустив карусель, що була біля ковзанки, і звуки катеринки розійшлися навсібіч, полинувши над блискучим, білим сніговим килимом, і змішалися з м’яким теленьканням дзвіночків кінних саней.　

Офіціанти виносили на терасу столи та стільці й почали монтувати льодовий бар. Безвольний Руді тим часом наглядав, як виносили лежаки з пледами. Якщо завтра знову піде сніг, то ці старання виявляться марними. Та цієї миті вся ця робота мала сенс: стільки щасливих облич водночас я ще ніколи не бачила. Особливо дорослих. Багато хто просто гуняв снігом, фотографував засніжені ялинки чи просто вишукував собі місцинку під сонцем. Ближче до обіду ставало дедалі тепліше. На ковзанці Big Daddy Барнбрук разом зі своїм прийомним сином Ейденом і братом-близнюком Ґретхен Клаусом, голосно вигукуючи, грали в хокей. Мсьє Роше і Йонас витягли з підвалу дві скрині із санками як мінімум сорокарічної давності, а окрім того, ключки для хокею, шайбу, і ще двох пінгвінів на ковзанах зростом із людину. Цих пінгвінів початківці на ковзанці могли, тримаючи за дві ручки, штовхати перед собою, щоб утримати рівновагу.　

Автор трилерів жваво розмовляв із британським актором, тимчасом як дружина автора трилерів вмостилася в одному з лежаків і читала любовний роман. А Трістан Браун вирішив сьогодні зробити виняток і нікуди не дертися. Він разом зі своїм дідусем, якому сиве волосся і твідовий піджак надавали вигляду справжнього британського графа (свої азіатські риси Трістан успадкував точно не від нього), заглибилися в шахову гру за одним із маленьких столиків. На терасі Роман Монфор уже спорожнив пляшку шампанського разом із Доном Буркгартом-старшим і його дружиною, а потім ще одну з парою Барнбруків. Віктор Єгоров разом із маленькою Дашею ліпив сніговика, якому потім пов’язав свій кашеміровий шарф. Мадам Клео раз по раз ганяла офіціантів до гостей із тацями, повними тістечок канелё, заварних тістечок і кави по-ірландськи в крихітних скляночках. Головним об’єктом усіх фотографій були кінні сани з Вежді й Бежді, якими поважно правив старий Стакі. Баронеса підшипників із кімнати 110 намотувала додаткові кола, щоб бути певною, що пан фон Дітріхштайн сфотографував, як вона обіймається зі своїм молодим коханцем. Так вона хотіла підіграти жовтій пресі.　

Я переконала навіть пані та пана Людвігів записатися на прогулянку саньми. Сьогодні вранці, ще перед своєю зміною, я заскочила до відпочинкового комплексу, де пан Гефельфінґер уже розпорядився обшукати зливні решітки. Але перстень як у воду канув. Протягом усього ранку пані Людвіг ходила дуже засмучена. Та прогулянка саньми, здається, вплинула на неї магічно. Коли сани з ними від’їжджали, вона вже мило трималася за руку з паном Людвігом і радісно мені махала.　

Я все ще сподівалася, що перстень десь таки об’явиться або що знайдеться якесь зовсім банальне пояснення його зникненню. Проте часу ламати над цим собі голову в мене не було. У Каролін, виховательки з дитячого садка, був сьогодні вихідний, і я залишилася з дітьми сама. Як і вчора, заприсяжена мені зграя власників єдинорогів складалася із Ґрейсі та Медісон, синів автора трилерів, а ще Фії, п’ятирічної дочки власника фармацевтичної компанії, який жив разом із сім’єю в Фаберже-люксі на другому поверсі. Додалося ще чотири дитини, поміж ними й Дон, який уже одужав від своєї шлунково-кишкової інфекції. Хоч я й очікувала найгіршого та не спускала з нього очей, він поводився на диво зразково — ігор нікому не псував і не діставав ні мене, ні інших дітей. Навіть його дивна звичка називати всіх на ім’я, прізвище та місце народження не заважала, а навпаки — допомагала мені краще запам’ятати імена новеньких.　

І мені напрочуд легко вдавалося цілий день чимось займати дітей, особливо тоді, коли після обіду до нас приєдналася Емі. Тут вона могла з безпечної відстані спостерігати за Ейденом, який грав у хокей, і не мусила при цьому вислуховувати в’їдливі коментарі Елли і Ґретхен. Ще не з’ясувалося, були зміни в поведінці Ейдена щодо неї гарним чи поганим знаком, проте Емі не наважувалася скористатися моєю порадою і просто його про все запитати.　

— Краще я помру з розбитим серцем, — говорила вона.　

Проте особливо нещасною вона не виглядала. Радше навпаки, веселилась і розважалась разом зі мною та дітьми. Спершу ми влаштували битву сніжками, годували коней морквою, а потім їли всі разом ковбаски і картопляний салат за великим столом на терасі. Після обіду ми спостерігали за білочками, грали в баварський керлінг, каталися на каруселі й ліпили дракона зі снігової стіни, що утворилася навколо ковзанки після прибирання. Нам почали допомагати дорослі, і наша команда розросталася дедалі більше і більше, перетворившись на спільний проект. Після закінчення все мало такий вигляд, ніби перед «Замком у хмарах» приземлився справжній сліпучо-білий дракон, огорнувши всю ковзанку своїм зубчастим хвостом.　

Це справжня наруга, що такий витвір мистецтва мусить бути похований під свіжим снігом.　

Принаймні його зусібіч сфотографували і цим зберегли для історії. Після четвертої години сонце повільно почало закочуватись за гори, площа спорожніла — червонощокі гості поспішали в готель грітися. Наближався час різдвяних подарунків, і радісне занепокоєння серед дітей наростало. Один за одним вони прощалися і йшли. Ейден неквапом підійшов до нас із поля для хокею і забрав Емі. При цьому вона розчервонілась і виглядала так, ніби вже розпакувала свій різдвяний подарунок.　

Залишилися тільки Дон і Фія. Поки я витирала носа маленькій Фії (бідолашка мала дуже неприємний нежить, важко навіть усвідомити, як із такого маленького дівчачого носика може стільки всього виходити), Дон фотографував усе на свій мобільний.　

— Це ще навіщо? — розсерджено запитала я.　

— А, та це для мого архіву про тих, хто покинув школу, — сказав Дон. — Будь уважним у виборі професії. Окрім того, мені потрібен матеріал для фотопроекту «П’ятдесят видів шмарклів».　

Мені майже полегшало, коли він раптом став самим собою.　

— Ти міг би бути таким дотепним, якби не поводився так зверхньо, — сказала я.　

Одним порухом руки я забрала в нього телефон і видалила фотографії.　

— Вони вже все одно збереглися у «хмарі». — Дон лукаво усміхнувся. (Йому якось вдавалося при цьому дуже мило виглядати.) — Ти вже мала би знати, Фанні Функе з Ахіма біля Бремена, що зі мною краще не зв’язуватися. Ти ані хвилини не повинна відчувати, що в безпеці.　

А я і не відчувала. Тут ніхто не може почуватися безпечно, поки тато Дона має намір купити готель.　

— Я сьогодні за тобою дуже уважно спостерігала, і знаєш, що помітила? — повільно сказала я. — Маленького хлопчика, який просто веселився і зовсім не був противним. Можливо, ти забувся, а може, тобі вже й справді надокучило бути таким гівнюком.　

Дон на мить притих. Я побачила в його очах хвилю емоцій, які, правда, не змогла розпізнати. А тоді він схрестив руки на грудях і видав:　

— Надзвичайно прикро, що без атестата ти не зможеш вивчати психологію, Фанні Функе, 17 років, безнадійний випадок з Ахіма біля Бремена. — Він обернувся і намірився йти геть. — Та оскільки сьогодні Святвечір, я подарую тобі одну пораду: завжди оглядайся. Ти ніколи не знаєш, що може з тобою трапитися.　

Чудово, йому знову це вдалося.　

— Дякую, — пробурмотіла я. Сподіваюся, Санта поверне йому його шлунково-кишкову інфекцію назад.　

Я відвела маленьку Фію до дружини власника фармацевтичної компанії, яка єдина залишалася на лежаку, спостерігаючи за заходом сонця. І глибоко видихнула.　

Відтепер я вільна й попереду цілий вечір. Відпочинковий комплекс на Святвечір був закритий. Мабуть, тому, що після вишуканої святкової вечері на дванадцять страв гості могли хіба що вдоволено плюхнутися на ліжко. А тим часом більшість працівників ні хвилинки не відпочиватимуть. З вісімнадцятої години в барі гратиме піаніст — для всіх охочих поспівати різдвяні колядки з усього світу, а о двадцять першій годині Яромир має везти жменьку зголошених гостей до церкви в сусіднє село на месу. Бідолаха залюбки святкував би зараз зі своєю сім’єю в Чехії. П’єр запросив мене після закінчення зміни приєднатися до святкування з усіма іншими з кухні на нижньому поверсі. Та мені, чесно кажучи, було не до вечірки. Принаймні не зараз. А може, повернути до Пауля в пральню, заспівати з ним «Тиху ніч» і дізнатися, як у його виконанні звучатиме рядок «спочиває в тихім сні»? Можливо, і Бен зі своїм термосом зможе до нас приєднається. Ідея мені сподобалася.　

Але спочатку я довго й ретельно прийматиму душ — у Гортензії та компанії зміна на поверсі тривала до восьмої години — й одягну своє найгарніше вбрання. Ну справді святкових суконь я з собою не брала. Та в мене були шикарні, проте зручні чорні оксамитові штани, які я завжди одягаю до опери. І до них я візьму свій улюблений зелений светр. А ще, може, розпущу волосся.　

На жаль, моє перетворення довелося відкласти ще на трохи, тому що я випадково зустріла Бенового тата Романа. Він саме проводив сім’ю Єгорових на прогулянку саньми. Старий Стакі чекав напоготові з Вежді й Бежді й навіть уже запалив факели, закріплені в залізних тримачах на санях. Сонце майже зайшло. На зміну йому викотився місяць, а з долини, якщо прислухатися, долинали звуки церковних дзвонів. Мсьє Роше мав рацію — сутінки були найкращою порою для поїздки, а на Святвечір тим паче. Я б сама зараз із радістю загорнулась у шерстяне покривало — і нехай сани везуть мене по-вечірньому сонною природою.　

Та радісні передчуття Єгорових затьмарилися тим, що Віктор одягнув маленькій Даші не ту шапочку, яка б пасувала до її соболиної шубки. Судячи з театру, який влаштувала Стелла Єгорова через цей модний ляп, це була ще більша катастрофа, аніж втрата пляшечки парфумів напередодні. Вона ясно дала зрозуміти, що прогулянка не мала жодного змісту без соболиної шапочки, і жодні контраргументи чоловіка не могли змінити її думки.　

Тож Віктор Єгоров вирішив поступитися і принести шапку з номера, щоб нарешті припинити цю безглузду комедію. І саме в цей момент настав мій вихід, хоча я хотіла просто непомітно пройти повз них з опущеними очима.　

Роман Монфор схопив мене за руку й вигукнув:　

Та ні, мій любий, вам нікуди не потрібно йти. Умощуйтесь собі зручненько в санях зі своєю сім’єю, налийте собі келих шампанського, а моя працівниця збігає нагору до панорама-люксу і принесе юній леді шапочку.　

Він вирвав важкого ключа з руки Єгорова, простягнув мені й прошипів німецькою:　

У вас дві хвилини.　

Я невпевнено взяла ключ.　

Але ж я навіть поняття не маю, як виглядає та соболина шапочка, — пролепетала я.　

Та Роман Монфор вже заштовхав мене в обертові двері.　

Окей. Отже, дві хвилини. Можна встигнути, якщо порушити правило номер чотири панни Мюллер:

«Ніколи не бігти! Ми завжди з гідністю та при цьому швидко, непомітно і беззвучно ходимо коридорами». Ну добре, оскільки я й так не була в уніформі, то без докорів сумління могла порушити це правило. В утеплених чоботах все одно не вийде йти гідно, мовчу вже про бігти. У них ти мав вигляд реактивної качки. Та зараз я не мала часу зважати на це.　

Я не дивитимусь ні наліво, ні направо. Особливо наліво, бо там за стійкою рецепції був Бен.　

Найкоротший шлях до панорама-люксу лежав через фойє прямо в бальний зал. На великій швидкості я перетнула його, добігла до сцени, звідти сходами на другий поверх, які виходили в коридор перед панорама-люксом. Я ледве дихала, моє серце билося як скажене, та відстань я подолала менш ніж за хвилину. Одначе тепер втрачала безцінні секунди, бо ніяк не могла втрапити ключем у замок. Та щойно я увійшла й увімкнула світло, то відразу побачила соболеву шапочку — на ліжку. Вона, без сумніву, була з хутра і така ж строкато-коричнева, як і шубка на Даші. Хоч у чомусь пощастило.　

Я полегшено кинулася до ліжка і схопила шапочку.　

— А тепер летіти блискавкою, щоб твоя смерть, маленьке соболя, була не даремною, — сказала я. І саме в цей момент помітила, що в кімнаті я не сама.　

12

Хтось заховався за шторою. І то не дуже вправно. З-за неї виглядала частина плеча, одягненого в чорне.　

На мить я задумалася над тим, чи не втекти разом із соболиною шапочкою, ніби нічого не помітила.　

Але тут злодій вийшов зі своєї схованки й широко мені посміхнувся.　

Це був Трістан. І, поки я хапала ротом повітря, він тихо розсміявся.　

— Добре, що це ти, — сказав він. — А то я вже подумав, що це готельний злодій.　

Спринт із двору до номера у важезних чоботах і страх забрали в мене всі сили. Єдине, що я ще могла, це розгублено прошепотіти:　

— Прошу, скажи, що я помиляюся і ти не вдерся сюди!　

Та це, мабуть, найдурніше, що можна було сказати в такій ситуації.　

— Ну, я б не назвав це «вдертися», — сказав Трістан невимушеним тоном. — Вікно було відчинене. І я собі подумав, що це якраз добра нагода перевірити одну свою теорію. Але ти що тут робиш?　

— Я повинна цю соболеву… Що за теорію?　

Я взагалі не могла поскладати свої думки бодай у якийсь порядок. Що, заради Бога, робити, якщо ти заскочив гостя, який удерся в чужий номер, на гарячому? Що… допоможіть! Що б зробив Ісус? Що б зробила… панна Мюллер? Непомітно вийти в коридор і притишеним голосом гукнути: «Тримайте злодія»?　

Навіть коли злодій, можливо, зовсім не злодій, а той, хто все сприймає як розвагу, любить дряпатися по фасадах і зводити бідолашних практиканток із розуму?　

Мої дві хвилини добігали кінця. Я ніби у сповільненій зйомці чула, як спливали останні секунди. А в моїй голові роїлись якісь абсолютно безглузді думки, і я й далі витріщалася на Трістана.　

— Окей, — випалила я. — Я мушу віднести цю прокляту шапку, а ти зараз же звідси звалюєш, поки тебе не розстріляв охоронець. Через п’ять хвилин я чекатиму на тебе там, де ми вперше побачились. І якщо ти мені не поясниш нормально, що тут робив, я змушена буду повідомити про цей випадок.　

Не дочекавшись від Трістана ніякої реакції, я побігла геть. Можливо, це було не найправильніше, що я могла зробити, та в будь-якому разі краще, ніж далі просто безглуздо стояти й роздумувати, поки збігав час.　

Усе по черзі. Завжди все по черзі.　

Я захлопнула за собою двері, збігла сходами вниз через бальний зал і поспішила попри кімнату консьержа та рецепцію на площу перед готелем. Попри те що я за ці хвилини ніби постаріла, так виглядало, що мене тут ще ніхто не шукав. Дивним чином минуло всього лише три хвилини. Єгорови саме сіли в сани та зручно вмостилися під шерстяним покривалом.　

— Погляньте! — Роман Монфор вирвав шапку в мене з рук і простягнув її пані Єгоровій, легко вклонившись. — Ось вона — наша рятівниця. Тепер прекрасному вечору нічого не завадить.　

— Ви — золото, — проворкотіла пані Єгорова, і, хоч вона зверталася до Романа Монфора, я почувалася так, ніби сказали це мені. Я була золотом, яке, правда, саме дало втекти злодію з їхнього люксу.　

Маленька Даша отримала нарешті «правильну» шапочку, старий Стакі цмокнув язиком, і Вежді й Бежді рушили у свою останню на сьогодні прогулянку.　

Сонце вже повністю сховалося за вершинами гір, і вогонь факелів вичаровував на снігу таємничі тіні. З долини все ще чувся відгомін церковних дзвонів, змішуючись зі звуками дзвіночків на упряжі коней і захопленим дитячим сміхом Даші.　

— Чому ви досі стоїте тут і витрішки продаєте? — в’їдливо поцікавився Роман Монфор. — Ану, до роботи!　

Поки я силкувалась йому пояснити, що в мене вже давно закінчилася зміна, він пішов геть. Сам ти витрішки продаєш. Видно, дух Різдва його ще й не торкався.　

Витримавши інтервал, я подалася слідом.　

Ідучи по фойє, я спіймала на собі стурбований Бенів погляд:　

— Усе добре, Фанні?　

— Якнайкраще, — пробурмотіла я, не зупиняючись. — Я просто мушу ще швиденько…　

Якщо я не закінчу речення, Бен зробить це за мене. І це точно буде не: «…на третій поверх у кімнату з білизною, зустрітися там із Трістаном Брауном, який щойно вдерся в панорама-люкс». Можливо, він подумає, що мені потрібно в туалет.　

Коли я піднялася на третій поверх, Трістана ще не було. А що, як він взагалі не прийде? А що, як він просто стверджуватиме, що ніколи не був у люксі? А що, як його спіймав охоронець? А що, як він упав із фасаду? Може, не варто було казати п’ять хвилин — злізти вниз по фасаду будинку, попри освітлені вікна, забирало, певно, значно більше часу.　

Та ще до того, як я ледь не збожеволіла через питання типу «а що, як», двері відчинилися й увійшов Трістан.　

— Ох, як гарно! Тут оживають спогади… — промовив він, широко посміхаючись. — Тут ми вперше зустрілися — ти вийшла з он тої шафи і виглядала так мило у своїй уніформі покоївки і з цією зачіскою.　

Геть інша, ніж зараз, мокра від поту, у важезних чоботах, лижних штанах і куртці. Який вигляд мало моє волосся і що цей сонячний день зробив із моєю шкірою, я могла тільки здогадуватися, бо не бачила себе в дзеркалі від восьмої години ранку. Трістан, звісно ж, мав просто ідеальний вигляд — весь у чорному, зовсім не задиханий, жодної краплини поту на бронзовій шкірі.　

— Я це місце не з романтичних міркувань обирала, ти… — На жаль, мені не спадало на думку жодне лайливе слово англійською. — Дурень, — знесилено додала я німецькою. — І то тільки тому, що це перше, що спало мені в цьому поспіху на думку. Що ти шукав у кімнаті Смірнових? І не бреши мені, бо я відразу ж закричу.　

— Та добре. — Трістан поблажливо мені посміхнувся. — Може, підемо кудись інде? Де нас ніхто не підслухає?　

Я відчинила двері шафи й театральним рухом продемонструвала порожню середину:　

— Там нікого, бачиш? Тож давай, починай розповідати.　

— Окей, — сказав він. — Спершу скажу, що ці люди звуться не Смірнови, а Єгорови. — Він зробив невеличку паузу, щоб посміхнутися. — О, та я бачу, що ти вже це знаєш. Я впізнав їх ще вчора за вечерею. Як, мабуть, і кожен, хто за останні кілька тижнів хоча б раз розгортав якийсь журнал. Якщо хочеш знати, то Стелла Єгорова тішиться, коли її впізнають. Вона, либонь, не той тип жінок, що люблять залишатися інкогніто.　

— І ти подумав, що в люксі, де зупинилися олігархи, точно буде чим поживитися. — Я обурено видихнула. — Я присягаюся, коли щось зникло…　

— Так, власне, воно і є. — Трістан запхав руки до кишень і сперся на стіну. У цій позі його можна було б знімати для глянцевого журналу. — І все ж, чи не могли б ми продовжити розмову деінде? Де можна сісти, наприклад?　

— Що зникло, Трістане? Що ти вкрав? — я говорила майже пошепки, та все одно це звучало істерично. — Припини водити мене за ніс.　

— Агенте Фанні, ви мусили б це краще знати. Злодій краде речі, щоб збагатитися. Я такого не роблю.　

— Та що ти таке кажеш? То ти Робін Гуд, чи що?　

Трістан дзвінко засміявся.　

— Ага, можна й так сказати. Я хотів лише допомогти, чесно. Після того як ти мені вчора розповіла, що в тієї старої пані зник перстень, все стало ясно. Мені потрібен був тільки цей маленький доказ.

Він витримав паузу, а тоді жестом, гідним сценічного мага, витяг щось зі своєї кишені й поклав на долоню. Це був срібний перстень із великим рожевим каменем.　

Я хапнула ротом повітря.　

— Перстень пані Людвіг…　

Трістан кивнув.　

— І поки ти знову не сказала, що я його вкрав, — я просто хотів, щоб він опинився на своєму законному місці. 1 точно не в шухлядці нічного столика Стелли Єгорової.　

— Але… як… чому? — затинаючись, запитала я.　

— Чому Стелла Єгорова вкрала перстень у бідної старої пані, якщо їй власних прикрас нема куди подіти? — запитав Трістан. — Що ж, деякі з цих розпещених багатіїв поводяться, як сороки. Якщо вони помічають щось, що блищить, то не можуть встояти.　

— Я тобі не вірю. — Зіщуливши очі, я дивилася то па Трістана, то на перстень. — Цей перстень не має жодної цінності. Чому б вона його крала? А головне — коли і як? Пані Людвіг внизу буквально назирці за нею ходила, зачудовано на неї витріщаючись.　

Трістан стенув плечима.　

— Трішки спритності та витонченості — і вуаля. Клептоманці це раз плюнути.　

— Клептоманці?　

Це вже переходило всі межі!　

Трістан кивнув.　

— У Tiffany кілька років тому в її сумочці для пса опинився сапфіровий браслет вартістю тридцять п’ять тисяч евро. Звісно, що випадково. У таких людей це завжди тільки випадковість. Продавщицю, яка розповіла цю історію пресі, звільнили.　

На мить я замовкла. Ця сумнівна історія, яку він мені тут намагався підсунути, дуже повільно почала набувати змісту. Можливо, ще й тому, що я дуже хотіла в неї повірити.　

— Тобто ти хочеш сказати, що пані Єгорова вкрала перстень пані Людвіг і заховала його у своєму нічному столику? Просто через те, що вона клептоманка?　

— Може, і клептоманка, а може, лише знуджена захланна особа, яка просто не може пройти повз цінну прикрасу.　

— Якраз отут у твоїй історії є одна заковика. Перстень не має жодної цінності взагалі. Пан Людвіг купив його на блошиному ринку. Пані Людвіг казала, що камінь у ньому — берил і що срібло тут, напевно, теж несправжнє.　

Трістан знову тихо засміявся:　

— Про срібло це таки правда. Бо це не срібло, власне, а платина.　

— Перепрошую?　

Він легко постукав по каменю.　

— А назвати це берилом — справжня образа для такого прекрасного рожевого діаманта чистої води в смарагдовій огранці. Тепер не дивися так, Фанні. Дійсно, я знаюся на такому. Мій дідусь — мистецтвознавець і ліцензований державою гемолог^[14]. Він спеціалізується на старовинних прикрасах. Його частенько кличуть як експерта в Christie's і Sotheby's^[15]. А ще він працює для музеїв по всьому світі. Уже в п’ять років я міг відрізнити діамант від кристалу. А рожеві діаманти не так вже й часто трапляються, принаймні такої вражаючої величини. А цей малюк має десь близько п’ятнадцяти каратів. Я сам був вражений.　

Тепер я відчула непереборне бажання сісти. Для початку, мабуть, вистачить розстебнути куртку. Мені зробилося страшенно гаряче. Про здатність думати взагалі мовчу.　

— Фанні, з тобою все гаразд? — Трістан знову заховав перстень у кишеню штанів.　

Я кволо похитала головою.　

— Припустімо, ти кажеш правду і пані Єгорова гаки клептоманка, що вкрала перстень у пані Людвіг, якого їй купив чоловік тридцять п’ять років тому на блошиному ринку за сорок марок. Хоча він коштує в сто разів більше… чи в тисячу?　

Я невпевнено глянула на Трістана.　

— Додай ще два нулі, — сказав він. — Плюс-мінус мільйон.　

— О Боже… — Я ледве ковтнула. — Коли Людвіги про це дізнаються, то зможуть продовжити відпустку в «Замку у хмарах» до кінця свого життя.　

Тобто у випадку, якщо він вистоїть.　

— Щоб провести два тижні тут, вони заощаджували багато років поспіль. Уяви собі, скільки всього вони могли б собі дозволити, якби продали перстень. Виплатили б за будинок, вирушили б у круїз, заповіли б щось дітям… Я дуже хочу побачити їхні обличчя в момент, коли вони дізнаються, яким скарбом володіли всі ці роки. Ходи, ми підемо й віднесемо їм перстень!　

Я схопила Трістана за руку.　

— Чекай, Фанні, чекай!　

Трістан мене стримав.　

— Ти справді думаєш, що так буде розумно? Це точно приверне загальну увагу, якщо перстень так раптово з’явиться.　

Таки-так. Пані Людвіг розповідала сьогодні про втрату свого улюбленого персня всім — і тим, хто хотів слухати, і тим, хто не хотів, теж.

— Тоді всі радітимуть. Усі, окрім пані Єгорової, звісно. Вона зозла собі лікті кусатиме.　

Трістан похитав головою.　

— Що ти їм скажеш? Що я знайшов перстень у шухлядці нічного столика пані Єгорової?　

— Ет…　

Він мав рацію. Це було не так і просто.　

— Я можу сказати, що десь його знайшла. А ти додаси, що випадково побачив його і зрозумів, що він вартий кількох мільйонів… Що таке? Чому ти так скептично дивишся? Пані Єгорова, звісно ж, не признає, що це вона його вкрала.　

— Але ж тоді вона зрозуміє, що це ти знайшла перстень у її кімнаті й забрала його, — сказав Трістан.　

— Ну і? Вона тріскатиметься від злості, але зробити нічого не зможе, окрім як визнати себе злодійкою.　

— Так, але ж вона тоді знатиме, хто забрав у неї скарб! Ти що, не розумієш? Таких, як Стелла Єгорова, краще не сердити.　

Я подумала про охоронця з номера 117, про кобуру для пістолета, яку він носив, і змушена була погодитися з Трістаном.　

— Але ж ти тоді в подібній ситуації. Який у тебе був план? Якщо ти скажеш, що десь знайшов перстень, Єгорови зрозуміють, що ти був у їхній кімнаті… Ну, принаймні Стелла Єгорова буде знати. Я сумнівалася, що її чоловік знав щось про її дільця.　

Твоя правда, — відповів Трістан. — Це так по-дурному, проте я ще не вирішив цю маленьку проблемку. Та ми знайдемо спосіб повернути Людвігам їхній улюблений перстень, Фанні.　

Трістан усе ще тримав мене за зап’ястя, ніби боявся, що я зараз втечу і розповім усьому світу про перстень.　

І навіть якщо мені особисто доведеться підкласти його їм на нічний столик.　Тільки спробуй, — сказала я, та не змогла стримати сміху.　

Цієї миті перед дверима щось грюкнуло, тоді вони розчахнулися і в кімнату візком для прибирання в’їхали Гортензія з Авою.　

— Я ненавиджу, коли він клеїть жуйки до смітника, — прогугнявила Гортензія, закриваючи двері. — Він робить це навмисне.　

Ава не відповіла, бо, побачивши мене з Трістаном, застигла з відкритим ротом. Трістан відпустив моє зап’ястя, мабуть, на мить запізно.　

— Як я вже казала, цей шлях лише для працівників, сер, — усміхнулась я Трістану. — Ви можете скористатися сходами або поїхати ліфтом.　

— Але ж це короткий шлях до бібліотеки, — сказав Трістан, наморщивши лоба. — І на дверях немає таблички, що прохід заборонено.　

— Ну добре, як виняток я дозволю вам тут пройти. Сьогодні ж Різдво. Бажаю вам веселих свят!　

— Дякую, і вам, — відповів Трістан, зібравшись спускатися сходами.　

Я протиснулася повз Гортензію, Аву та їхній візок і відкрила двері, що вели в коридор.　

— О, зачекайте, міс, — крикнув Трістан, і я знову обернулася.　

Гортензія й Ава заціпеніло переводили погляд то на мене, то на нього, Ава досі стояла з відкритим ротом. Вони явно забули, що планували не звертати на мене жодної уваги.　

— Дама в намисті з перлів запитувала про вас, — сказав Трістан. — Нагадую, що у вас домовлена зустріч.　

— Е-е-е… так. — Я відразу зрозуміла, яку даму він мав на увазі. Власне, оту, з картини в ніші перед герцогським люксом, де ми недавно ховалися.　

— Я загляну до… ем…. місіс Барнбрук, як тільки переодягнуся.　

Трістан пішов геть, шкірячись, а я тим часом сказала до Ави німецькою:　

— Закрий рота, бо ворона залетить.　

— Ти жахлива, — відповіла Ава. Вона говорила це, здається, завжди, коли їй нічого іншого не спадало на думку. — Я цього не розумію.　

— Чого саме?　

Я теж багато чого не розуміла, та Аві я ще могла підказати.　

— Чому тебе кличуть до місіс Барнбрук. — Гортензія зачекала, поки стихне відлуння Трістанових кроків.　

Я стенула плечима.　

— Напевно, йдеться про маленьку Ґрейсі чи Медісон. Вони в моїй дитячій групі. Я краще піду, бо панна Мюллер точно б не хотіла, аби я змушувала гостей чекати.　

Я зачинила за собою двері й побігла коридором — сподіваюся, востаннє на сьогодні — у важезних чоботах.　

Я так і знала! Це Різдво не буде нудним у жодному разі!　

13

Минуло більше часу, ніж я планувала, поки мені вдалося дістатися до ніші з картиною строгої дами в намисті з перлів. Я не тільки приймала душ і переодягалась, а ще й відповідала на повідомлення Делії. Вона писала: «Різдво ще не почалося, а я вже ледве не божеволію. Моя бабуся і мама годинами сперечаються через індичку, в мого немудрого брата блювота з проносом, і він вергає так голосно, що я двічі мало не приєдналася до нього. А мій тато мусив неодмінно сьогодні встановлювати новий роутер. Тепер у нас немає Інтернету. Що означає — я не можу подивитися жодного серіалу, а тільки стоп’ятсотий раз “Три горішки для Попелюшки”. А! І ще я побоююсь, що мої батьки подарують мені на Різдво люстру-вентилятор, бо, можливо, я десь улітку в спеку обмовилась, що мені гаряче в моїй кімнаті! Як же батькам потрібно ненавидіти свою дитину, щоб дарувати їй на Різдво люстру-вентилятор? Серед зими! Будь ласка, напиши мені, що Різдво у твоєму “Замку” дуже круте, з поцілунками під омелою, сексі-мільйонерами й парфе з корицею, інакше я зараз же піду пірну головою в унітаз і втоплюся».　

«Вибач, не маю часу на мільйонерів, якраз з’ясовую із сексі-фасадолазом щодо крадіжки персня, який дружина олігарха з клептоманськими нахилами забрала у старої жінки, яка навіть не підозрює, що він коштує цілий статок, — поспіхом відписала я. У мене ніколи не було таємниць від Делії. А ця новина точно втримає її від самогубства в унітазі. — Довга історія. Якщо я не даватиму про себе знати, то це означатиме, що або охоронець клептоманки мене схопив, або сексі-фасадолаз привласнив перстень собі й зробив так, щоб мій труп зник у снігу».　

І врешті, коли я була в душі, мені сяйнула ідея, як вирішити дилему з передаванням персня, не викривши себе. Коли я вийшла з крила персоналу, то побачила Трістана, який уже чекав мене на сходах. Він сперся на поручні біля ніші з картиною дами в намисті з перлів і дивився вниз.　

Перші гості вже були на шляху до ресторану. Можливо, вони подумали, що буде краще вчасно розпочати　 смакувати дванадцять страв різдвяного меню, неперевершений аромат яких ширився по всьому будинку. Всі назви різдвяних страв у меню, окрім щитовидної залози теляти на копчених огірках, звучали просто казково.　

Забулаім’я і Камілла саме заштовхували свій візок для прибирання до ліфта, і, коли я проходила повз них, наші погляди на мить зустрілися. Я аж відчувала,　

як вони вирячилися мені в спину.　

— Ви тільки-но подивіться, Фанні не у формі покоївки, — зачудовано присвиснув Трістан. — І така святкова! Це вартувало півгодинного чекання!　

— Вибач, — знічено сказала я. — Та мені потрібно було ще посушити волосся. І намалювати стрілки. І нанести рум’яна. І туш. І блиск для губ. І подумати.　

Трістан кивнув.　

— Я теж думав. І, знаєш, знайшов цілком просте рішення. Нам потрібно лише подбати, щоб перстень потрапив до керівництва готелю, яке поверне його пані Людвіг. Так, щоб ніхто не дізнався, що ми якось до цього причетні.　

Це ж треба, саме це й була моя ідея! Я осяяла Трістана поглядом.　

— Ми просто віддамо перстень мсьє Роше. І він гарантовано передасть його пані Людвіг.　

Трістан був не в захваті.　

— А я б сказав запакувати його, підписати «для пані Людвіг» і підкинути на рецепцію, коли ніхто не бачитиме. Адже цей мсьє Роше знатиме, що перстень від нас…　

— Та це ще більше приверне увагу, коли пані Людвіг отримає підозрілий пакунок від незнайомця і знайде там перстень… — Ця ідея теж була не дуже. — Хоча мсьє Роше ніколи б нічого нікому не розповів…　

— І в нього не виникне до нас жодних запитань? — Трістан глянув на мене, звівши брову дугою.

— Виникне, — мусила визнати я. — Авжеж, що виникне.　

Приглушені звуки фортепіано, що долинали до нас зі сходів, звіщали, що в барі саме розпочалися різдвяні співи.　

«Свя-а-ата ні-і-іч», — співали внизу.　

— А можливо, нам треба підійти до цього простіше?　

Я дочекаюсь зручного моменту і скажу пані Людвіг, що хтось знайшов її перстень. Манфред, наприклад.　

— Хто такий Манфред?　

— Не існує ніякого Манфреда. Це і є найгеніальніше в цьому плані, — випалила я з дедалі більшим захопленням. — Манфред знайшов перстень, коли чистив басейн, а тоді поїхав у свою заслужену тритижневу відпустку. Тож пані Людвіг не зможе йому подякувати. Але вона спокійно може всім розказувати, що Манфред знайшов перстень. А оскільки Манфреда не існує, то і зробити йому ніхто нічого не зможе.　

Трістан криво посміхнувся.　

— Я думаю, ця ідея має багато плюсів. Але є ще певні недопрацювання.　

— Дуже сподіваюсь, що ти не вигадуєш зараз якихось виправдань, щоб залишити перстень собі. — Я недовірливо примружила очі. — Віддай його краще мені.　

Трістан знову вигнув брову дугою — це в нього виходило дуже добре — і з готовністю запхав руку в кишеню.

Мені стало страшенно ніяково. Це було просто немислимо, що він годинами носився з кількома мільйонами в кишені. Та ще до того, як передати мені перстень, двері Теремін-люксу відчинилися, і звідти вийшли Елла й Гретхен. У них були схожі сукні й зачіски. Елла у вінтажній червоній сукні, на Гретхен була така сама, але блакитного кольору. Заплетена над чолом косичка стримувала, наче обруч, їхнє завите світле волосся.　

Хоч і дуже неохоче, та я мусила визнати, виглядали вони приголомшливо. Проте, видно, вони це також чудово усвідомлювали, судячи з поглядів, якими вони нас оцінили, а тоді усміхнулися. Я шкодувала, що цього разу аналогічний рефлекс не спрацював і я не заскочила до ніші, аби сховатися. Тепер я дуже добре розуміла, як жилося Емі. До цього моменту я почувалася чудово, та Еллі й Гретхен без слів вдалося зробили так, що я тепер здавалася собі потворною і жалюгідною. І цілковито зайвою.　

— Хай, Трістане, — з придихом вимовила Гретхен.　

— Щасливого Різдва, Трістане, — проспівала єлейним голоском Елла. — Побачимося зараз за вечерею?　

— Я чекаю на свого дідуся. — Трістан увічливо усміхнувся.　

— Ну, тоді ще побачимось.　

Елла і Гретхен граційно попливли сходами донизу.　

Якби вони не підсміювалися і не шепотілися занадто голосно: «Це ж та прибацана покоївка? Думаєш, у нього така ж тяга до персоналу, як у нашого двоюрідного діда Джеремі?» — то можна було б просто милуватися їхньою красою і відблисками світла люстри на їх золотавому волоссі. Проте…　

— Що за дурнуваті дівиці, — сказав Трістан.　

— Скажи? — Я відчула помітне полегшення від того, що золотаві відблиски його не засліпили. — Але решта дівчат Барнбрук просто чарівні. Веселі, добродушні й розумні. Якби ти трішки пофліртував з Емі, це пішло б їй тільки на користь. Елла й Гретхен припинять поводитись так, ніби вони королеви цього світу, а Ейден, можливо, подивиться на Емі іншими очима…　

Трістан роздратовано нахмурив чоло.　

— У нас є зараз важливіша тема, чи не так?　

— Так. Манфред. А ти саме хотів віддати мені перстень.　

Та це, здавалося, було не так легко зробити. Згори пролунав короткий двоголосий гавкіт, потім стукіт дверей, а тоді сходами почала спускатися Мара Матеус. Вона також була одягнена у просто неперевершено красиву сукню. Верх був вкритий численними стразами.　

І я запитувала себе, чи зможе вона перевершити себе й виглядати на новорічному балі ще бездоганніше.　

Трістан не чекав, поки Мара Матеус дійде до нас, він схопив мене за руку й потягнув у коридор, який вів до його кімнати.　

— Ходімо, он там нам ніхто не заважатиме.　

Ну так, тут він мав рацію. А то ще хтось побачить, як ми вовтузимося з тим перснем, і всі наші мудрування будуть марними. Ми пробігли повз Теремін-люкс і повз кімнати 212 і 211 (у якій жив Трістан зі своїм дідусем) аж у кінець коридору до маленького вестибюля. Той самий вестибюль, у якому Дон витирав свої брудні від шоколаду руки об оксамитові портьєри і який Емі описувала як одне зі своїх улюблених місць. Я його теж дуже любила. Там були два м’які диванчики, один навпроти одного, а на стіні висіла картина олійними фарбами в позолоченій рамці. На ній була зображена сумна дівчинка в матросці, яка гладила кішку.　

Ця кішка була разюче схожа на Заборонену. Мабуть, тому Заборонена Кішка полюбляла спати на цьому м’якому диванчику. Вікно виходило на західний бік, прямо на сяючу Ялинку-Півмісяць. А позаду виднілися стайні, де старий Стакі саме розпрягав Вежді й Бежді. Як і завжди, він їх ще чиститиме та розчісуватиме перед завершенням робочого дня, незважаючи на те, що сьогодні Святвечір.　

— Фанні. — Трістан не відпускав мою руку. Він обернув її долонею догори, а тоді урочисто поклав на неї перстень пані Людвіг.　

Тепер, коли я знала, скільки він коштував, мені здавалося, що камінь мерехтить якось по-особливому.

Я кілька секунд із благоговінням дивилася на нього.　

— Гарний, правда? — Трістан тихо засміявся. — Рожеві діаманти не часто доводиться бачити. Вони дуже рідкісні. Особливо такого відтінку. Розкішний інтенсивний рожевий, майже ідеальний.　

— І такий важкий, — пробурмотіла я.　

Насправді мені здавалося, що він важив кілька кіло. Моя рука навіть почала вже злегка труситися. Хоча причина могла бути зовсім в іншому. Трістан стояв настільки близько, що я могла добре відчувати цей особливий запах свіжовипраної бавовни й лимона. Можна було лише сподіватися, що я пахну хоч приблизно так само гарно.　

— Мені якось ніяково носити його весь час із собою. Може, забереш його, поки ми не вирішимо, що з ним робити?　

— Ти така смішна, — сказав Трістан. — Ти що, боїшся, що він тобі дірку в кишені пропалить? Чи що тебе здолає спокуса забрати його собі й утекти?　

Він узяв перстень із моєї долоні, обернув мою руку і надягнув його мені на палець.　

— І як відчуття? — спитав він м’яким голосом. — Непогано, правда?　

— Руки геть, — сказав хтось сердито збоку. З переляку я відскочила назад, та так, що ледве не впала на сумну дівчинку в матросці.　

Це був Бен. Він стояв поміж двох портьєр, зловісно насупивши брови. Грубий килим стишив його кроки, тому, мабуть, ми й не почули, як він наблизився.　

— Що, перепрошую? — Трістан схрестив на грудях руки й зарозуміло оглядав Бена.　

— Я сказав, руки геть від нашої неповнолітньої практикантки.　

Бен виглядав не на жарт розгніваним.　

— Це… — почала я і відразу ж замовкла, бо, власне, хотіла сказати: «Це не те, що ти подумав», — мабуть, найбанальнішу з усіх найбанальніших фраз на світі.　

Трістан дзвінко розсміявся.　

— Інакше ти мене поб’єш, чи що?　

— Якщо буде в цьому потреба, — незворушно сказав Бен. — Усе гаразд, Фанні?　

— Пізно. Я вже її вкусив, і наступного разу на повний місяць вона теж перетвориться на вампіра…　

— Те, що ти класно виглядаєш і маєш бабки, зовсім не означає, що тобі все можна.　

Ще трохи — і Бен накинувся би на Трістана.　

Я швидко стала поміж ними.　

— Бен! Мене ніхто не кусав. І наші пальці не робили нічого поганого…　

Боже мій, що я мелю?　

Проте в Бена був такий незворушний вираз обличчя, що я почала нервуватися. Це було так, як колись у п’ятому класі, коли зграйка учнів початкових класів написала на зупинці шкільного автобуса: «Школа — дирна», а ми з Делією вирішили погратися у вчительок і неодмінно виправити «и» на «у». Звичайно, нас спіймали, тоді як ті діти вже давно накивали п’ятами. Напевно, вони ще й досі з того випадку сміються.　

— Ми тут лише обговорюємо одну проблему, — спробувала я ще раз. — Можливо, ти нам навіть допоможеш.　

— Фанні, — сказав Трістан застережним тоном. — Хіба він не син твого шефа?　

— Так, але він на нашому боці, — відповіла я.　

Тепер уже й Бен схрестив руки на грудях.　

— Що за проблема? — неприязно запитав він.　

Я проігнорувала Трістанові застережні погляди.　

— Я ж тобі розповідала, що пані Людвіг загубила у відпочинковому комплексі свій перстень із заручин.　

— Я знаю, — сказав Бен. — Ми ще давали розпорядження обшукати зливні решітки і спеціально розбирали фільтри.　

— Та ви не могли знайти перстень, бо Стелла Єгорова його вкрала. Справа в тому, що вона клептоманка. Про це навіть «Ґуґл» знає. — Я перевірила це, коли сушила волосся. Трістан не збрехав. Численні журнали й онлайн-портали мають в архівах замітку про сапфіровий браслет, який нібито випадково опинився в сумочці для пса.　

Я високо оцінила Бена за його вміння слухати й за те, що він не почав «гакати» і «шокати», як зробила б це я. У порівнянні зі мною Бен був сам спокій. Він просто дозволив мені продовжити розповідь. Я саме дійшла до місця, де потрібно було злегка прикрасити правду.　

— Я побачила його в панорама-люксі на нічному столику, коли забирала соболину шапочку Даші.　

На нічному столику, у нічному столику — це майже однаково звучало, якщо швидко говорити.　

Трістан схвально посміхнувся.　

— І я прихопила його з собою. Він же належить пані Людвіг. А вона собі вже всі очі виплакала. Я просто не могла його там залишити.　

Я очікувально глянула на Бена. Тепер він може нарешті перервати свою мовчанку.　

— Ти через це так летіла вестибюлем? — запитав він, а я ревно закивала. — І ти впевнена, що це перстень пані Людвіг, а не просто якийсь схожий на нього?　

О-оу. Це було щось новеньке в цій заплутаній історії.　

Та ні, я була стовідсотково впевнена. Це був той самий перстень, що зник у підвалі, а потім знову з’явився у нічному столику Стелли Єгорової. Я енергійно закивала.　

— Оукей, — протягнув Бен. — Тож ти взяла перстень із нічного столика Стелли Єгорової, щоб повернути його пані Людвіг. А в чому ж тоді проблема? І до чого тут він? — Бен показав на Трістана.　

— Фанні не може особисто віддати цю штуку. Існує небезпека, що Стелла Єгорова зрозуміє, як зник перстень із її люксу, — нетерпляче сказав Трістан. — І ти точно погодишся із моїми припущеннями, що з цією дамочкою краще не ворогувати. А може, керівництво готелю допитає дружину Віктора Єгорова чи взагалі заявить на неї в поліцію?　

Бен не відповідав.　

— Бачиш? От тобі й проблема, — мовив Трістан, а я швидко додала:　

— Ми з Трістаном весь цей час думали, як найкраще організувати це все з передаванням. А що, коли надіслати пані Людвіг анонімний пакунок…　

— Ага, весь цей час, — пробурмотів Бен. Тоді відкашлявся і продовжив голосніше: — Чому ти не пішла відразу до мене, Фанні? Чому ти обговорюєш такі делікатні питання саме з цим… гостем?　

Бен похитав головою. Тепер він виглядав розчарованим. А це було неприємніше, ніж його обурення перед тим.　

Він простягнув свою руку.　

— Дай мені перстень.　

Я стягнула його зі свого пальця і поклала йому на долоню. Мене відразу охопило відчуття, ніби я полегшала на десять кілограмів. Тепер аж дихалося краще.　

Трістан закотив очі.　

— Ходи, — сказав Бен. Розчарування вчувалося тепер і в його голосі. — Ми потурбуємося про те, щоб він знову опинився в пані Людвіг.　

— Є ще одна річ, яку ти мусиш знати. Справа в тому, що цей перстень… Ауа-а!　

Трістан штурхнув мене в бік і непомітно похитав головою. Ну добре, може, він і мав рацію. Для початку з Бена, мабуть, достатньо інформації.　

— Цей перстень — що? — запитав Бен.　

Коштує кілька мільйонів.　

— Дуже особливий, — прошепотіла я. Голосніше я просто не могла брехати. — Пан Людвіг придбав його багато років тому на блошиному ринку.　

— Я знаю, — сказав Бен.　

Трістан потягнувся і позіхнув, ніби щойно прокинувся.　

— Якщо я вже тут непотрібний, то піду по свого дідуся. Різдвяна вечеря чекає на нас.　

Він м’яко протиснувся повз Бена в коридор.　

— Щасливого Різдва вам обом.　

— Ти мене теж, — пробурмотів Бен німецькою.

14

На шляху донизу Бен затято мовчав. А мене гризло сумління, бо я розповіла йому тільки напівправду. Чого він не знає, на те і злитися не зможе.　

Я крадькома зиркала на нього збоку, та він вдавав, що не помічає моїх поглядів. Весь час він так стискав зуби, ніби щось ними молов. Коли Мозер-Анні, яка саме заштовхувала брудні простирадла в білизно-провід, бажала нам веселого Різдва, його «і вам веселого свята… і вам» прозвучало так непривітно, що Мозер-Анні тільки перелякано подивилася услід. Я їй вибачливо посміхнулася.　

Тим часом панна Мюллер робила зі своїми поверховими командами вечірній обхід, завершуючи підготовку кімнат до ночі. Я любила вечірні обходи найбільше, бо, по-перше, це було останнє, що робилося перед закінченням зміни, а по-друге, цей обхід складався виключно з приємних речей: зашторити вікна, зняти з ліжка покривало, покласти обабіч ліжка килимок і пантофлі, підбити подушки й залишити кожному по плиточці шоколаду. Виходячи з кімнати, потрібно було також розставити все на свої місця та забрати брудний посуд чи сміття.　

Коли гість приходив після вечері до кімнати, тут усе вже було люб’язно підготовлене до сну.　

— Я б зараз з’їла шоколадку, а ти? — сказала я, та Бен не відповів.　

Він скидався на такого собі містера серйозність.　

Коли ми прийшли на перший поверх, у кімнату працівників, що була за кімнатою консьєржа мсьє Роше, я зібрала в кулак усю свою мужність і запитала:　

— Ти сердишся, бо я забрала собі перстень?　

Бен зупинився:　

— Ні.　

Тепер він нарешті знову на мене подивився.　

— Мабуть, я зробив би так само на твоєму місці. Я серджуся, бо ти розповіла не мені. А цьому… Трістану Брауну.　

Чого я, звісно, ніколи б не зробила, якби взяла перстень сама. Ось так.　

— Я думав, що ми друзі, — продовжив Бен. — І ти знаєш, що можеш мені довіряти.　

Тепер я почувалася ще жалюгідніше. Передусім тому, що це була правда — особливо я відчувала це вчора ввечері, на сходах, коли ми разом пили його вариво з ромом.　

— Я б і пішла прямісінько до тебе.　

Якби цей перстень справді побачила і забрала я. Але це було не так.　

— Трістан тільки… він випадково… опинився поблизу.　

Це був той момент, коли я зрозуміла, що напівправда не допомагає. У кінці ти отримуєш просто зразкову брехню. Та тепер волею-неволею я мусила притримуватися цієї лінії розповіді, хоч це мене й мучило. І мені було соромно перед Беном.　

Я змушена була втаємничити Трістана в цю історію, інакше він вважав би мене злодійкою і доніс би на мене керівництву готелю.　Розумію, — мовив Бен.　

Ні. Він не розумів. На одну мить я дуже розізлилася на Трістана, бо він мене в це втягнув. Я брехала Бену, тільки щоб прикрити Трістана. Щоб ніхто не дізнався, що він дереться на фасади, залазить у відкриті вікна чужих кімнат і нишпорить по нічних столиках.　

З іншого боку, якби не Трістан, перстень пані Людвіг було б втрачено назавжди. А цього стара пані справді не заслужила.　

— Це не дуже розумно — заводити дружбу з гостями. — Бен серйозно на мене подивився. — А особливо з цим британсько-азійським красунчиком, який вважає, що будь-яка дівчина впаде йому в обійми, як тільки він усміхнеться.　

— Мабуть, так і є, — сказала я, а тоді швидко додала: — Та мене це, звичайно, не стосується.　

— Мені щойно здалося інакше. Ви виглядали досить… близькими. Ніби ви не вперше вже тримаєтесь за ручки.　

— Ми взагалі не… — я не договорила. Це було вже занадто, весь час виправдовуватись. Я зовсім не зробила нічого ганебного. Навіть у неправдивому варіанті історії.　

— А що ж ти шукав там, у маленькому вестибюлі нагорі? — запитала я і подивилася Бену прямо у вічі.　

Бен кілька секунд дивився у відповідь, а тоді відвів погляд.　

— Маєш на увазі, як я здогадався тебе там шукати? Це підказала мені Аріана. Тебе багаторазово бачили на третьому поверсі з цим… ем-м… англійцем.　

— Хто така в біса ця Аріана?　

— Одна зі студенток із Лозанни, що працює на панну Мюллер, така блондинка з гривкою. Ти мала б її знати, вона твоя сусідка.　

— А-а, ти маєш на увазі Забулаім’я? — Я почала кусати нижню губу. Потроху мені все прояснювалось. Та це мене не заспокоювало, а навпаки — ще дужче злило. — Тож Забулаім’я підійшла до тебе на рецепцію і сказала, що я з Трістаном Брауном на третьому поверсі тримаємося за ручки, так? І ти повірив цій противній донощиці?　

Я розуміла, звідки в мене в горлі раптом з’явився цей гіркуватий присмак.　

Бен дивився на мене з високо піднятими бровами.　

— Вона й інші дівчатка дуже за тебе хвилювалися. Вони бачили тебе з цим типом ще раніше. У кімнаті для білизни. — Він глибоко вдихнув, а тоді додав: — Куди гостям вхід заборонений.　

— Ну, звісно, дівчатка, мабуть, просто жахливо хвилювалися. — Я пирхнула. Те, що він їх так мило назвав, мене не на жарт розлютило. — Як мило і завбачливо — прийти зі своїми хвилюваннями до тебе. Ти ж бо такий благонадійний. І ти, як справжній лицар, одразу побіг, щоби… а власне, щоби що?　

— Може, щоби вберегти тебе від якихось дурниць? Цілком могло бути, що цей гість тебе до чогось змушував. — Бен на мить зціпив губи. — Та він явно не робив нічого, чого б ти не хотіла.　

— Можеш передати своїм подружкам із Лозанни, що їх узагалі не обходить моє особисте життя, — просичала я.　

— Вони принаймні, на відміну від тебе, знають готельні правила, — відповів Бен. — Це тобі не готель, де працівники вважають нормальним крутити інтрижки з гостями по кімнатах для білизни та напівтемних закутках.　

Тепер він зайшов занадто далеко.　

Я відчула, як мені на очі навернулися сльози. У мене завжди так було: коли стримувати лють уже не було сили, я починала ридати. А тоді з мене вже не витягти жодного розумного слова. І ще кілька хвилин тому мене мучили докори сумління, бо йому збрехала?　

— Це мій обов’язок — вказувати тобі на неправильну поведінку, що може негативно вплинути на репутацію готелю.　

Бен явно не помічав, що зі мною чинять його слова.　

Від того, що я стримувала сльози, вже пекли очі.　

— На твоєму місці я був би Аріані вдячним за те, що вона прийшла з цим до мене, а не до мого батька.　

— Не впевнена, що й тобі можна довіряти!　

Я хотіла це крикнути, та, на диво, ледве вичавила з себе ці слова. І прозвучали вони ледь чутно, дуже глухо.　

— Зараз ти страшенно схожий на свого батька. Та які ми там друзі, Бене! Та краще вже я дружитиму з британсько-азійським красунчиком. Трістан принаймні може розпізнати дурнуватих дівиць, коли їх зустрічає.　

Не чекаючи його відповіді, я кинулася повз нього до кімнати консьєржа і щосили захряснула за собою двері!　

— О, чудово, — сказав мсьє Роше. — Тут було так тихо, що я ледве не заснув.　

Я вперлася спиною в двері, драматично вдихаючи і видихаючи. Мсьє Роше точно чув нашу сварку, що було добре, бо це заощадило мені час на повторення кожнісінької гіркої деталі. Тож я відразу розплакалася.　

Бен вийшов з іншого боку, перетнув великими, лютими кроками вестибюль, зайшов за стійку рецепції й почав демонстративно лупити по клавіатурі.　

— Я б йому добряче врізала, — випалила я. — Або штовхнула. Або зробила дуже боляче ще якимось способом.　

— Замашний ляпас інколи кращий за поганий поцілунок. — Мсьє Роше взяв із картонної коробки стос вітальних листівок і почав розкладати їх на стійку. — Я десь таке вичитав.　

Британський актор, який ходив, певно, зі своєю дружиною на різдвяну прогулянку, увійшов через обертові двері, принісши з собою подих холоду. Бен подав їм ключ від кімнати, кинувши при цьому короткий погляд у наш бік. Я б з радістю кинула в нього одним із до блиску відполірованих яблук, що лежали на тарелі на стійці.　

— Він мені закинув, що я нібито кручу інтрижки… з гостем, — випалила я, як тільки люди зникли на сходах. — По напівтемних закутках. Бо ці дурні корови з команди допоміжних дівиць… — Спересердя мені все ще спирало дух. Хоча, коли я використовувала лексикон Ґрейсі, мені ставало легше. А ще це допомагало стримувати сльози.

— Це не дуже мило з боку Бена.　

Мсьє Роше простягнув мені стос листівок, і я почала автоматично їх розкладати.　

— Ти зараз, до речі, дуже гарно виглядаєш, Фанні. Тобто ще гарніше, ніж зазвичай.　

— Дякую.　

— А з котрим із гостей ти нібито… загравала?　

— З Трістаном Брауном із кімнати 211, — слухняно сказала я і, незважаючи на свою зажуру, усміхнулася.　

«Загравала» було таким милим словом, на відміну від образливого «крутити інтрижки».　

— І я не загравала, а, власне, намагалася вирішити з ним одну проблему. До речі, це в інтересах готелю, чию славу я плямую, як закидав мені Бен!　

Мсьє Роше із розумінням усміхнувся до мене.　

— Трістан Браун із кімнати 211 дуже привабливий молодий чоловік, — сказав він. — Це тільки припущення, та чи не може бути, що Бен усе неправильно зрозумів, бо просто ревнує?　

— Ні, він усе неправильно зрозумів, бо послухав ту донощицю Забулаім’я.　

Я злісно глянула на рецепцію, де Бен усе ще знущався з клавіатури, ніби відбивався від небезпечної атаки хакерів.　

— Він навіть ім’я її знає. І так часто його повторював, що я вже не можу називати її Забулаім’я.　

— Любов шукає троянд, а ревнощі знаходять колючки, — промовив мсьє Роше. — Чи то навпаки, любов знаходить троянди, коли ревнощі шукають колючки? У всякому разі вам, люди, з вашими ревнощами не позаздриш. Тут ще кілька листівок, моя люба.　

Якусь мить ми мовчки продовжували їх розкладати, прислухаючись до тихих звуків колядок, що долинали з бару. І розглядали святково одягнених запізнілих гостей, які неспішно йшли до ресторану. Сходами спустилась і сім’я олігарха — мама й донечка, знову в однакових о́бразах, песик цього разу залишився в кімнаті.　

— Ти, до речі, вже вечеряла? — запитав мсьє Роше, коли всі зайшли в ресторан, а піаніст у барі перейшов до джазової версії пісні Let it snow.　

— Ще нічого після картопляного салату сьогодні на обід.　

— Ага, — сказав мсьє Роше, ніби це щось мало означати.　

Цієї миті до фойє увійшли Людвіги. Вони теж причепурилися: пан Людвіг одягнений у костюм, рукави якого були йому ледь короткуватими, а на пані Людвіг була об’ємна бузкова сукня, її о́браз доповнювала красива накидка.　

Бен зреагував відразу.　

— Будь ласка, зачекайте, — гукнув він і вийшов із-за стійки рецепції.　

Ох, зараз буде! Від хвилювання моє серце забилося швидше. Я просто згорала від цікавості, як Бен пояснить усе з перснем. Щоб не пропустити жодного слова, я перехилилася через стійку так далеко, що ледве не випала з іншого боку. На жаль, Людвіги стояли до мене спиною і я не мала змоги розгледіти їхні обличчя. До цього всього саме зараз, пританцьовуючи, сходами спускалася баронеса підшипників зі своїм молодим коханцем. І якраз біля нас почали дискусію про те, чи краще їм відразу йти в ресторан, чи спершу випити в барі по келиху аперитиву. Коли вони нарешті закінчили й вирушили до бару, Бен уже напевно передав перстень, бо пані Людвіг саме кинулася йому на шию, піднесено поцілувала його в обидві щоки й сказала:　

— Ви справжній ангел, молодий чоловіче. Різдвяний ангел.　

Бен злегка почервонів і щось відповів, та я не почула, що саме.　

Пан Людвіг надягнув перстень на палець пані Людвіг, і я ледве стрималася, щоб не заплакати. Він робив це з такою урочистою стриманістю, поглядаючи на неї надзвичайно проникливо, ніби вони саме стояли перед вівтарем. Потім він поцілував її так само урочисто і вони, ніжно обійнявшись, подріботіли до ресторану. Сподіваюся, вони сидітимуть якнайдалі від Стелли Єгорової.　

Бен залишився стояти посеред фойє, дивлячись їм услід. Його обличчя відображало цілу гаму емоцій, ніби він щойно переглянув якийсь дуже романтичний фільм. Коли він повернув голову в наш бік, я квапливо підвелася. Та він, на жаль, встиг помітити, які гімнастичні вправи я виконувала, щоб мати змогу спостерігати за ним і Людвігами. І що я і далі звисала поперек стійки і дивилася на нього, хоча Людвіги вже давно пішли. Але хай нічого собі не уявляє!　

Я постаралася стати так, щоб положення мого тіла якнайточніше відображало мій внутрішній стан, і схрестила руки якомога викличніше на грудях. Окрім того, я вирішила спробувати застосувати маневр «Смертельні блискавки з очей», про який пишуть у романах. Хто перший моргне, той програв.　

Чого він очікував? Моєї похвали? Перстень я і сама могла віддати. Якось. Якби, наприклад, я удосконалила ідею з Манфредом. Справжня складність завдання полягала не в поверненні персня, а в тому, аби пояснити Людвігам, що за їх чотириєвровий перстень можна було б купити, наприклад, цей готель.　

Залякати Бена смертельними вогниками не вдалося. Він, не відводячи погляду, повільно підійшов ближче. На жаль, він моргав так рідко, як і я.

— Мені здається, що Бен також ще не вечеряв, — сказав мсьє Роше, коли той нарешті підійшов до нас.　

Мені було байдуже. Хай хоч із голоду вмре.　

Ми обоє мовчали.　

— Можу собі уявити, що одному чи іншому з вас прикро через сказане ним чи нею, хіба не так? — Мсьє Роше глянув на Бена, звівши дугою брови.　

— Так, це я собі теж можу уявити, — пробурмотів Бен і на мить опустив очі.　

— Я не сказала нічого, про що тепер шкодую. — Я шморгнула носом, а мсьє Роше мовчки простягнув мені хустинку.　

— Я сказав… — Бен зітхнув. — Я сам не знаю, як це… мені так прикро, Фанні. Я взагалі не хотів цього казати.　

— Це ти про ту мою поведінку, що плямує добре ім’я готелю, чи про оті інтрижки по напівтемних закутках? — Я гучно висякалася в хустинку мсьє Роше. Поняття не маю, чому з носа раптом полилось.　

— І про те, і про інше. — Бен виглядав справді зажуреним, я це з’ясувала, кинувши на нього швидкий контрольний погляд, поки мій ніс ховався в хустинці. — Це було дуже несправедливо з мого боку. І геть… безсоромно. Я переступив усякі межі. Пробач… мені, будь ласка. Я просто повністю злетів із котушок від думки, що ти можеш із цим зарозумілим, пихатим англійцем…

— Загравати? — запитала я й опустила хустинку.　

Бен усміхнувся.　

— Так. Саме так. — А тоді він знову став серйозним. — Фанні? Ти приймаєш моє вибачення і підеш зі мною чогось поїсти?　

Його погляд просто обеззброював, тож мені довелося докласти зусиль, аби стриматися. Я вирішила спершу трішки помовчати. Та принаймні хустинка мені вже не була потрібна.　

— Яка гарна ідея! Якраз хотів запропонувати. — Мсьє Роше взяв із полички невеликий пакунок і вручив Бену. — І чи не були б ви такі люб’язні передати оце Павелу від мене? Це надійшло вчора разом із поштою з Болгарії. Я просто не добачив. І це точно важливо, щоб він отримав його саме на Святвечір.　

Я запхнула хустинку до кишені штанів і тепер нерішуче гризла нижню губу.　

— Фанні? — Бен сперся на стійку. — Ми що, не можемо знову бути друзями?　

Я глибоко вдихнула.　

— Друзями ні, вечеряти так, — сказала я і підвелася зі свого місця. — Можливо, тоді мені ще трапиться нагода почастувати тебе ляпасом, на який ти заслужив.　

— Я радий, що ми це з’ясували, — задоволено сказав мсьє Роше.　

15

Ми ще здалека зрозуміли, що Павел у пральні не сам, бо навіть він не міг би заспівати оригінальну версію «Чує ангел дзвінкі пісні» французькою на два голоси. Коли ми йшли малоосвітленим підземним коридором, я ледве втрималася, щоб не взяти Бена за руку, настільки гарно і зворушливо це звучало — набагато святковіше, ніж різдвяне бренькання вгорі у барі.　

Та цьому точно не бути. Я ще на нього сердилася.　

Такою неперевершеною акустикою підвальні приміщення завдячували склепінчастій стелі, яка завжди підсилювала звучання навіть мого голосу, і то як мінімум удвічі. Але ось це виконання просто вражало грандіозністю.　

Потужний баритон Павела, як це й було зазвичай, впевнено вів мелодію, а супроводом йому був дзвінкий тенор.　

Я вражено застигла у дверях. Хто б міг подумати — тенор належав старому Стакі, котрий сидів із Павелом за столом, за яким виконували зазвичай якісь незначні швейні роботи, як, наприклад, пришивання ґудзиків чи кайми.　

Поміж ними обома — зморшкуватим, згорбленим старим та міцної статури молодиком, одягненим, як завжди, в джинси й майку, — стояла пляшка з якоюсь прозорою рідиною.　

На задньому фоні дзижчало кілька пральних машин, а світло від недогарка свічки кидало хиткі тіні на стіни.　

Від цієї картини й бездоганно чистого звучання Gloria in excelsis Deo^[16], що наповнювало кімнату, мені на очі навернулися сльози. Як може таке бути, щоб старий чоловік мав настільки юний, ангельський голос?　

Бен мені посміхнувся. Він явно був знайомий із прихованими талантами цього домашнього майстра-конюха.　

— Мить захоплення, чи не так? — запитав він, коли відзвучав приспів. — Старий Стакі був солістом Золотурнських Співаючих Хлопчиків.　

— Співочих, — поправив старий Стакі й додав ще якесь речення, з якого я, окрім «але», не зрозуміла ані слова.　

— Але йому було б любіше жити в горах. Серед звірів і природи, — переклав Бен. — Адже співати можна всюди.　

— Всюди й завжди! — Павел піднесено поцілував нас в обидві щоки й забрав свій пакунок. Замість того щоб його розпаковувати, він налив рідини з пляшки в два не такі вже й маленькі келишки і вручив кожному з нас.　

— Старий Стакі переживає через погані знаки…　

— Які ще погані знаки? — Я недовірливо принюхалася до рідини у своєму келишку. Вона пахла, як моя антибактеріальна рідина для очищення обличчя.　

Старий Стакі сказав щось, чого я не втямила.　

— Навколо місяця був комірець. — Бен знову взявся перекладати, та не міг стриматися, щоб не закотити кумедно очі. — А ще до Стакі уві сні приходив дух гори, який його застеріг, що відбувається щось недобре.　

Погоджуючись, старий Стакі, зіщулив очі.　

— Гора сесе чує.　

— О-о-о. — Я відчула, як мені по спині побігли мурашки.　

— Ну годі, ніяких забобонів на Святвечір… може, грушева самогонка допоможе? — сказав Павел.　

Він поблажливо усміхнувся, та коли підняв свою чарку, в його очах читалась урочиста суворість. Коли мова заходила про віру, Павел не розумів жодних жартів. Хоч на його міцних, мускулистих руках була витатуйована добряча купа язичницьких символів, він був католиком до глибини душі. А тату слугували, певно, для того, щоби відлякувати людей та вводити їх в оману.　

— Давайте вип’ємо за народження Ісуса Христа, який приніс світло в цей світ і в серця людей.　

Ніхто не зважився суперечити цьому тосту.　

— За Ісуса Христа! — сказали ми всі.　

Я зробила малесенький ковток. Будь-якої миті я б довірила Павелу своє життя, та щодо невідомих рідин у пляшках без етикетки я була обережною. І нехай воно так і буде.　

Самогонка потекла моїм стравоходом, обпікши його згори донизу, і я закашлялася. А тоді відчула грушевий аромат і приємне тепло у шлунку.　

— Добре, правда? — Павел переводив погляд то на мене, то на Бена. — Чоловік сестри Стакі сам її гнав. — І він знову наповнив келишки.　

— Думаю, якщо я вип’ю цього ще, то не тільки місяць матиме комірець, — сказала я і про всяк випадок накрила келишок долонею. Перед тим ми з Беном забігали на кухню, де кожен проковтнув по маленькому пиріжку з м’ясом. На довше ми там не затрималися, бо наша сварка зіпсувала обом апетит. А тепер я шкодувала, що не з’їла ще чогось.　

Старий Стакі відкашлявся.　

— Свьитка.　

— Перепрошую?　

— У свьитка може бути усьике, — прошепотів Стакі й проникливо глянув на мене. Замість звичної лукавої посмішки у виразі його обвітреного, зморшкуватого обличчя, в глибоких, світлих, майже прозорих очах ховалось занепокоєння.　

— Усьикі фраси тай дьяволи комедіяют. Хотьи, аби люди ішли, як уни вігадали!　

Тепер я могла приблизно уявити, як почувався Павел, коли чув оперні тексти німецькою. Що таке в біса «усьикі фраси»?　

— У святочні ночі можливим є все, — не припиняв суфлювати збоку Бен. — Злі створіння, демони і привиди бешкетують. — Він зробив невеличку паузу, а мені знову мурашки по спині поповзли.　

Чому старий Стакі витріщався саме на мене?　

— Спокушають людей іти на поводу своїх диявольських ідей, — вів далі Бен. На його обличчі промайнула посмішка. — Мені здається, він говорить про Трістана Брауна з кімнати 211.　

— Ха-ха, дуже смішно, — прошепотіла я. — Тобі не здається моторошним те, що він каже? І те, як він це каже?　

Бен кинув на мене веселий погляд.　

— Ти не розумієш старого Стакі, а от він тебе чудово розуміє, Фанні.　

— Чужинка, — сказав старий Стакі.　

— Перепрошую, — пригнічено сказала я. — Насправді ви трішки наганяєте на мене страх.　

— Давайте поставимо крапку на історіях про привидів. — Павел підніс келишок. — І вип’ємо.　

— Старий Стакі хоче лиш, аби ви вважали один на другого, — озвався старий Стакі мовою, що вже більше нагадувала німецьку. — Шос не добре си робит!　

— То вип’ємо за те, щоб ми вбереглися від усього злого, — сказав Бен і теж підніс свій келишок.　

— І за маленького Ісусика в яслах, — додав Павел. Він знову перехилив келишок одним махом так, ніби там була вода. — А де ж, власне, старий добрий Петрус? — він вимовляв «Петрюс» із наголосом на другий склад.　

— Мсьє Роше хотів зачекати, можливо, хтось із гостей матиме ще якісь особливі різдвяні бажання. — Бену самогонка теж давалася нелегко. Він її лише пригубляв. — Він прийде пізніше.　

— Мсьє Роше звати Петрус? — запитала я, дивуючись, що мсьє Роше взагалі має ім’я.　

— Ми завжди співаємо терцетом на Різдво, — пояснив Павел. — А коли з церкви приходить Яромир, то ми співаємо квартетом.　

Старий Стакі сказав щось, що Бен переклав як «Справжня музика стримує диявола».

— Це ще його батько завжди… о ні!　

— Що таке?　

— Я геть забув про час. Десята вже є? — Бен намагався намацати в кишені телефон.　

— Здається, так. А що?　

— О десятій мій тато завжди виголошує різдвяну промову, і коли він дійде до слів «…а наступне покоління вже на старті…», а я не стоятиму в залі та старанно не киватиму, він дуже розсердиться… Боже!　

Він знайшов нарешті свій телефон.　

— Уже п’ять по десятій. Побігли, Фанні! — Він схопив мене за руку. — Ми, можливо, прийдемо пізніше, щоб послухати ваш квартет, Павеле! Веселого вам Різдва!　

Він витяг мене з пральні. Я думала, чи звертати його увагу на те, що поки що невизначений статус нашої дружби не допускав тілесного контакту. Та, здавалося, він узагалі не помічав, що тримає мене за руку. Він тяг мене звивистими ходами до сходів за бібліотекою, що вели нагору, й одночасно цитував і коментував промову свого батька.　

— Щороку одна й та сама сентиментальна маячня: любі гості, ні, любі друзі, старі й нові, мене переповнює щастя і радість, коли дивлюсь на вас усіх тут присутніх… І при цьому він настільки фальшиво посміхається, що через це прокидається бажання жбурнути йому в голову ялинковою кулькою. А деколи він ще витирає з очей уявні сльози. Так сміховинно! І коли ж найкраще говорити про любов, як не на Різдво? Ха-ха, мій тато і любов! Він поняття не має, що таке Любов. Можливо, ви ще не чули цієї історії… О-о-о-о-о, та всі чули вже цю історію, бо ти розповідаєш її кожного Божого року! — Вільною рукою він штовхнув двері, що вели до сходів. — Вже наші славні прародичі… ідеали, обов'язки, традиція, бла-бла-бла, а тоді — тада-а-а!… перехід до мого улюбленого сина Бена, якому я колись передам цю в’язку ключів. Бене, — і тут він кладе руку на серце, чесно, кожного разу, — ти моя гордість і моя надія.　

Він так швидко ступав сходами, що мені ставало дедалі складніше встигати за ним. Він енергійно смикнув двері до бібліотеки.　

— А потім усі плескають, а я стою червоний як рак. Уже з п’яти років я ненавиджу цю промову. Якби ж то я міг розповісти людям, що він, лицемір, планує спродати ці старовинні стіни легковажному сміттєпідприємцю, якому всі ідеали його прадідів до одного місця. Єдине, що заспокоює, — це буде останній раз, коли він виголошує цю брехливу промову.　

Тим часом ми вже перейшли через бібліотеку і стояли в коридорі перед дверима до бару. Здавалося, тільки тепер Бен помітив, що я досі була причеплена до нього. Збентежено він дивився на свою руку, яка судомно вп’ялась у мою.　

Це справді дуже мило, що ти погодилася зі мною піти, — сказав він, повільно послабивши хватку і трішки засоромлено запихаючи свою руку до кишені. — Але, якщо ти раптом не…　Усе окей. Ти розбудив у мені цікавість до цієї промови. — Я йому посміхнулася, і він полегшено усміхнувся у відповідь.　Ну тоді… — Перед тим як зайти, Бен глибоко вдихнув.　барі зібралося повно гостей, багато тримали бокали шампанського в руках.　

Там були ціла сім’я Барнбруків разом з Емі, Ґрейсі й Медісон, баронеса підшипників із її молодим коханцем, Трістан і його дідусь, Буркгарти (Дон-молодший мав метелика з темно-синього оксамиту, що йому дуже личив), британський актор, автор трилерів, пан і пані фон Дітріхштайни і Мара Матеус у блискучій сукні. Пані Людвіг схилила свою голову на плече пану Людвігу, а на її пальці виблискував перстень із заручин. Трістан, без сумніву, давно вже його помітив.　

Безвольний Руді був, либонь, єдиним, хто зауважив наш прихід. Він стояв біля дверей, спершись на стіну. Ми якомога непомітніше пробралися повз нього. Тато Бена стояв біля рояля і, судячи з усього, виголосив уже більшу частину своєї промови.　

— Я не знаю, чи відома вам ця історія, та коли готель збудували 1898 року, наші прадіди доручили каменяреві вигравіювати над входом наше сімейне гасло: Mens agitat molem, що означає «Думка приводить у рух матерію». Та, коли вони через якийсь час знову навідались сюди, напис звучав Tempus fugit, amor manet, що означає «Час минає, любов залишається». Звичайно ж, вони розпитали каменяра. Проте він сказав, що навіть ще не приступав до роботи. І до сьогодні достеменно не відомо, хто ж є автором тієї таємничої гравюри. Усе своє життя наша прабабця була впевнена, що це робота духа гори, який обрав таке гасло і взяв це місце під свій захист. — Він хитро усміхнувся, і гості, підхопивши його настрій, теж засміялися. — Зайве і казати, що Tempus fugit, amor manet не тільки залишилося гаслом цього дому, а й стало девізом нашої сім’ї. — Він знову зробив коротку паузу. — І мене переповнює вдячність і гордість за те, що ми з братом одного дня зможемо передати відповідальність за це місце, зі всіма його ідеалами і традиціями, як наші прадіди колись передали нашим батькам, моєму чудовому синові Бену. — Він поклав руку на серце, а Бен і його дядько одночасно тихо зітхнули. — Бене, ти де? — Роман розглядався по залу, шукаючи очима Бена, а тоді, побачивши його біля стіни, люб’язно усміхнувся. Усі гості, так само посміхаючись, обернулися до нас.　

— Отож, — підсумував Роман Монфор задоволеним голосом, — бажаю вам усім, старим і новим друзям, благословенного свята любові.　

Усі заплескали в долоні та почали цокатися келихами з шампанським… У залі запанував жвавий гомін, піаніст знову пробрався до рояля, а хтось десь відчинив вікно і впустив досередини свіжого нічного повітря.　

— Збожеволіти можна! — прошепотіла я Бену.　

Безвольний Руді полишив своє місце і рушив разом із британським актором до барної стійки, а Дратівливий Роман приєднався до Барнбруків і голосно замовив ще одну пляшку шампанського.　

— Усе було саме так, як ти й казав. Та цього разу ти не почервонів.　

— Хіба що в душі. — На Беновому лиці з’явився втомлений усміх. — О ні! Вшиваймося, він іде до нас.　

Та було надто пізно. Роман Монфор уже стояв перед нами. Він тримав попід руку Гретхен, яка з опущеними очима тихо прошепотіла: «Хай», вдаючи з себе сором’язливу.　

— Це і є мій чудовий син Бен, — сказав Роман Монфор англійською. — Мить тому я подумав, що тебе взагалі тут немає. Його погляд ковзнув по мені, і здалося, що в його очах спалахнуло невдоволення. Я намагалася непомітно відступити крок назад, але, на жаль, там була стіна.　

— Чудова промова, сер, — відповів Бен також англійською. — Щось цілковито нове. І, зважаючи на заплановані зміни, ти звучав особливо чесно й проникливо.　

Батько повністю проігнорував слова сина. Я взагалі не було певна, чи він їх почув.　

— Сьогодні твій щасливий день, хлопче. Наша прекрасна Ґретхен Барнбрук відкрила мені своє потаємне бажання. Перший вальс на новорічному балі вона хотіла б танцювати з тобою. Та Ґретхен занадто сором’язлива, щоб особисто тебе про це попросити.　

Ага, звісно, боязлива, як та антилопа гну. Я ледве втрималася, щоб голосно не пирхнути. Вона ніби це відчула, бо підняла свій погляд і зміряла мене з неприхованою цікавістю. Я буквально чула її думки: «Знову ця схиблена покоївка. Вона чомусь завжди там, де з’являються привабливі хлопці».　

Я її запевнив, що тобі буде більш ніж приємно, — продовжив Роман.　Ще й як, — сказав Бен. Його голос звучав дещо втомлено.　

— Я, звісно, в жодному випадку не наполягатиму, — м’яко втрутилася Гретхен. Її блакитна сукня і шовковисте волосся виблискували у світлі люстр. — Тож, якщо ти хочеш танцювати з кимось іншим… — і вона промовисто усміхнулася в мій бік.　

Роман Монфор простежив за її поглядом і тепер уважніше до мене придивлявся.　

— Це честь для мене — танцювати з тобою перший вальс на балі, Гретхен, — швидко сказав Бен, поки я відчайдушно намагалася стати невидимою.　

Роман Монфор напружено намагався згадати, звідки він мене знає.　

Бен ступив крок уперед.　

— Якщо хочеш, ми можемо доповнити танець кількома підтримками, і тоді рівних нам не буде.　

Цікаво, це був щойно відволікаючий маневр чи він справді фліртував із Гретхен?　

— Нам і так не буде рівних.　

Я почула самовпевнений сміх Гретхен і була переконана, що вона ще й відкинула своє блискуче волосся на спину. Цього бачити я, на жаль, не могла, бо, як паралізована, витріщалася на Бенового тата, який у свою чергу витріщався на мене.　

У його міміці читалася вервечка емоцій, спершу збентеження, тоді розпізнання, — а після того як Гретхен нарешті згадала, що вона сором’язлива, і попрощалася, прошепотівши: «Я мушу повертатися до своєї сім’ї, та ми ще побачимося», — обурення і зневага.　

— Працівникам заборонено у їхній вільний час перебувати серед гостей, — сказав він крижаним голосом. — Я вражений вашим нахабством.　

Та яким там нахабством. З переляку в мене зуб на зуб не попадав.　

— Вона тут зі мною. Як мій гість. — Бен похмуро глянув на свого батька. — Ходи, Фанні, ми звідси йдемо. На сьогодні вже досить вдавати слухняного сина. — Він схопив мене за руку. А своєму батькові сказав: —Ти можеш зараз влаштувати сцену — і, повір мені, це буде дуже жахлива сцена! — Або ти даси нам піти і святкуватимеш далі зі своїми друзями, як зі старими, так і з новими. Мара Матеус саме дивиться очікувальним поглядом у наш бік.　

Його батько схопив мене за іншу руку, і тепер я справді почала цокотіти зубами. На його чолі набрякла вена, яка завжди набрякає за мить до того, як він вибухає криком. Я б залюбки сиділа зараз із Павелом у підвалі. У безпеці.　

Та Роман Монфор не кричав.　

— Ти або дуже наївна, або занадто хитромудра, — тихо мовив він. — Та, поза сумнівом, хтось терміново мусить нагадати тобі, що твоє місце…

Та договорити йому не вдалося, бо саме цієї миті пролунав гучний удар, а слідом за ним потужний брязкіт.　

Ми стояли найближче до дверей, тому першими побачили, що там сталося. У коридорі, прямо перед дверима до більярдної, впала люстра. Її кристали розлетілися на тисячі друзок і лежали тепер на підлозі по всьому коридору, від стіни до стіни. Зі стелі самотньо стирчав провід, а на підлогу ще обсипалася штукатурка. На щастя, там хоч нікого не було. Інші гості збуджено проштовхувалися до дверей, щоб і собі подивитися на катастрофу. Тим часом Роман Монфор заспокоював усіх словами: «Нічого не трапилося, панове! Нічого не трапилося. Залишайтеся краще в барі, поки працівники приберуть усі друзки». А Бен і я скористалися нагодою, щоб утекти через бібліотеку за рогом. Ми знову проскочили через задні двері, та тепер бігли в мовчазній згоді сходами догори.　

— Що це було? — задихаючись, запитала я, коли ми дісталися другого поверху. — Думаєш, старий Стакі мав рацію щодо демонів, привидів і злих створінь?　

— Безглуздя, — сухо відповів Бен. — Мій батько — пайзліше створіння серед усіх існуючих. Мені прикро, що він так…　

— Та годі. Він, у принципі, правду казав. Що я там забула?　

— Це була моя провина, я тебе туди майже затягнув.　

Кілька секунд він пригнічено мовчав.　

— Куди ж ми, власне, йдемо?　

— Поняття не маю. Просто геть. — Бен криво усміхнувся. — Або, може… ти вже була колись на даху?　

— На самісінькому верху? — Я похитала головою.　

Завжди хотіла це зробити, та ніяк до того не доходило.　

Іти туди потрібно було через кімнати чоловічої частини працівників. Та Бен повів мене коридором до службової квартири його дядька. Замість того щоб зайти туди, він відчинив потаємні двері поруч, які мали вигляд вбудованої шафи. За дверима ховалися стрімкі дерев’яні сходи нагору, які закінчувалися ще одними дверима. І їх Бен відчинив переді мною. Коли я ступила на дах, мені в обличчя вдарило свіже холодне повітря. Я зачудовано оглядалася навколо. Ми вийшли на щось подібне до тераси, що простягалася навколо великого скляного даху над основними сходами. Звідси він радше скидався на стару оранжерею. Через його грубе, міцне скло, пронизане тонкими металевими нитками, до нас проникало м’яке світло люстри, що занурювало все довкола в нереальне сяйво.　

— Обережно, тут може бути слизько, — застеріг Бен.　

Удень краєвиди тут напевно просто неймовірні. Я обережно перехилилася через перила і глянула на фасад.　

Далеко внизу біля ковзанки лежав наш сніговий дракон. Він наче спав.　

— Височенько тут, — сказала я і поковзала до іншого боку. Але дах південного крила закривав вид унизу. Я притулилася спиною до перил і закинула голову назад. Зірок не було, бо небо вкрили хмари.　

Бен став біля мене.　

— Мені так прикро через усе це, — сказав він.　

Я здивовано на нього глянула.　

— Що ти маєш на увазі?　

— Сьогодні в тебе було стільки неприємностей. Я наговорив тобі так багато жахливого. Передусім через це. І потім ще мій тато увімкнув для тебе опцію «Гівнюк». А це ж таки Святвечір, і ти вперше так далеко від домівки.　

— Хм, — тільки й мовила я. У цей час я завжди разом із мамою була зайнята прибиранням кухні, поки мій тато відвозив додому бабусю з дідусем. А мої маленькі брати, замість того щоб іти спати, поїдали солодощі зі своїх кольорових тарілочок. Коли моя мама це зауважувала, було вже зазвичай надто пізно — починав блювати Фін, або Леон, або обидва одразу. Я мусила сама завершувати прибирання, а мої батьки сперечалися, хто в цьому винен. Не можу стверджувати, що я за всім цим якось особливо сумувала.　

Бен неправильно зрозумів мою мовчанку і погладив мене обережно по руці.　

Унизу, мабуть, усі вже заспокоїлись після падіння люстри. Інакше ми б не чули звуків рояля, що долинали сюди, на дах, із відчиненого вікна бару. А ще звідкись повіяло тютюновим димом.　

Я вирішила коротко проаналізувати цей день — розпочався він годуванням сімох Хуго, іграми з дітьми в снігу, потім ішов переляк, коли я застукала Трістана в панорама-люксі, й так далі. А завершилося все грандіозною миттю повернення персня на палець пані Людвіг. І ще співи Павела і старого Стакі в пральні. Важко було повірити, що все це могло статися за один-єдиний день. Правду кажучи, сварка з Беном була не надто приємним моментом, як і зустріч із Романом Монфором, чи пихаті погляди Гретхен і Елли. І якщо замислитися, то можна було б згадати ще багато інших моментів, які теж не були ідеальними, — але зараз не про це! День не мусить бути ідеальним, щоб стати гарним спогадом.

— У всякому разі це був найнеймовірніший Святвечір у моєму житті. — Я озирнулася. — Ти теж чуєш цей запах?　

Бен кивнув.　

— Це панна Мюллер. Вона курить сигари.　

— Що? Тільки не панна Мюллер!　

— Цс-с-с. — Бен засміявся. — Цього ніхто не повинен знати. Це її таємна пристрасть. Щовечора мсьє Роше видає їй із х’юмідора^[17] добротну гаванську сигару. Звісно, вона завжди наполягає на тому, щоб заплатити за неї.　

— Звичайно. — Мені стало якось сумно, коли я уявила панну Мюллер, яка кожного вечора після роботи стоїть біля відчиненого вікна своєї кімнати і курить сигару — потайки від усіх, на самоті. — Здалеку навіть непоганий аромат. Можна й самому захотіти. Врешті-решт, я сьогодні сама грушеву самогонку скуштувала.　

— Знали б це твої батьки, — сказав Бен. — Ти тут геть зіпсуєшся.　

Якийсь час ми просто стояли і прислухалися до музики, що долинала знизу. Піаніст тим часом уже закінчив грати колядки зі всього світу і перейшов до поп-музики. Без куртки поволі ставало холодно. Та мені ще не хотілося йти.　

Через кілька хвилин ми одночасно заговорили.　

— Ми тепер знову друзі? — запитав Бен, а я запитала: — Ти вмієш взагалі танцювати вальс?　

І тоді ми одночасно відповіли «так!» і засміялися.　

— Довести? — запитав Бен і простягнув мені руку.　

Піаніст саме перейшов на повільну пісню.　

Не скажу, що танці були моїм хобі. Минулої зими ми з Делією відвідували танцкурс і вилетіли на п’ятому уроці. Офіційна причина — наші напади сміху заважали проводити заняття, а насправді — дівчат було набагато більше, ніж хлопців, а ті хлопці, які все ж знайшлися, були трішки… смішні.　

У повітрі витали звуки рояля. Лише в мить, коли Бен обхопив мене правою рукою і впевнено повів у танець, я помітила, що пісня When I need уои^[18], яку саме грав піаніст, справді була повільним вальсом. Раз-два-три… раз-два-три…　

На танцкурсі я ніяк не могла зрозуміти, що ж такого класного у вальсі. Одначе, танцюючи з Беном, я це збагнула. У його руках я ставала наче вищою і нібито стрункішою. Це було просто грандіозне відчуття — пливти по даху разом під звуки музики й не думати, коли куди яку ногу потрібно ставити. Усе відбувалося без жодних зусиль, наче в невагомості.　

У думках я підспівувала піаністу. When I need you, I just close my eyes and I’m with you…　

— Як на замовлення, — прошепотів Бен і пригорнув мене ближче до себе.　

Щось мокре приземлилося мені на кінець носа, а тоді на руку і щоку. Почав падати сніг. Великі, лапаті сніжинки крутилися довкола нас, ніби теж просилися до танцю.　

Це вже було аж занадто прекрасно.　

Ми зупинилися й почали хіхікати.　

Боже, як же це банально, — видав Бен. — Крім того, я собі зараз дупу відморожу.　А я ненавиджу цю пісню, — сказала я, аж трясучись від сміху. — Я запитую себе, звідки взагалі її знаю. Вона жахлива.　Ага, неймовірно! — Бен підштовхнув мене до дверей, і ми пірнули в тепло приміщення. — І найгірше в цьому те, що тепер ця пісня навіки залишиться нашою.

16

Як я й очікувала, Делія навіть не збиралась топитися в унітазі. Вона із захопленням читала моє повідомлення про вальс на даху. Із сином власника готелю. Поки падав сніг.　

Цілими днями вона надсилала мені смайлики з очима-сердечками.　

— Шкода тільки, що ти не губила свого кришталевого черевичка, Білосніжко, — написала вона.　

— Білосніжка — це з отруєним яблуком, ти, Румпельштільцхен, — відписала я.　

Мені не випадало уявляти себе і Бена в ролі Попелюшки та принца (чи то практикантки і спадкоємця готелю). А от слова Романа Монфора, що хтось терміново має дати мені зрозуміти, де моє місце, були вже ближчими до правди. Можливо, на його думку, воно було в попелі з горошинами. Чи то було пшоно?　

Окей, якщо вже говорити про казку, то Роман Монфор точно був злою мачухою, а мсьє Роше — доброю феєю. Ролі гордовитих зведених сестер могли б перебрати на себе або Гортензія разом з іншими дівицями з Лозанни, або ще краще — Гретхен і Елла Барнбрук. А Хуґо були б чудовою заміною помічним голубам, просто їх треба уявляти білими.

Коли б їх ще навчити каркати «Брабудібигу, кров в черевику»^[19], то це б взагалі був фурор.　

Проте я кожного разу, коли протягом наступних днів зустрічала Бена, помічала, що у своїй казковій фантазії (дякую, Деліє!) дещо поспішила. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на даху, та більше нічого й не трапилося. Практилюшка і готельний принц (який до того ж незабаром уже не матиме чого успадковувати) були просто друзями. Друзями, які мали стільки роботи, що встигали тільки поспіхом усміхнутися одне одному, коли зустрічалися під час робочого дня.　

Сніг, який почав падати ще на Святвечір, не припинявся кілька днів. А коли наступного дня з’явився ще й туман, — усі гості вирішили, що краще залишатися в затишному готелі. А для працівників це означало ще більше стресу й понаднормових годин, ніж зазвичай. Коли нам вдавалося узгодити наші перерви, я бачилася з Беном півгодини за вечерею, деколи ми зустрічалися на короткі теревені в мсьє Роше або в пральні Павела. Решту часу все обмежувалося посмішками й помахами.　

А ще було б чудово, якби Делія перестала запитувати мене у WhatsApp щокілька годин, чи Бен мене нарешті вже поцілував.　

Не пізніше як після третього повідомлення: «Попелюшка, власне, може й перша поцілувати принца, це ж, врешті-решт, сучасна емансипована дівчина», я почала занадто багато думати, як би це було — поцілувати Бена. Коли ми десь пересікались протягом дня, я змушувала себе не дивитися на його губи. Бо хоч я і була сучасною емансипованою дівчиною, та в жодному разі не хотіла б, щоб він помітив, про що я думала.　

Та незважаючи на ці обтяжливі думки про поцілунок і купу роботи, протягом цих трьох чудових днів у мене було відчуття, що світ упорядкований ідеальним чином.　

Усе наче розчинилося в благодаті: моя сварка з Беном вже забулася, пані Людвіг отримала свій перстень назад, а Стелла Єгорова злягла в панорама-люксі з мігренню. Сподіваюся, що насправді вона тим часом марно намагалася додуматися, як же перстень потрапив із її нічного столика на палець пані Людвіг, і їй було соромно.　

А щодо проблеми зі справжньою вартістю персня, ми з Трістаном придумали гарне рішення. Точніше, Трістан придумав.　

Він спіймав мене вранці першого різдвяного дня перед дитячою кімнатою, щоб про це поговорити. Розмова пройшла, зважаючи на особливості наших із ним стосунків, на диво цивілізовано — ніякого квапливого застрибування у схованки, дурнуватих жартів про агентів і готельних злодіїв та жодного дряпання стінами.　

Можливо, так було через те, що ми ще занадто добре пам’ятали неприємний кінець нашої з ним останньої зустрічі.　

Ми зупинилися на тому, що зачекаємо кілька днів, поки історія з перснем не вляжеться. А тоді обережно спробуємо донести Людвігам новину про те, що їхня знахідка з блошиного ринку варта цілого статку. Дідусь Трістана як кваліфікований гомолог візьме на себе місію переконати в цьому Людвігів. Я вважала цю ідею досить непоганою. Крім того, Трістан пояснив мені, що вже ввів свого дідуся в курс справи. Звісно ж, він розсердився через Трістанове дряпання по стінах і його несанкціоноване проникнення в номер до Єгорових, та все ж визнав, що старшій пані таки треба допомогти.　

— Ти розповідала Бену Монфору, скільки насправді коштує перстень? — поцікавився Трістан і полегшено усміхнувся, коли я заперечно похитала головою. — От і добре. Мій дідусь вважає, що менше людей про це знає, то краще.　

Я більше не мала часу, щоб дізнатися чому, бо цієї миті прийшли перші діти. Та мене заспокоювало те, що Трістанів дідусь був у курсі справи. Людвіги покинуть цей готель до біса багатими (і, напевне, дуже розгубленими), проте надзвичайно щасливими людьми. А те, що Трістан протягом наступних днів буде під пильним наглядом свого дідуся і не зможе виконувати свої гімнастичні вправи на фасадах, було приємним бонусом.　

На одну турботу менше. Хоча я ледь не розчулилася, коли побачила, яким сумовитим поглядом він дивився на Яромира, коли той на карколомній висоті балансував на залізній підпорі під скляним дахом сходової клітки. Це був не якийсь там цирковий номер, як хтось міг би подумати, а необхідний захід для перевірки міцності кріплення люстри. Яромир і старий Стакі повинні були зробити це по всьому дому. Роман Монфор хотів упевнитися, що жоден важезний античний екземпляр якоїсь люстри більше не впаде й нікого під собою не поховає. У розмовах із Трістаном я також застукала себе на думках про поцілунок. Навіть якщо це були тільки три секунди, протягом яких я витріщалася на його губи. Та він цього не помітив, бо витріщався на мої. Та що ж це таке?　

Так ніби Делія відкрила двері в якийсь портал думок, де все крутилося навколо поцілунків. (І це попри те, що в Попелюшки був лише один принц.)　

На щастя, через роботу ми з ним наступними днями мало бачилися — я була зайнята або з дітьми, або у відпочинковому комплексі внизу, де панував справжній бум. Проте я частенько бачила його здалеку в товаристві Елли та Ґретхен. Можливо, вони були йому потрібні, щоб компенсувати потребу в адреналіні, або ж із нудьги. Проте, як би там не було, він усе ж таки не встояв перед блиском їхнього золотистого волосся.　

Як сказали мені Ґрейсі та Медісон, Елла всюди розповідає, що він буде її партнером на перший вальс. У всякому разі треба визнати: для Нового року вони підчепили собі найгарніших хлопців.　

Новорічний бал був головною темою серед усіх дівчат Барнбрук. Навіть для Ґрейсі та Медісон пошили сукні — рожеві, з великою кількістю фатину.　

Емі ж наполягла, щоб у неї була чорна, проста, закрита сукня. І так, як вона її описувала, це був мікс моєї уніформи покоївки та одягу черниці. Хоча це було для неї не так уже й визначально, бо вона збиралась провести бал, підпираючи весь вечір стіну в залі. Якщо взагалі вирішить таки піти туди.　

На Святвечір вона зібрала всю свою мужність у кулак і запитала Ейдена, чи не був би він її партнером для танцю. Ейден порадив їй обрати хлопця, який також може чути музику, під яку вони танцюватимуть. Емі так образилася через відмову, що тепер була переконана: якщо вона ще хоч раз подивиться Ейдену в очі, то провалиться крізь землю. Наступні дні вона щосили намагалася з ним не перетинатися, що було не так уже й легко. Через надмірні снігопади всі заплановані заходи типу мандрівок, поїздок на санях, виїздів до гірськолижних комплексів чи в міста скасували. Тепер усі місця, де Емі любила ховатись від світу, були весь час зайняті.　

У бібліотеці грали в «Допелькопф»^[20], у більярдній проводили турніри з дартсу й більярду, а в барі ще до обіду розпочалася дегустація віскі. Мара Матеус спонтанно організувала курс танго в бальному залі. А швейцарська жінка-політик із номера 206 влаштувала в малому залі камерної музики читання уривків зі своєї автобіографічної книги «Боягузам не місце в політиці», яку вона суто випадково прихопила з собою. Емі не могла сховатися тепер навіть у такому нібито потаємному місці, як вестибюль на третьому поверсі. Бо там або пані фон Дітріхштайн брала інтерв’ю в якихось знаменитостей, або пан фон Дітріхштайн шукав якесь гарне місце для фотозйомки. Тому Емі день у день приходила після сніданку разом із двома своїми молодшими сестричками в дитячу кімнату й залишалася там. Каролін, вихователька, великодушно закривала на це очі. Вона була приємною, турботливою особою, яка розуміла, що Емі в її любовних стражданнях потрібне якесь місце для сховку. І розрада.　

— Якщо ми якось цьому не зарадимо, то бідолашку ще, чого доброго, забере Біла Пані, — бідкалась вона.　

— Я думала, вона приходить лише вночі.　

Каролін похитала головою:　

— Таж ні! Моя мама зустрілася з нею якось серед білого дня. Якраз тут, у цій кімнаті. Вона саме збирала іграшки, як відчула крижаний подих у потилицю. А коли озирнулася, то побачила Білу Пані, яка стояла в дверях і сумно їй усміхалася. Моя мама запевняла, що тієї миті відчула майже непереборне бажання відкрити вікно і кинутися вниз.　

Я ковтнула.　

— Просто так?　

— Не просто так. А через чоловіка, якого звали Клаудіо і в якого мама тоді була дуже закохана. Але він у неї ні.　

— А що сталося далі?　

У мене, як завжди, коли йшлося про щось страшне, з’явилися мурашки на шкірі.　

— Світло почало блимати, — сказала Каролін. — А тоді Біла Пані зникла. Моя мама відразу ж помчала додому і прийняла пропозицію мого батька. І не шкодує про це по сьогоднішній день.　

Я полегшено зітхнула. Ця Біла Пані була не такою вже й небезпечною.　

— Як же вона виглядала?　

Це так, про всяк випадок.　

Каролін стенула плечима.　

— Моя мама каже, що вона була схожа на помічницю тодішнього лікаря Бреземана.　

Окей. Тут я вже сама була винна. Навіщо я питала?　

Каролін узагалі-то була непогана. Мала хіба що хворобливу пристрасть до всіляких майструвань.　

Була б її воля, ми б сиділи в дитячій кімнаті з ранку до вечора і мирно б майстрували єдинорогів, новорічні хлопавки, паперові сніжинки… І неодмінно з блискітками, які Каролін дуже любила й купувала відрами. Увечері я знаходила їх усюди: в кишенях, поміж зубами і навіть у вухах.　

Ця штука була нібито цілковито безпечна для здоров’я і здатна природно розкладатись. Що, в принципі, було добре, бо Еліас, молодший із синів автора трилерів, з’їв їх, мабуть, десь із півкіло разом із марципановим печивом мадам Клео. Як виявилося, це Дон намовив малого Еліаса до, як він сказав, перевірки на хоробрість. Я попросила батьків малого не дивуватися блискітковим випорожненням їхнього сина протягом наступних кількох днів, більше я тут не мала чим зарадити.　

Взагалі Дон не дуже ліз у бійки з іншими дітьми. Це мале чортеня сіяло розбрат, використовуючи лише силу своїх слів. Просто приголомшливо, наскільки швидко він визначав слабкості дітей і вміло використовував проти них. Вберегтися від нього вдалось тільки американкам Емі, Ґрейсі й Медісон, і то хіба що завдяки тому, що вони не розуміли німецької. Вони знали лишень одне німецьке слово — «дякую». Усе, що їм говорив Дон, відскакувало від них, як горох від стіни, оскільки його англійська рівня початкової школи жодним чином не перетиналася з їхнім південноамериканським діалектом.　

Двадцять сьомого грудня погода була настільки поганою, що ми мусили скасувати наш щоденний похід на вулицю. Але ми пробували, чесно. Півгодини ми запихали дітей у зимові костюми, штанці й курточки, взували їм чобітки, надягали шапки, шалики, рукавички тільки для того, щоб десять хвилин по тому їх із того всього знову розпаковувати. Перебування надворі просто не мало жодного сенсу. Крижаний вітер дмухав нам зграйками сніжинок прямо в обличчя, а вії, брови й кінчики волосся відразу покривалися льодом. І через заметіль не було видно нічогісінько на відстані витягнутої руки. Ми навіть не дійшли до ковзанки, як вирішили повернутися назад, поки якусь дитину не знесло вітром або вона не загубилася у заметілі. До того ж кристалики снігу кололи в обличчя, наче сотні найгостріших голочок.　

Усі ніби ожили, коли ми повернулися в теплу дитячу кімнату. Але ні в кого, окрім Каролін, не виникало бажання сісти й мирно майструвати. За якийсь час дійшло до дуелі — як саме, пізніше визначити вже було неможливо. До дуелі на ножицях між Доном і Ґрейсі, в якій Ґрейсі втратила грубе пасмо волосся, а Дон — краєчок своєї сорочки, що висмикнувся зі штанів. Ґрейсі вжила цілу купу непристойних слів. Її мама, певно, навіть не підозрювала, що дитина їх взагалі знала.　

Коли ми нарешті розборонили цих двох когутів (і конфіскували ножиці), Дон випалив одну зі своїх похмурих погроз:　

— Ґрейсі Барнбрук із Чарльстона, що в Південній Кароліні, нехай вона не думає, що я не помщуся за свою сорочку. Вона ще пошкодує, що взагалі народилася на цей світ. — Він грізним поглядом блимнув на мене. — Скажи їй це!　

Я повернулася до Ґрейсі.　

— Дон каже, він не шкодує, що прийшов у дитячу кімнату. Інакше він не познайомився б із тобою ближче. І що йому дуже прикро за твоє волосся, — доволі вільно розтлумачила я.　

Ґрейсі схрестила на грудях руки.　

— Ну добре. Скажи, що я приймаю його вибачення. Бо в нього такі гарні очі, а слухняних хлопчиків я і так вважаю занудами.　

Емі закотила очі:　

— Ось до чого призводить рожевий фатин і бузкові блискітки. Закоханість у поганих хлопців — пряма дорога до смерті емансипації і до клубу розбитих сердець.　

Вона справді була не в гуморі.　

Я обернулася до Дона.　

— Емі каже, хоч Ґрейсі й виглядає дуже мило, але влітку на шкільному подвір’ї вона зламала плече хлопцеві, який напросився. А потім ще була історія зі зламаним носом однокласниці. Ґрейсі стверджувала, що це випадковість.　

— Справді? — Дон вражено ковтнув, поки Ґрейсі кліпала очима.　

— Якщо він хоче, то може навчити мене кількох непристойних швейцарських слів, — запропонувала вона. — А що моя мама не розуміє, то й заборонити не може. Спитай його, як буде кінське гімно по-німецьки.　

Я знову повернулася до Дона.　

— Її мама переживає, що вона не контролює свого темпераменту й одного дня ще когось вб’є. Але Ґрейсі каже, що в неї тепер усе під контролем. А ще я мала б тебе запитати, як буде кінське гімно по-німецьки.　

Більше для Ґрейсі зробити я не могла. Для початку, щоб відволікти Дона від його бажання мститися, цього точно вистачить. У будь-якому разі він дивився тепер на Ґрейсі явно з більшою повагою. І його відверто збивало з пантелику те, як вона посміхалася йому, схиливши голову набік і кокетливо накручуючи обстрижене пасмо волосся на палець. Він із відсутнім поглядом почухрав плече.　

— Це все питання комунікації, — задоволено сказала я до Емі. — Можливо, ви з Ейденом просто погано одне одного зрозуміли.　

Та я не встигла обґрунтувати своє твердження, бо цієї миті у дверях з’явився Роман Монфор із сім’єю Єгорових. їх охоронця з ними не було. Та він чекав, напевне, десь ззовні, залишаючись у тіні. Я помічала за ним: він працює дуже дискретно, його ніколи ніде не видно. Це, очевидно, і є важлива риса хорошого охоронця.　

Бенів тато увійшов, не привітавшись, тоді як Віктор Єгоров, який зайшов слідом за ним, всім дружньо кивнув. Стелла Єгорова так і залишилася стояти у дверях, прийнявши якусь декоративну позу.　

Я не бачила Бенового тата ще зі Святвечора, навіть здалеку. Тому добряче налякалась, коли ми раптом опинилися знову разом в одному приміщенні. Відразу ж згадалися його недільні слова і та зневага, з якою він їх сказав. А ще помітила, як я автоматично ніби хочу зменшитись, щоб він мене, як і завжди, не помітив.　

— Це… — сказав він англійською і показав широким жестом зліва направо. — Це наша скромна дитяча кімната. Тут гралися ще нащадки Ліз Тейлор.　

Справді? Якщо він, звісно, щойно не вигадав. Стелла Єгорова здавалася не дуже враженою. Вона, як і завжди, мала з собою песика, цього разу в срібній сумочці з крокодилової шкіри, що пасувала до її срібних шпильок. Враховуючи ще й елегантний комбінезон із відкритою спиною, її образ ідеально пасував для червоної доріжки на врученні «Оскара».　

Песик видав пронизливий звук, і Фія разом із синами автора трилерів, що саме бігали довкола столу, різко зупинилися і тепер зачаровано його роздивлялися.　

— Там що, батарейка всередині? — запитав Еліас, проте Стелла Єгорова вирішила, що відповідати їм було нижче її гідності. Ну добре, заради справедливості мушу сказати, що вона не зрозуміла жодного слова.　

Маленька Даша щосили вчепилася в татову руку і притиснулася своєю кучерявою голівкою до його ноги.　

— Цього коника-гойдалку виготовили ще 1898 року, — оголосив Монфор дзвінким голосом. — Спеціально для готелю.　

Ігрова кімната була, власне, скарбницею старовинних іграшок. І ляльковий будиночок, і вирізьблені ляльки Кашперль, і розстроєне піаніно, а ще різні бляшані іграшки були виготовлені ще до 1920 року.

Колекціонери вжахнулися б, якби побачили, що діти ними тут справді граються.　

— Доброго дня. — Каролін підвелася зі свого дитячого стільця і струсила блискітки зі спідниці. — Чим можу бути вам корисною?　

Роман Монфор на мить обернувся до неї.　

— Це наш відмінний педагог-вихователь, пані ем-м…　

— Імгоф, — сказала Каролін. — Ми спершу завжди вітаємося, коли заходимо в кімнату.　

— Саме так. — Роман Монфор прокашлявся і, обернувшись до Віктора Єгорова, продовжив: — Пані Імгоф професійна вихователька з великим досвідом. У неї просто неймовірні рекомендації.　

Віктор Єгоров усміхнено кивнув і переніс Дашу до коника-гойдалки.　

Його дружина глибоко зітхнула, цокаючи своїми довгими нігтями по дерев’яному одвірку.　

— Справа в тому, пані ем-м… Імгоф, — сказав Роман Монфор німецькою, — що сім’ї Смірнових потрібний вишколений педагог для маленької Даші. Особистий.　

Каролін наморщила чоло.　

— Дитина фізично чи розумово неповносправна?　

— Що? — Роман Монфор пирхнув. — Ні, звісно, що ні! Це просто дуже особлива дитина дуже особливих батьків, тому потребує дуже особливого догляду. Який ви можете їй забезпечити.

— Маленька може приєднуватися до нашого гурту, — люб’язно запропонувала Каролін.　

— Ні, ні, ні. — Роман Монфор вже явно почав сердитися на цю нерозторопність Каролін. — По-перше, маленька не розуміє жодного слова німецькою, вона говорить лише російською, і, крім того, не звикла бути з чужими дітьми.　

— Із російською я вам теж не допоможу, — ввічливо відказала Каролін. — Проте педагоги не рекомендують таким чином ізолювати дитину. У її віці необхідне спілкування з іншими дітьми. На щастя, діти володіють універсальною мовою, якою можуть завжди порозумітися.　

— Таж не прикидайтеся ви такою дурною! — крикнув Роман Монфор. — Ви візьмете на себе ексклюзивний догляд за дівчинкою. Звісно, що пан… ем… Смірнов вам добре за це заплатить. Ви будете в розпорядженні сім’ї в ролі приватної няні з дев’ятої ранку до, скажімо так, десятої години вечора. Це не так уже й важко зрозуміти, тому можете розцінювати це як знак респекту до вас як педагога.　

Та Каролін мала своє бачення ситуації.　

— А що ж буде з іншими дітьми? — поцікавилася вона.　

На чолі власника готелю почала надуватися загрозлива вена люті. Та оскільки Віктор Єгоров, який саме гойдав Дашу на конику, дещо спантеличено глянув у наш бік, міна на його обличчі розгладилася, як від помаху чарівної палички, а рот скривився в поблажливу посмішку.　

— Це не ваш приватний садочок, пані… ем… — продовжив він надзвичайно привітно. І кожен, хто не розумів німецької, міг би подумати, що він саме засипає Каролін компліментами.　

Я поняття не мала, як йому так вдавалося, та в будь-якому випадку це була акторська майстерність вищого рівня.　

— Не ви визначаєте тут правила, а я. І якщо я кажу, що ви берете на себе приватний догляд за маленькою Дашею, то я попрошу не починати дискутувати зі мною перед гостями, а слухняно кивати й тішитися, що у вас буде додатковий заробіток.　

Каролін підвела брови і хотіла щось заперечити, та Роман Монфор підняв руку:　

— Я ще не закінчив. Що стосується інших дітей — практикантка візьме на себе догляд за ними на цей час.　

Він показав підборіддям на мене, і я здригнулася, так ніби він у мене поцілив.　

Брови Каролін не просто полізли на чоло, вони вже сягали волосся на голові.　

Тим часом маленька Фія підбігла до коника-гойдалки.　

— Я теж хочу їхати! — заскрекотала вона тоненьким голоском.　

Віктор Єгоров, усміхнувшись, підняв її і посадив за своєю донечкою на коника. Обидві дівчинки радісно запищали, коли коник захитався.　

— Тепер ви зрозуміли, пані… ем-м-м… Імгоф? — Монфор ще дужче понизив свій голос. Хоч він і досі посміхався, погляд його залишався вбивчим. Я змусила себе стиснути зуби, щоб не почати знову ними цокотіти.　

— Так. — Каролін зрозуміла. Замість того щоб відскочити, вона нахилилась до Монфора трішки ближче й подивилась йому просто в вічі. — Але ви, мабуть, не дуже. У жодному разі я не працюватиму приватною нянею для людей, які пакують собак у сумки, і байдуже, скільки вони за це платять. — Вона говорила тихо, але рішуче, і її слова повільно стирали посмішку з обличчя власника готелю. — Ви найняли мене для догляду за дітьми з дев’ятої ранку до пів на сьому вечора, і чимось іншим я займатися тут не буду. І взагалі, я працюю під час своєї відпустки лише тому, що моя мама працювала ще для вашої мами. І якби я припинила свою працю, вона б дуже засмутилася. Вона любила «Замок у хмарах».　

В іншому кінці кімнати олігарх був зайнятий тим, що знімав Дашу і Фію з коника і, приклякнувши, спілкувався з ними. Проте всі інші спостерігали за суперечкою із виряченими очима, і тільки Стелла Єгорова знуджено розглядала свої нігті.　

— Ви хочете зі мною посперечатися? Ви знаєте, скільки виховательок зі шкіри пнуться, щоби отримати цю роботу? — Дратівливий Роман повністю втратив над собою контроль. На його чолі знову набухла вена люті.　

— Ну, давайте! Викиньте мене звідси.　

Каролін була моїм новим героєм. Вона точно була найсміливішою людиною на світі. Коли я виросту, то хочу стати такою, як вона.　

Здавалося, що Роман Монфор геть розгубився. Його руки зчепилися в повітрі перед ним так, ніби вони душили якусь уявну шию. Не знати, що б трапилось із ним у його нападі люті наступної миті, якби до нього не підійшов Віктор Єгоров. Він усміхнено показав на свою донечку, яка сиділа з Фією і лялькою на підлозі й годувала її уявною ложечкою.　

— Чи можливо взагалі залишити Дашу завтра гратися тут з іншими дітьми, лише на одну чи дві годинки, — запитав він увічливо. — Бачу, їй тут дуже сподобалося.　

Дон від імені всіх, хто стежив за протистоянням власника готелю і виховательки, видав несміливу усмішку, а Стелла Єгорова пробурмотіла щось російською. Готова заприсягнутися, що це було щось на кшталт: «Може, ми вже нарешті підемо?»　

Тим часом Роман Монфор зумів здути вену люті й витягти на світ Божий свою абсолютно сліпучу посмішку.　

— Я саме хотів це запропонувати, — сказав він голосом, сповненим ентузіазму. — Ця маленька галаслива банда неодмінно сердечно прийме Дашу у свої лави.　

Галаслива банда, наскільки вона могла зрозуміти англійську, старанно закивала, Каролін люб’язно усміхнулася, і Єгорови з Дашею, котра щасливо махала нам усім на прощання, пішли. Роман Монфор рушив за ними. Але саме тоді, коли я вже хотіла полегшено зітхнути, він ще раз до нас обернувся.　

— Ви, мабуть, зараз у душі святкуєте перемогу, пані… ем-м… та ми з вами ще не завершили, — тихо сказав він. — Я не потерплю в цьому домі ні розумників, ані автократів^[21]. — Його крижаний погляд перейшов до мене. — А ви! Що ви собі думали, коли йшли на роботу в звичайному одязі? Негайно переодягніться або пакуйте речі.　

Сказавши це, він пішов. А я виснажено впала на стілець.　

17

Я мала зберігати спокій, стовідсотково. Зрештою, це вже не вперше, коли в мене під час виконання обов’язків няні зникали діти. Окрім того, мсьє Роше казав, що в цьому будинку все зникле завжди віднаходилось, рано чи пізно. А мсьє Роше, як відомо, завжди мав рацію. Та й діти зникли не з моєї вини, а через збіг якихось нещасливих обставин, на які я точно вплинути не могла. Правда, я першою запропонувала гру в хованки і, мабуть, завдяки моїм порадам про те, де краще ховатися, їх тепер неможливо було знайти. Тут для дорослих достатньо схованок, а для маленьких дітей і поготів. Як я вже говорила, я б зберігала спокій, якби не цей автор трилерів, який, мов із конопель, вигулькнув зі своєю теорією викрадення, довівши мене цим до стану некерованої паніки.　

День і без того почався погано. Плямисті гієни, як і зазвичай, епічно довго приймали душ, використавши всю до краплини теплу воду. І на додаток ще й залишили відкритим вікно в душовій. Тож під час чищення зубів на моєму носі, без перебільшення, утворилися бурульки.　

Ніколи б не подумала, що страждатиму, дивлячись на те, як падає сніг. Та, власне, навіть я вже вважала, що його, мабуть, достатньо нападало. Першого дня ще можна було розпізнати контури нашого красивого дракона на ковзанці. Наступного дня це вже був просто великий горбик. А сьогодні навіть би й не здогадався, що він там взагалі колись був. Сніг укрив буквально все навколо. Яромир і старий Стакі мали роботи по вуха. Щонайменше потрібно було підтримувати розчищеними входи до будинку та головні доріжки до стайні та вниз до дороги. Машини на паркінгу стали просто велетенськими білими кучугурами, які поступово злилися в одну велику сніжну гору і тепер виглядали наче прикраси з безе на лимонному тарті мадам Клео. Кожного дня потрібно було розчищати від снігу скляний дах і все навколо нього (я таємно охрестила це місце «вальсовою терасою»). Інколи навіть двічі, бо сніг футляром укривав скляну конструкцію, поглинаючи денне світло, якого й так було недостатньо. Дотепер дорогу з долини сюди вгору щоденно розчищали, аби поштарі, постачальники і працівники, що жили не в готелі, а в сусідньому селі, як Каролін, могли сюди дістатися. Але вночі проти двадцять восьмого грудня снігу нападало так багато, що навіть найвитриваліший поштар не прийшов.　

А це, як стверджував мсьє Роше, траплялося приблизно раз на десять років. Така погода значно уповільнила ритм життя. Протягом Різдвяних свят гостям це подобалося, але тепер захоплення поступово переростало в нервове напруження. Від постійного вимушеного перебування у приміщенні у всіх ніби дах почав їхати. На сніданку власниця фармацевтичної компанії й коханець баронеси підшипників розпочали суперечку за останню ягоду малини на фруктовій тарелі. І, зі слів Ґрейсі, точно пролилася б кров, якби не втрутився Безвольний Руді. Чоловік пані-політика відправив назад яйце Онсен^[22], бо воно було неідеальної форми, через що шеф-кухар ганяв бідного П’єра по всій кухні. А Донова мама підняла на ноги всіх працівників, бо її насторожив дивний різкий запах у великому баштовому люксі. Це спонукало панну Мюллер відіслати туди аж три візки для прибирання мало не з мигалками і самій стрімголов бігти слідом.　

Незадовго після того в дитячу кімнату причовгав Дон у поганому настрої. Він, можливо, сам на себе сердився, бо в його запасах залишилися тільки невигадливі бомби-смердючки.　

Що ж стосувалося занять із дітьми, то тут у мене й Каролін (яка, дякувати Богу, змогла добратись, прямуючи за снігоочисною машиною. І саме вчасно, щоб якраз забрати маленьку Дашу з рук її турботливого тата) вже не вистачало фантазії.　

Ми вже стільки всього намайстрували, що можна було заповнити цілий спортзал. Показали написану нами лялькову виставу сімнадцятьом уважним м’яким іграшкам і пройшлися по всіх дитячих іграх, які знала Каролін, починаючи від «Збий бляшанку» і «Я бачу те, чого не бачиш ти» й аж до «Жабок».　

Та найбільше дітям потрібен був рух і можливість змінити обстановку. Тому я і вмовила Каролін дозволити нам погратися в хованки не тільки в дитячій кімнаті, а й у коридорі. Проте з суворими обмеженнями, а саме — заборонено ховатися в інших кімнатах, а також у ліфтах, не покидати четвертий поверх та нікому не заважати, ані гостям, ані працівникам готелю.　

Діти виявились навдивовижу креативними у виборі схованок. Ми з Емі лише трішки допомогли Фії, бо вона думала, що стає невидимою, як тільки заплющує очі. А от маленька Даша довела, що була досвідченим гравцем у хованки, а її червона трикотажна сукеночка з рюшами від Dior виявилась на диво вдалою. Кольором вона зливалася з оксамитовими портьєрами, тому Даша радо ховалася за ними і тихо, як мишка, задоволено чекала, поки її знайдуть.　

Діти залазили під столи, впихалися поміж фортепіано й полицею, залазили в скрині для іграшок або лягали пластом на вбудовані полички.　

Ґрейсі зуміла якось скластися у візочок для ляльок, одягнути ляльковий мереживний чепчик та ще й вкритися покривалом, завдяки чому посіла друге місце в конкурсі на найоригінальнішу схованку. Перше місце, ясно, що дісталося Дону: в коридорі йому вдалося непомітно шмигнути в мішок із білизною на візку Мозер-Анні. І ми б його ніколи, мабуть, не знайшли, якби він не почав хіхікати.　

Віктор Єгоров, який час від часу до нас заглядав, неабияк дивувався, як радісно його донечка гралася з іншими дітьми.　

Під час обіду в нас усе було під контролем. Якщо не враховувати те, що Еліас, як і завжди, перекинув повну склянку лимонаду, а Дон поклав на голову Ґрейсі фрикадельку, діти були незрівнянно спокійніші за дорослих. Дорослі ж своїми особливими бажаннями не давали спокою ані Бену, ані мсьє Роше, ані кухні внизу.　

Але після обіду почалася вервечка нещасть. Спочатку Фія вдарилася голівкою об кут столу і захотіла до своєї мами. Хоч ми і дмухали, а Каролін навіть вичаклувала просто з повітря кольоровий пластир із зображенням поні, та це мало допомогло. А з носа в неї текло ще гірше, ніж завжди, тому Емі запропонувала якомога швидше завести її в Фаберже-люкс на другий поверх.　

Даша захотіла неодмінно супроводжувати свою нову подружку, тож її довелося взяти з собою. А Ґрейсі приєдналася, бо їй і так потрібно було в туалет. Тоді й Дон заявив, що піде з нами, адже Фія — надзвичайно цікавий піддослідний об’єкт для його давно покинутого дослідження «П’ятдесят видів шмарклів».　

А що сталося потім, я довідалася з розповідей Емі, правдивість яких я взагалі не ставила під сумнів. Спочатку вони вп’ятьох, як і планувалося, спустилися вниз до Фаберже-люксу, але там нікого не було. Тож Емі здогадалася піти до мсьє Роше вниз, у фойє, і все розпитати. А мсьє Роше знав, що мама Фії зараз у пана Гефельфінґера на масажі спини та шиї. На цьому місці Емі вже зрозуміла, що доправити Фію мамі буде не так просто. Та переконати дівчинку було неможливо, бо вона хотіла до мами, і то зараз же. Тому Емі не залишалося нічого іншого, як спуститися у відпочинковий комплекс. На її місці я б, напевно, зробила те саме. Оскільки вона знала, що пан Гефельфінґер не терпить дітей, то наказала Ґрейсі, Дону й Даші залишатися під дверима з відлякувальною табличкою, поки вона відведе Фію до мами. Вона затрималася довше, ніж передбачалося, бо протягом дня пану Гефельфінґеру допомагала косметолог. Її завданням, окрім проведення косметичних процедур, було пильно й люто охороняти вхід до масажного кабінету. На додачу вона ще й погано говорила англійською.　

Емі казала, їй довелося застосовувати всі свої дипломатичні таланти, аби переконати цього Цербера, що краще для всіх буде віднести ось це створіння, що тихенько хлюпає носиком, до мами в масажну кімнату. Врешті-решт під обуреним поглядом пана Гефельфінґера вона віддала Фію мамі, й та одразу ж повеселіла. До цього моменту Емі була дуже задоволена собою. Та це швидко змінилося, як тільки вона вийшла за двері й побачила, що дітей там нема.　

Вона ходила, гукала їх, обшукала коридор між відпочинковим комплексом і ліфтами, та діти наче крізь землю провалилися. Ми з Каролін тут, у дитячій кімнаті, задавалися, звичайно, питанням, де ж вони всі так довго тиняються. Та щойно тоді, коли прийшла Емі й поцікавилась, чи ті троє не повертались, ми почали по-справжньому хвилюватись. Не те щоб сильно, лише трішечки. В основному через те, що будь-якої миті міг зазирнути Дашин тато поцікавитися, як вона тут. Сама думка про необхідність сказати йому, що ми, власне, не знаємо, де зараз його донечка, була неприємною.　

— Швидше за все, Дон водить їх десь по готелю, — сказала я і з тривогою подумала про його поганий настрій перед тим.　

Що, коли за цей час він придумав щось веселіше за бомбу-смердючку?　

— Він точно хотів би похвалитися перед Дашею, наприклад, своїми зв’язками на кухні. Хтось там завжди дає йому морозиво.　

— Я впевнена, вони повернуться будь-якої миті, — сказала Каролін. — Але, можливо, вам слід ще раз піти пошукати їх. А я тим часом залишуся тут, з іншими дітьми, щоби ще й ці не загубилися. — Вона засміялася, та вже не так невимушено, як зазвичай.　

Емі і я ще не вийшли за двері, як надійшла Ґрейсі. — Ось бачите, — полегшено сказала Каролін.　

Проте підстав радіти не було, бо Ґрейсі прийшла сама. І була дуже здивована, що Дон і Даша ще не повернулися. Востаннє Ґрейсі бачила їх унизу в підвалі. Їм набридло чекати Емі, тож вони вирішили повертатися нагору без неї. Якраз тоді з відпочинкового комплексу йшли також Елла і Ґретхен разом із Трістаном, Ейденом і Клаусом. Ґрейсі вирішила трішки пошпигувати за ними і пішла слідом, сходами нагору. А Дон і Даша зайшли у ліфт. Ґрейсі якийсь час ще стежила за Еллою і Ґретхен, як ті грали в дартс у більярдній, а тоді забігла в туалет і повернулась до нас у дитячу кімнату.　

— Одна дитина вже є, а ті двоє теж скоро об’являться. — Каролін погладила Ґрейсі по голові й спромоглася вичавити з себе бадьору усмішку. — Та не зашкодить, якщо ви якось прискорите процес. Пошукайте спершу в ліфтах.　

Так ми й зробили разом із Емі та Ґрейсі. Та в ліфтах від Дона і Даші й сліду не було.　

— Я не повинна була залишати їх самих, — скиглила Емі. — Каролін матиме неприємності, якщо ми їх не знайдемо. Містер Монфор страшенно розлютиться.　

О так! Це він любить.　

— Вони, швидше за все, знову грають у хованки, — сказала Ґрейсі.　

Щодо цього я мала сумніви. Як згадувалося, Дон був у поганому настрої. І знуджений. Не найкраща комбінація.　

— Він говорив іще щось? — поцікавилася я в Ґрейсі.　

Та це не мало сенсу, адже вона б і так нічого не зрозуміла, навіть якби він щось казав.　

Ґрейсі розгублено стенула плечима. І тоді вона згадала, що Дон і Даша заходили в ліфт не самі, а разом із приємною сивоволосою пані, котра говорила лише німецькою.　

— Це напевне була пані Людвіг, — полегшено сказала я. Хоч якась зачіпка. — Можливо, вона знає, куди ті двоє прямували.　

Та пані Людвіг теж не змогла нам допомогти. Ми зустріли її на другому поверсі в коридорі, дорогою в ресторан. Там її чекав пан Людвіг, щоб випити разом чашечку кави та з’їсти шматок гаванського торта. Вона підтвердила, що бачила дітей у підвалі.　

— Я ще здивувалася, чому вони стоять такі розгублені в коридорі, — сказала вона. — Хлопчик і чарівна маленька дівчинка-росіянка зайшли зі мною у ліфт. Я не в захваті від того брязкання, та мої старечі ноги вже відмовляються ходити сходами. Окрім того, я була в банному халаті… — Вона понизила голос. — Це, до речі, найзручніший і найм’якший банний халат, який я взагалі мала. Як гадаєте, мої любі, чи можна буде якось викупити його до нашого від’їзду?　

— Так, звичайно, без проблем, — нетерпляче відповіла я. — Та повернімось до Дона й Даші. Не знаєте часом, куди б вони могли побігти?　

Пані Людвіг повільно похитала головою.　

— Я вийшла тут, на другому поверсі, а ті двоє хотіли на четвертий. Принаймні на кнопку вони натисли… А що, маленькі бешкетники кудись зникли?　

Я кивнула.　

— Тільки нікому не кажіть. — А особливо батькам Даші. — Вони, певне, десь заховалися.　

— Звичайно, — сказала пані Людвіг і підбадьорливо нам усміхнулася. — Як тільки вони зголодніють, то вийдуть зі своєї схованки. Це говорить вам досвідчена мама й бабуся.　

Напевно, вона мала рацію. Та все ж…　

— Ти теж маєш це дивне відчуття? — прошепотіла мені Емі.　

Я кивнула. Так, прокляття, я теж його мала. Готель був такий велетенський і непроглядний! Важко навіть здогадатись, які небезпеки можуть підстерігати тут випещену чотирирічну дівчинку. Вона була такою маленькою, що могла б поміститися в будь-яку шпаринку… Я вже уявляла, як Дон допомагає Даші заповзти у вентиляційну шахту. І саме зараз, звісно, мені згадалися святвечірні слова старого Стакі про те, що відбувається щось недобре. Що злі створіння бешкетують, спокушаючи людей своїми диявольськими ідеями. А Дону диявольські ідеї і без створінь на думку спадають…　

Я вирішила зробити одну, без сумніву, правильну річ: розповісти все мсьє Роше і, оскільки ми й так вже були у фойє, Бену також. Я одразу ж відчула, як мене огортає спокій.　

Виявляється, діти досить часто зникали, особливо в день від’їзду. Мсьє Роше незворушно поцікавився, скільки часу тих двох уже немає. А на думку Бена, найрозумнішим було б спершу запитати в батьків за дітей, адже дуже ймовірно, що ті просто піднялись у свої кімнати.　

Звісно, ми не дуже хотіли втаємничувати у все батьків, але виходу не було. Бен зателефонував до Буркгартів, а мсьє Роше до панорама-люксу.　

Я, Емі та Ґрейсі застигли в очікуванні. Проте ані Дон, ані Даша не поверталися у свої номери. Донових батьків ця новина аніскільки не вразила. їхній син дуже добре орієнтувався у «своєму» готелі і з їх дозволу міг удень і вночі бродити по ньому і пхати носа в кожен закуток.　

Вони навіть не вважали за потрібне спуститися вниз.　

Єгорови ж одразу примчали до вестибюля. Вигляд у Стелли Єгорової був геть розгублений.　

Мені аж на серці стало тяжко. Я намагалась собі уявити, як хвилювалась Дашина мама.　

Як-не-як, а її донечці всього лише чотири рочки і вона, мабуть, ще ніколи ніде без батьків не була.　

Зараз вони вимагатимуть викликати поліцію разом зі зграєю пошукових собак і подадуть на готель до суду.　

Та, наскільки я втямила з того, що Стелла Єгорова напружено намагалася пояснити мсьє Роше своєю ламаною англійською, переймалась вона зовсім іншим. А саме засмучувалася через погану погоду, оскільки ніхто не міг відвезти її на шопінг і до перукаря в Женеву. Тепер вона вимагала вертоліт, щоб компенсувати згаяний час. Вона ніяк не хотіла розуміти, що вертоліт не здатний літати у снігову бурю. А зникненням доньки вона не вельми переймалась.　

А от її чоловік відчайдушно намагався зберігати спокій.　

— Нічого ж не може трапитися, так? — звернувся він до мсьє Роше. — Тут, у «Замку у хмарах», ніколи ж не трапляється нічого поганого, правда? До того ж вони удвох…　

— Правда, — мсьє Роше оптимістично всміхнувся присутнім. — Ми швидко знайдемо цих двох утікачів. Поки вони не вийшли надвір, можна не хвилюватися. У будинку ніхто й ніщо не зникає надовго.　

Ідея перевірити, чи діти надягли свої зимові черевики й куртки, найперше спала на думку, звісно ж, Каролін. Та всі речі були на місці й ніхто не бачив, щоб вони виходили надвір. Отже, вони десь у будинку, і ми неодмінно їх знайдемо. Я красномовно запевняла в цьому Віктора Єгорова доти, поки в нього не з’явилося відчуття, що запевняти тепер потрібно мене, а не навпаки.　

Його дружина Стелла ображено «поцокала» геть, оскільки ніхто так і не виявив бажання надати їй вертоліт. А Єгоров тим часом розповідав мені, що Даша дуже любить ховатися. Удома вона не раз змушувала всіх через це хвилюватися. А якось вона заховалася в кошику для білизни, накрившись рушниками, і міцно й глибоко там заснула.　

— Цей готель — особливе місце, — переконано сказав він. — Діти можуть тут почуватися в безпеці.　

Ага. Безперечно. Можуть. Якщо вони не в компанії дев’ятирічного психопата.　

Мсьє Роше приніс Віктору Єгорову горня чаю та склав йому компанію, поки ми шукали далі. На щастя, Романа Монфора сьогодні не було. Навіть уявляти не хотілося, на кого б він зараз ревів і кого б негайно звільняв. Він з особливою насолодою подав би Єгоровим і Буркгартам голову Каролін на срібній таці.　

Півгодини по тому ми все ще не вийшли на слід дітей. Я і Бен разом з Емі та Ґрейсі перевернули догори дриґом усі візки для прибирання, обшукали шафи всіх кімнат для білизни, оскільки Дона точно не зупинила б табличка з написом «Вхід заборонено».　

Каролін тим часом тримала позиції в ігровій кімнаті, на випадок якщо діти повернуться самі. А Павел і П’єр систематично прочісували підвал.　

Залізти у вентиляційні шахти було, дякувати Богу, не так легко, як я думала. Усі решітки на них були міцно прикручені. Та незважаючи на це, я крадькома час від часу кричала в шахту: «Агов?» Так, про всяк випадок.　

Можливо, про це розповіла всім пані Людвіг. А може, люди й самі помітили та зраділи, що нарешті щось відбувається. Так чи інак, окрім працівників, дітей шукали ще й кілька гостей.　

Ледве не кожен додавав веселу історію про те, як він якось у дитинстві сховався так добре, що його ніхто не міг знайти. Віктор Єгоров мужньо тримався. Мабуть, тому, що мсьє Роше для заспокоєння додав йому в чай трішки рому.　

Та щойно я почала запалюватися загальним оптимізмом і хотіла позбутися всіх цих похмурих відчуттів (як-не-як, я добре знала Дона і розуміла, що стільки уваги для нього було краще за будь-який різдвяний подарунок), з’явився автор трилерів зі своєю теорією викрадення.　

Він затримав мене й Бена на третьому поверсі, схопивши Бена за рукав. Тоді я вперше змогла його ближче роздивитися. Хоч він і написав уже багатенько бестселерів, йому було всього лише близько тридцяти п’яти. Це був низький худорлявий чоловік із ретельно підстриженим темним волоссям, маленьким кирпатим носом, лукавою посмішкою і, як я тепер помітила, доволі божевільними очима.　

Він стверджував, що не хоче поширювати паніку і що діти точно зараз десь з’являться. Та він ніколи не пробачить собі, якщо нам хоча б увагу на це не зверне.　

— На що звернете увагу? — перепитав Бен, і автор трилерів прошепотів, блимаючи на нас очима:　

— На викрадача із Ґранд-готелю.　

Це була остання крапля. Паніка, яку він так не хотів поширювати, накрила мене з головою.　

А от Бена, здається, це мало вразило.　

— Викрадач із Ґранд-готелю? — сухо повторив він.　

— Дехто називає його «Викрадачем із п’ятизіркового готелю», — сказав автор трилерів. — Та ця назва не прижилася — занадто громіздка. Я наштовхнувся на цю постать, коли робив дослідження для моєї останньої книги. За минулі тридцять років він викрав із готелів шестеро дітей. І його ще й досі не зловили.　

— Шестеро дітей за тридцять років? — Бен скептично підняв брови.　

Автор трилерів промовисто закивав.　

— Двох у Німеччині, одну в Австрії, одну у Франції і двох в Італії, — шепотів він. — І завжди з п’ятизіркових готелів.　

— Шестеро дітей, викрадених за тридцять років із готелів у чотирьох різних країнах?　

Скидалося на те, ніби Бен — видавець, якого автор трилерів без особливого успіху намагається зацікавити своїм новим літературним шедевром.　

— Мені здається, це надто вже за вуха притягнуто. Звідки знати, що це той самий викрадач, якщо його ніколи так і не зловили?　

Це дещо збило автора трилерів з пантелику.　

— Це… ем-м… детективи ніколи не сумнівались у цьому — завжди однаковий почерк.　

— А що, була письмова записка з вимогою викупу? — запитав Бен. — Бо мені здається це дещо…　

— Ні! — Автор трилерів розсерджено цмокнув язиком, і я хотіла зробити те саме, адже Бен прикидався таким нетямущим!　

— Тут ішлося про почерк у переносному значенні. Злочин завжди мав однаковий почерк. Дитина зникає, а через п’ять чи шість годин лунає дзвінок із вимогою про викуп, який точнісінько відповідав матеріальним можливостям батьків і стосувався не лише готівки. У випадку дитини всесвітньо відомого диригента, наприклад, викрадач зажадав, окрім грошей, ще й скрипку Страдіварі, котрою володіла сім’я. Іншого разу він зажадав Ван Гога, про якого, звісно, ніхто й гадки не мав.　

— Це справді жахливо, — прошепотіла я, вкрившись із ніг до голови гусячою шкірою.　

Бен, глянувши на мене, похитав головою.　

Проте автор радів, що завоював бодай одного уважного слухача.　

— Передавання викупу відбувалось або через посередника, або через посередницю, — продовжував він. — І якщо поліція не втручалася, то він телефонував і повідомляв, де забрати дитину. Тільки раз усе пішло шкереберть — із сином власника хімічної компанії. Поліція втрутилась і тут же… — Він глибоко зітхнув. — Ви ще занадто юні, щоб могти це пригадати, — так чи інакше, маленького хлопчика більше ніколи не бачили.　

— О Боже!.. — вихопилось у мене. — Бене, ми повинні негайно сказати панові Є… Смірнову, нехай задіює свого охоронця. — Я і без того запитувала себе, де він досі є.　

Бен простогнав.　

— Та якщо чесно, то це все діло з викраденням… повна маячня. Наскільки нетямущим мав би бути викрадач, щоб обрати для справи такий день, як сьогодні? Надворі божевільно мете хурделиця, уже багато годин поспіль жодна машина не може ні виїхати, ані заїхати сюди. Єдина дорога, яка веде до готелю, на відрізку семи з половиною кілометрів не має жодного відгалуження — тобто вона не дуже придатна як шлях для втечі чи для того, щоб вивезти жертву. І чому цей викрадач забирає одночасно двох дітей? Він що, раптом перетворився в такого жадібного? Чи вирішив змінити почерк?　

Автор трилерів ображено стиснув губи.　

— Бене, я вважаю, що не можна так легковажно все відкидати, — сказала я, за що автор на мене вдячно поглянув. — І Дон, і Даша є ідеальними об’єктами для шантажу. Тільки подумай про Дона і ва… — Я ледве встигла проковтнути слова «валізу брудних грошей». — Про ВБГ, — продовжила я, стишивши голос. — А що із К, котре Є купив для своєї Д? Га?　

— Га? — Бен глянув на мене, нахмуривши чоло, а тоді усміхнувся: — Так, розумію. Обоє були б ідеальними жертвами викрадення. Але ж К, котре Є купив для своєї Д, ще навіть не в Г! І хто б узагалі міг бути цим викрадачем? Ми ж знаємо тут кожного.　

— Це не зовсім так, — швидко відказав автор трилерів. — Якщо дозволите мені ще раз втрутитися: над такою кількістю додаткових працівників, яких найняли на час різдвяних канікул, майже неможливо втримати контроль. Наскільки мені відомо, ви не проводили жодної перевірки їхніх особових справ… Тож, по суті, підозрюваним може бути кожен додатковий працівник.　

— А це все ви знаєте, бо… — Бен схрестив руки.　

— Я спілкувався з деякими вашими працівниками, — сказав автор трилерів. — Дослідження для моєї наступної книги з робочою назвою «Кривава кімната». Там ідеться про серійного вбивцю, котрий залишає своїх жертв стікати кров’ю у стінах готелю.　

Я мусила відвести погляд, бо насправді мене лякав блиск його божевільних очей. Окрім того, він ще й був трішки косооким.　

— Та повернімося до викрадача із Ґранд-готелю, — завзято продовжив він. — Звичайно ж, гості також під підозрою.　

— Як ви, наприклад, — кинув Бен, злегка закотивши очі.　

Автор трилерів схвально закивав.　

— Так, це було б цікавим трюком. Читач, звісно, не запідозрив би мене, оскільки я той, хто заговорив про викрадення. Проте, по-перше, я замолодий (коли почалися викрадення, мені було шість років), а по-друге — те, що відбувається тут, узагалі не роман. Принаймні не зараз.　

Бен пробурмотів щось на кшталт: «А якби й так, то це був би другий за жалюгідністю після “Кривавої кімнати” роман із усіх коли-небудь написаних».　

Та його слова загубилися серед вигуків, які долинули до нас із другого поверху.　

— Ось де вони! — Це була Емі.　

— Ми їх знайшли! — І Ґрейсі.　

Дякувати Богу! Я ледве не розплакалась від полегшення. Ухопивши Бенову руку, я міцно стиснула її.　

— Тепер ви з вашою теорією викрадення виставили себе курям на сміх, — сказала я автору трилерів. — У яку я, до речі, ані секунди не вірила.　

— Я теж ні. Принаймні не насправді, — миттєво відказав він. — Я просто хотів це все озвучити, щоб потім не вийшло так, ніби я нікого не застерігав.　

— Такий базіка, — пробурчав Бен на шляху донизу. — Я читав його останню книжку, і вона препогана, наповнена підлаштованими збігами. А в кінці кожного розділу якийсь висмоктаний із пальця напружений момент, який через дві сторінки розсипався просто на очах.　

Ми були не єдині, хто квапився до залу камерної музики, де Ґрейсі й Емі знайшли двох утікачів.　

Віктор Єгоров прибіг туди ще перед нами. На його обличчі читалося полегшення.　

Я так і знав, так і знав, — бурмотів він більше до себе, аніж до нас.　

Помалу підходила решта людей, задіяних у пошуках, і з подивом оглядали схованку. Вона була проста, але справді добра. Дон і Даша лежали, згорнувшись калачиками на вбудованих поличках, справа і зліва від велетенського каміна, сховані за коробками з нотами, важкими фоліантами і гіпсовими погруддями відомих композиторів. Вони глибоко й міцно спали. Ну, Даша спала, а от Дон, либонь, тільки вдавав.　

Якби він не захропів, я б його ніколи не знайшла, — гордо сказала Ґрейсі.　

— І якби кішка не почала шкребтися у двері, — тихо додала Емі. — Власне, у цій кімнаті ми вже шукали.　

Віктор Єгоров урочисто потиснув сестрам руки й подякував їм як мінімум трьома мовами. А тоді вклякнув перед полицею й обережно її прибрав. Я і Бен йому допомагали.　

— Ось де ти, моя маленька.　

Дуже ніжно він витяг свою донечку і взяв її на руки. Вона не прокинулася, навпаки — притулилася до нього, легенько при цьому посміхнувшись.　

Він виніс її із залу під зворушені зітхання глядачів.　

— Але ж шибеник!　

Відразу з’явився і Дон Буркгарт-старший. Це був великий, незграбної статури чоловік із хитрими блідо-блакитними очима, низьким чолом і неприємним гримучим голосом. Усі ніжні, симпатичні й милі риси, а також очі Бембі Дон успадкував від своєї матері. Буркгарт-старший дивився на свого сина, похитуючи головою, але погляд його був сповнений гордості.　

— Я не буду таким прикрим і не подаватиму позову за порушення зобов’язань із догляду за дітьми.　

Дон тихенько захропів, і всі засміялися.　

Бен запросив усіх причетних до пошуків у бар випити щось на власний вибір. А в Каролін нарешті завершився її нескінченний робочий день і вона могла повертатись додому через снігові замети.　

Я залишилася з Емі та Ґрейсі біля Дона і його батька в маленькому залі камерної музики, напружено очікуючи на Донові спроби все пояснити. Та він продовжував вдавати, ніби спить. І то дуже майстерно. Та його виконання «пробудження» було просто неперевершеним. Коли тато розбудив його, він мляво відкрив свої очі й цілковито дезорієнтовано почав оглядатися навколо.　

— Де я? — запитав він. — Як я сюди потрапив?　

Його тато голосно засміявся.　

— На тебе вся моя надія, сину! Ти знову всіх поставив на ноги. Це було саме те, чого бракувало цьому нудному пообіддю.　

Ого-о-о-о. Замість серйозної балачки з сином батько його похвалив. Не дивно, що моральний компас Дона повністю вийшов із ладу.　

Щодо мене, то я б краще провела пообіддя за майструванням із блискітками. Дон повільно скотився з полички й потер очі. Як же шкода, що на нього в майбутньому чекає керівництво сміттєвою компанією! За ним сцена гірко плаче!　

— Як… Чому я тут? Я пам’ятаю тільки, що ми хотіли відвести сопливого носика до її мами… Що сталося потім? І чому я такий стомлений?　

— Бо ти мій маленький бешкетник і геть стомився, роблячи всілякі дурниці, — сказав Буркгарт-старший. — Ну, ходи, сьогодні я зроблю виняток і візьму тебе на руки, окей?　

Яким би нібито стомленим Дон не був, він у жодному разі не допустив би цього, а тим паче на очах у Ґрейсі. Але він дозволив татові обійняти його і трішки підтримати. Яким би неприємним типом із темними планами й валізами, повними брудних грошей, не видавався Буркгарт-старший, та свого сина він, здається, щиро любив. Тому мені рука не піднялася порушити цю ідилію батька і сина. Хоча самій так і кортіло, по-вчительськи розмахуючи в повітрі пальцем, вичитати Дона.　

Та Ґрейсі зробила це за мене. Коли обидва Буркгарти проходили повз нас до дверей, вона суворо сказала:　

— Це справді було кінське лайно з твого боку, Доне. Усі так хвилювалися! Окрім того, це було проти правил. Лише на четвертому поверсі й тільки в кімнатах… Та я все одно тебе знайшла, ти, телепень несусвітний.　

Дон, звісно ж, не втямив ані слова, окрім «кінське лайно» і «телепень несусвітний». Та він не вчинив, як зазвичай, жодної пакості, а просто втомлено усміхнувся і пробурмотів:　

— До завтра, чудова Ґрейсі Барнбрук із Чарльстона в Південній Кароліні.　

І тут раптом мене прошила думка, що це, можливо, зовсім не награно і він справді не розумів, що ж відбулося.　

18

— Тільки не кажи мені, що ти купилася на історію про викрадача від цього сноба, — сказав Бен.　

Я щойно здуру поділилась із ним цією думкою, щоправда, сформулювала її дещо по-іншому. І вже не могла забрати назад свої слова. Але щоб Дон міг отак просто десь заснути! Звісно, це був Дон. І був він, без сумніву, підступним, стріляним горобцем і все таке. Проте… Я перехилилася через відполіровану стійку рецепції й прошепотіла:　

— Що, коли його сон і пробудження не були грою? Що, коли він і справді не пам’ятав, що сталося? А що, коли він і Даша були під дією снодійного?　

Бен ошелешено на мене подивився:　

— Щоб потім заховати їх на поличці? Заради всього святого, навіщо?　

Так, це було гарне запитання — я теж цього не знала. А точніше сказати, це було геть безглуздо. Проте мені все-таки щось не давало спокою… ет, не знаю.　

— Фанні? — Бен мені посміхнувся. — Може, в тебе просто був сьогодні довгий і важкий день?　

Я кивнула.　

— Так, безумовно.　

Власне, день був таким важким і напруженим, що я жодного разу навіть не згадувала про поцілунки.　

Тож я тут же це надолужила, глянувши отак на Бена.　

Яким милим він був, коли посміхався. І як гарно з його вуст звучало моє ім’я.　

— Може, скажеш Гефельфінґеру, що хвора, і хоча б одного вечора відпочинеш? — запропонував він. — Я вважаю, ти забагато працюєш. І я звільнюся о дев’ятій. Тому опісля ми могли б разом повечеряти.　

Це звучало спокусливо. Навіть дуже. Та я не могла залишити бідолашного пана Гефельфінґера самого з гостями. Він і без того був на межі нервового зриву. А я була єдиною, хто розумів, що свічки з ароматом жасмину та пачулі не можна палити в одній кімнаті зі свічками з ароматом ванілі й апельсинового цвіту, бо це призводить до жахливої ольфакторної^[23] плутанини…　

— Знаєш що? — Бен узяв до рук телефон. — Я сам швидко скажу йому. Ти й так не наважишся. Я… ем-м… ми, як-не-як, за тебе відповідаємо. Пане Гефельфінґер? — Він проігнорував моє скажене заперечне розмахування руками. — Бен Монфор із рецепції, доброго вечора. Змушений повідомити, що практикантка Фанні Функе захворіла. Вона не зможе вам сьогодні допомагати. Я спробую знайти їй заміну.　

— Бідолашний… — сказала я, коли Бен поклав слухавку. Та насправді я відчула певне полегшення.　

— О, та він не бідолашний. — Бен похитав головою. — Він сьогодні перед обідом замовив на кухні цілу тацю смузі з ананасу, руколи, пекінської капусти й насіння чіа. А оскільки в цей час на кухні не було ні руколи, ані пекінської капусти, то шеф мав нестримне бажання зарізати своїм найкращим ножем для овочів як молодшого кухаря, котрий робив ці смузі, так і Гефельфінґера. Ми б мали його звільнити. І мені це коштувало неабияких зусиль і часу, щоби примирити їх усіх між собою.　

— А ти доволі-таки хороший менеджер, — посміхнулася я йому, намагаючись не дивитися при цьому на його губи. Не хотіла, аби він помітив, що в думках я автоматично доповнила це речення словами: «…а ще ти напевно доволі-таки добре цілуєшся».　

На щастя, він неправильно зрозумів мій вираз обличчя.　

— Ти виглядаєш справді втомленою. Як ти дивишся на те, щоб трішки відпочити, поки я звільнюся, а потім разом повечеряти? — запитав він і легенько торкнувся моєї руки. Наступної миті він уже її відсмикнув, бо на рецепцію прийшов гість із питаннями про доступ до вай-фаю.　

Тож я пішла до мсьє Роше.

Він перевіряв список усіх люстр у будинку, ставлячи своєю ручкою-пером елегантні галочки навпроти тих, кріплення яких Яромир і старий Стакі вже перевірили.　

— Усі були в порядку? — запитала я.　

— Ну звичайно, що всі. — Мсьє Роше поставив останню галочку. — До жодної з них не приходила ідея падати зі стелі. Окрім люстри перед колишньою кімнатою джентльменів… вона, скажімо так, завжди була схильною до драматичних вибриків. І тяжіла до самознищення. — Він глянув на мене поверх своїх окулярів. — Тебе щось мучить, Фанні?　

Я кинула короткий погляд у бік Бена.　

— Ви чули коли-небудь щось про викрадача із Ґранд-готелю? — тихо запитала я.　

Мсьє Роше похитав головою:　

— Такого не знаю.　

— Автор трилерів із номера 106 розповідав про нього. За останні тридцять років цей поганець викрав шістьох дітей із п’ятизіркових готелів і за кожного вимагав викуп. Його так і не зловили.　

— Хм, — видав мсьє Роше, зробивши, як і завжди, правильні висновки: — І сьогодні, коли діти зникли, ти подумала, що він міг знову повернутися?　

Я кивнула.　

— А ще недавно старий Стакі говорив, що гряде щось зловісне. Що, коли зловісне — це викрадач із Ґранд-готелю?　

— Хм, — знову промимрив мсьє Роше. — Тут знайдеться достатньо дітей, яких можна викрадати й потім вимагати за них викуп.　

— Отож! — Я була безмежно вдячна за те, що мсьє Роше не назвав мене божевільною.　

— А з іншого боку, Дон і Даша таки об’явилися, хіба ж ні? — привітно сказав він.　

Я зітхнула.　

— Так, це правда. Але… Дон поводився якось дивно. Можливо, викрадач дав дітям снодійне, щоб потім вивезти їх звідси… але погода перекреслила всі його плани.　

Я сама відчула, наскільки дурнувато це звучало. Погода ж не змінилася раптово.　

— Просто якесь дивне відчуття… — тихенько додала я.　

Мсьє Роше поблажливо усміхнувся.　

— Я вважаю, що до дивних відчуттів треба прислухатися, — зауважив він. — Часто вони нам про щось говорять, і не обов’язково про те, що ми думаємо, нібито вони нам говорять.　

Він глянув на Бена, який якраз комусь телефонував.　

— Може, скажи, що ти хвора, і проведи цей вечір із горнятком м’ятного чаю і хорошою книгою. Чи хорошим другом.　

Я знову зітхнула.　

— Так, Бен також це запропонував і відпросив мене в пана Гефельфінґера.　

— Дуже добре. І не засмучуйся через старого Стакі та його похмурі передбачення. Він завжди схильний до перебільшень. — Мсьє Роше поправив свої окуляри. — Певна річ, Фанні, навіть угорі, у «Замку у хмарах», трапляються інколи погані речі. Це місце правди. Воно виявляє в людях найгірше, але також і найкраще. — Він тепло мені посміхнувся. — Коли я ось так на тебе дивлюся, то взагалі не думаю про погане. Бо поки будуть такі люди, як ти, то добро завжди перемагатиме.　

Мені до горла підкотився клубок.　

Тільки мсьє Роше вмів казати такі пафосні речі й не виглядати при цьому кумедним. І я, як завжди, почувалася тепер значно краще.　

Я стала навшпиньки й поцілувала його в щоку.　

— Я вас теж дуже люблю, — швидко сказала я, щоб із новими силами злетіти сходами нагору. Відтепер я ігноруватиму це мерзенне відчуття в животі. Може, це просто голод.　

У душовій у кімнатах для працівників знову хтось залишив вікно навстіж. Хто б це не був, він явно не до кінця розумів принцип провітрювання. Моя рука ледь не примерзла до віконної ручки, коли я його зачиняла. Сьогодні вранці я вмивала тільки лице. Тому, якщо я хотіла стати цілком і повністю вартою поцілунку, то мусила прийняти душ. Поспіхом намилюючись під ледве теплою водою (на більше бойлер не був здатен), я вперше забажала бути не працівником готелю, а його гостем. Як чудово було б зараз жити у великому номері, наприклад 110. Там був не лише балкон і два вікна, на південь і захід, але й відкритий камін і навіть велетенська ванна. Обслуга принесла б гарячий шоколад чи навіть невеликий шматок яблучного пирога з корицею, а я, прийнявши ванну з бульбашками, закуталася б у теплий халат, умостилася на м’якому дивані й прислухалася б до потріскування вогню…　

Потік холодної води брутально вирвав мене зі світу фантазій. Мабуть, запас ледве теплої води вже вичерпався. А та, якою я змивала рештки шампуню, надходила вже прямо з льодовика.　

У своїй кімнаті, щоб зігрітися, я запакувалась у ліжко під усі перини й ковдри, які тільки могла знайти. Моє тіло відразу увімкнуло режим сну. Потрапивши в горизонтальне положення, воно ніколи не зволікало. Я боролася зі сном, перевіряючи повідомлення на своєму телефоні.　

Авжеж, Делія знову надіслала сердечка і смайлики-поцілуночки. Та цього разу вже із посиланнями на статті типу «Страх перед першим поцілунком? Ми знаємо, що допоможе», «Чи може перший поцілунок із новою людиною взагалі бути ідеальним? Десять порад проти завищених очікувань» й особливо підступна — «Втрачені можливості: про мистецтво розпізнати правильну мить». Поки я скролила статтю, в мене почали злипатися очі. Й остання моя думка була про те, що з Доном на його полиці, мабуть, було так само, як оце зі мною.　

Я проспала б так до ранку, якби зламаний трубопровід не почав десь кілька хвилин по дев’ятій енергійно відкашлюватися. Я нажахано зірвалася з ліжка, коли побачила, котра година. Застрибуючи гарячково у свій одяг, я видала весь репертуар нецензурних слів Ґрейсі. Я ж хотіла бути красунею!　

Та цього разу вже нічого не вийде. Волосся з одного боку дико стирчало, з іншого — було вологим. Обличчя теж здавалося асиметрично перемінене сном: щока, яка притискалася до подушки, тепер червоніла, як ліхтар, а інша була бліда, як і завжди; око на червоному боці видавалося геть маленьким і наче підім’ятим, а інше широко розплющилося, докірливо дивлячись на мене із дзеркала.　

Я могла тільки сподіватися, що все внормується само собою, тож заплела нашвидкуруч косу, підмалювала вії і стрілки і вийшла ще раз почистити зуби (так, про всяк випадок). І це все з рекордною швидкістю. Проте, коли я нарешті захекана з’явилася у фойє, Бена там уже не було.　

Безвольний Руді перебрав на себе обов’язки на рецепції й був дуже здивований, побачивши мене.　

— Я думав, ви пішли вечеряти з моїм племінником, — сказав він зі звичною сумною міною на обличчі. — Бен якраз пішов по вас.　

Це був недолік такої кількості сходів — ніколи не знаєш, який шлях обере інший. Уже на другому поверсі мені спало на думку, що набагато розумніше було б зачекати на Бена внизу. Бо в такій біганині вгору-вниз одне за одним можна провести цілий вечір. Тож я крутнулася на підборі — і тут же налетіла на Віктора Єгорова, який теж великими кроками вийшов із-за рогу.　

Ми одночасно почали вибачатися, враз обоє розсміялися.　

— Я ще хотів вам подякувати, — серйозно додав він. — За вашу терплячість, допомогу й за те, що влаштували моїй донечці такий чудовий день з іншими дітьми. Вона дуже захоплена і завтра неодмінно хоче знову до вас, у дитячу кімнату.　

— Тоді ми мусимо придумати якусь іншу гру замість хованок. — Я почувалася незручно від його слів. Ми загубили його доньку — це було не те, за що можна дякувати няні. Без попередження в моєму животі знову прокинулося те мерзенне відчуття. Проте тепер воно було навіть мерзенніше, ніж перед тим.　

— Мені страшенно прикро, — мовила я. — Завтра ми будемо краще за нею дивитись, обіцяю.　

— Я в цьому впевнений. — Він усміхнувся своєю меланхолійною, але дуже милою посмішкою. — Перед тим я трохи понервував, та з власного досвіду знаю, що з дітьми тут не може трапитися нічого поганого. Це місце з особливою аурою.　

Так, я теж хотіла б у це вірити. Одначе слова, які старий Стакі прошепотів на Святвечір у підвалі й історія про викрадача із Ґранд-готелю досі ще блукали в моїй голові. Навіть мсьє Роше казав, що погані речі трапляються іноді й у «Замку у хмарах». Це я, звісно, Віктору Єгорову не розповідатиму, як і мою дику версію про викрадення, яку я собі навигадувала. Та підвищити загальний рівень пильності я, думаю, зможу.　

Але це тільки на той малоймовірний випадок, якщо викрадач дітей усе-таки існує і що об’єктом викрадення була саме Даша.　

— Завтра я не випускатиму Дашу з поля зору жодної хвилинки, поки вона перебуватиме в нас, — ніби між іншим сказала я. — І, можливо, ваш охоронець міг би пильнувати завтра якось активніше, ніж зазвичай. Діти так раптово зникли…　

— Охоронець? — Віктор Єгоров нахмурив чоло.　

— Так, охоронець, захисник. Чи як там ще можна його назвати? — Я промовисто подивилася на двері кімнати 117.　

Здавалося, Віктор Єгоров не дуже розумів, що я маю на увазі.　

— Ми з дружиною тут самі, без охоронця і персоналу.　

— Ем-м… А ви впевнені в цьому? — Я знову наполегливо витріщилася на двері кімнати 117.　

— Так, цілком. — Він ввічливо посміхнувся. — Це особлива розкіш, яку ми собі дозволили, — ніхто не знає, що ми тут. І ми можемо геть безтурботно бути самими собою. Офіційно ми зараз на нашій яхті на Карибах. — Він мені підморгнув. — Моя дружина хотіла бути саме там.　

— Але… — тепер збентеженою була я. Якщо пан Губер із кімнати 117 не з Єгоровими, то з ким він тоді? І чому він носить зброю під піджаком?　

Уже на ходу Єгоров мені привітно кивнув:　

— До завтра.　

Я ще кілька секунд стояла в коридорі, цілковито збентежена. І в моїй свідомості виникла зовсім нова дика версія всього.　

А що, коли Александр Губер із кімнати 117 і є викрадачем із Ґранд-готелю?　

19

Наступним, на кого я наскочила, був Трістан Браун. Цього разу на шляху сходами вниз.　

— Агент Фанні, — радісно промовив він.　

— Якби ж то так і було, — відповіла я.　

І це була правда. Якби ж я була агентом Фанні з ФБР, я б могла зараз викликати підкріплення. Чи попросити своїх людей, аби вони перевірили обличчя Александра Губера через нашу базу і звірили з інформацією про викрадення. Тоді б я взяла свої наручники і мою «беретту»… «беренетту»… чи як там називається мій пістолет, і заарештувала б того чоловіка. І тоді всі в «Замку у хмарах» могли б знову спокійно спати.　

— Щось не так, Фанні? — Трістан уважно на мене глянув. — Ти що, плакала?　

— Ні! — Я провела пальцем під оком. — Розтерлася туш?　

— Тепер так. — Він єхидно посміхнувся.　

Оскільки мені зараз було не до жартів, то я запитала:　

— Що ти робиш тут, у південному крилі? І сам-один, без своїх шанувальниць?　

— Ревнуєш? — Він змахнув уявне пасмо волосся зі свого гладенького чола бронзового відтінку. Його очі весело миготіли.

— О так, страшенно ревную, — сказала я. — Без тебе моє життя таке нудне. І геть не має сенсу.　

Трістан зітхнув.　

— Так, так, то були гарні часи, коли я був ще готельним злодієм, а ти як агент під прикриттям завжди виринала десь у правильний час у неправильному місці. Ми були суперкомандою — ти і я. Поки твій друг, син готельєра, не з’явився на обрії і все не зіпсував. Я почувався мерзенним снобом, що переслідує милу покоївку.　

У мене вирвався смішок:　

— Повір, я почувалася ще гірше — мерзенною покоївкою, що кидається на шию привабливим гостям.　

— А він ще й досі твій друг?　

Він сказав «бойфренд», а не «френд». Це змусило мене задуматися над відповіддю. Хоч ми з Беном і танцювали вальс на терасі на даху й пережили разом кілька романтичних моментів, та ми, визнаю, не робили нічого такого, чого не роблять звичайні друзі.　

А те, що я постійно думаю про поцілунки, — не рахується.　

Що довше я вагалася, то зацікавленіше на мене дивився Трістан. Я вирішила радикально змінити тему.　

— Ти вже чув про викрадача з Ґранд-готелю? — запитала я.　

Трістан підвів брову.　

— Тобі що, вже набридли готельні злодії? Тепер це вже викрадач?　

— Та ні, чесно. — На сходах, окрім нас, нікого не було, та я все ж таки стишила голос. — Він справді існує, так говорить… ем-м… — Ні, автора трилерів сюди краще не втягувати. Це поверне всю історію у фіктивне й неправдоподібне русло. — Про це не просто говорять. Кожні кілька років він викрадає дітей у багатих батьків у п’ятизіркових готелях, а потім вимагає у них гроші й коштовні речі як викуп.　

Трістан виглядав лише помірно зацікавленим, тому я швидко додала:　

— І, можливо, чи навіть цілком напевне, він зараз тут, у готелі, планує нову атаку.　

Друга Трістанова брова теж помандрувала догори.　

— Так «можливо» чи «навіть цілком напевне»?　

Мене розсердило те, що в його міміці й голосі було стільки сумнівів.　

— Саме так, — вирвалося у мене. — На перший погляд може здатися, що бракує доказів. Але добра агентка завжди прислухається до своїх інстинктів. Навіть якщо вона взагалі не агентка. А мій інстинкт мені говорить…　

Кроки на сходах змусили мене завмерти. Це був Бен, що виринув якраз за Трістаном.　

— Ну клас, — сказав він, коли побачив нас.　

Трістан зітхнув.　

— Ага, ну клас. А в тебе справді ідеально відточене відчуття часової синхронізації, сину готельєра.　

— Ось де ти, Бене, — швидко сказала я. У жодному разі мені не хотілося загострювати ситуацію. — Я саме спускалася. Бувай, Трістане, було приємно тебе побачити.　

— Так, суперприємно. — Бен похмуро дивився на Трістана.　

Трістан витріщився у відповідь, при цьому він геть нахабно посміхався. Я прослизнула повз них обох сходами донизу.　

— Це що означає, Фанні? Що ти хочеш залишити мене сам на сам із цією вибухонебезпечною інформацією? — крикнув Трістан мені вслід.　

— Так! У будь-якому разі вона надсекретна.　

Я більше не оберталася. Нехай хоч до дірок себе продивляться! Та через кілька секунд я почула, що Бен біжить сходами слідом за мною.　

— Про що ви говорили? — поцікавився він, наздогнавши мене. — І, до речі, я ненавиджу, як він вимовляє твоє ім’я. Так, ніби він той єдиний, хто його знає. Що за вибухонебезпечну інформацію він мав на увазі?　

— Ти що, не чув? Це надсекретно. Куди ми йдемо? На кухню? Який суп дня сьогодні? Я сподіваюся, мінестроне. Востаннє він був просто божественний.

Навіть коли П’єр вважає, що туди входять усі овочі, які слід було викинути. Окрім того, якщо я негайно чогось не з’їм, то напевно помру. У мене вже якісь мушки перед очима літають. Пробач, до речі, що спізнилася, — я заснула. Ти правду казав: мені справді потрібен вільний вечір. Звісно, мені приємніше було б прийняти гарячий душ, а не холодний. Зате це має покращити мій кровообіг і…　

— …що мені зробити, щоб ти припинила говорити? — перервав мене Бен.　

Якщо взагалі в природі існував ідеальний момент, щоб сказати: «Поцілуй мене!», то він був саме зараз. Ми вже зійшли на перший поверх і проходили тепер через мало освітлений бальний зал, який був непоганим місцем для першого поцілунку. У цьому Делія зі мною погодилася б. Та саме коли я зібралася щось сказати, звідкись виринув пан Губер, він же викрадач із Ґранд-готелю.　

Мені коштувало неабияких зусиль не заверещати і продовжувати йти далі, ніби нічого не трапилося, хоч мені й підкошувалися коліна. Моє обличчя раптом наче закам’яніло. І це перешкодило мені, на жаль, зробити байдужу міну.　

Проте пан Губер не звернув на мене жодної уваги. Він проходив попри нас, струшуючи сніг із плечей свого пальта.　

— Доброго вечора, — привітався Бен, а пан Губер йому кивнув.　

Я зачекала, поки ми минемо двостулкові скляні двері, котрі відділяли бальний зал від фойє.　

— Це був він, — випалила я. І це, на жаль, повернуло весь вечір у зовсім інше русло, аніж «поцілуй мене!».　

— Хто? — Бен схилився, підняв вішак і повісив його на місце. При цьому він погладив мою руку. Гардероб, розташований прямо біля входу в бальний зал, містився у ніші, облицьованій оксамитом. У ній, окрім сорока порожніх вішаків, які завжди перераховували, була також картина молодої дами із пишно зібраним догори волоссям та пихатим і водночас докірливим виразом обличчя. Я звала її «розчарована гардеробниця», бо вішаки завжди були порожні. Та проте панна Мюллер щотижня давала розпорядження протирати оксамитову оббивку згори донизу й раму картини від порохів. Можливо, на час балу гардероб знову наповниться одягом. А моя дурна відповідь на Бенове запитання, на жаль, позбавила гардероб нагоди стати кулісами для першого поцілунку.　

— Викрадач із Гранд-готелю, — відповіла я.　

І це призвело до того, що решту вечора він поводився зі мною, як із психічно неврівноваженою людиною. Він мовчки повів мене на кухню в підвал, налив мені повну тарілку супу (на жаль, це був лише крем-суп із порею) і заявив:　

— Я почну з тобою розмовляти одразу після того, як ти з’їси як мінімум тисячу калорій.　

А це було насправді не так уже й важко. Ми були єдиними, хто так пізно вечеряв. Та буфет був досі ще заповнений, із розрахунком на тих, хто працював допізна чи мав нічну зміну. З кухні їжу могли доставити в номер навіть посеред ночі, якщо виникала така потреба. Окрім супу, був ще, як завжди, свіжоспечений хліб і пиріжки з начинкою з білих грибів. А щойно колега П’єра приніс ще й тацю із телячою печенею.　

На мене наче щось найшло: я проковтнула суп, ум’яла два шматки хліба з печенею, пиріжок і, щоб бути певною, що я з’їла вказаний мінімум калорій, — ще шматок винно-яблучного пирога. Тоді я відкинулася назад і виклично подивилася на Бена.　

— А тепер?　

Він, звісно, не просто так спостерігав за мною, а й собі наминав. Хоча, либонь, не так жадібно, як я.　

— А тепер почекаємо, поки рівень цукру у твоїй крові прийде до норми, — сказав Бен. — І ти проженеш цю ідею фікс із викрадачем туди, де їй і місце, — у королівство фантазій. — Він підсунув до мене тарілку із заварними тістечками. — Перед цим я зустрів у ресторані Дона з батьками. Він чудово почувається. Навіть язика мені показав. Ти не думаєш, що він би розповів своїм батькам, якби його хтось викрав і приспав?　

— Не обов’язково. — Я крутила заварне тістечко в руках. Власне, я вже була сита. — Подрузі подруги кузини моєї подруги Делії підсипали в клубі наркотичне снодійне в джин-тонік. А коли вона прокинулася, то навіть не пам’ятала, що взагалі в тому клубі була.　

— Отже, викрадач підсипав Даші й Дону наркотик у їхній джин-тонік, але, коли вони заснули, він чомусь, на жаль, забув їх викрасти, — сухо зауважив Бен.　

Я не могла не усміхнутись.　

— Окей, — поступилася я. — Можливо, це повна дурня. Та хіба це мудро відкидати той варіант, що викрадач із Ґранд-готелю міг би бути тут?　

— До того ж, коли ти знаєш, що це пан Губер із кімнати 117?　

— Не дивись на мене так глузливо.　

— Це не глузування, а відчай, — запевнив Бен.　

— А тепер слухай уважно. Пан Губер, — вимовивши його ім’я, я намалювала в повітрі знак оклику, — не працює на Єгорових. Вони тут без охоронця! І тобі не здається підозрілим, що самотній чоловік зі зброєю під піджаком мешкає в кімнаті, сусідній до панорама-люксу? Там, де проживають зі своєю донькою найбагатші люди в цьому готелі, а може, і в цілому світі? Тільки не розказуй мені зараз, що це просто романтик, який приїхав потанцювати на новорічному балі.　

— Зброя під піджаком?　

— Так, запитай мсьє Роше. Йому ти точно повіриш.　

Бен на мить замовк, а я від перезбудження таки вкусила тістечко.　

— Ну добре, — нарешті мовив він. — Ми мусимо ближче придивитися до цього пана Губера. А те, що в нього є зброя, мсьє Роше мав би нам повідомити.　

— То ти мені тепер віриш?　

Він похитав головою.　

— Перед цим я, просто заради цікавості, поґуґлив про викрадача з Ґранд-готелю. І так, дійсно траплялися випадки викрадення дітей у готелях за останні тридцять років, та жодним чином не доведено, що кожного разу за цим стоїть той самий злочинець, як стверджував автор. Повідомлення преси дуже суперечливі, а про випадок із Ван Гогом, якого вимагали як викуп, я взагалі нічого не знайшов. Тож ні, я не вірю, що в історії автора трилерів є бодай крихта правди. І я взагалі не вірю, що цей одіозний викрадач перебуває тут, у готелі.　

— Але хто ж тоді цей пан Губер? Найманий убивця російського уряду? Таємний коханець Стелли Єгорової? Приватний детектив, що… впблл. — Бен запхав мені до рота заварне.　

— Чи могли б ми поговорити про щось інше, Фанні? Ще до того, як ти завелася з цими теоріями змови, я вважав тебе справді класною.　

Я скривджено на нього подивилася. Те, що він поставив мене в один ряд із типами, котрі стверджували, що в лави людства проникли представники рептилоїдної раси і що уряд розпилює літаком наркотики, які змінюють свідомість, було не дуже мило з його боку.　

— А я вже більше не хочу з тобою цілуватись, — ображено сказала я. Та забула, що в мене в роті досі ще було заварне, тож прозвучало радше щось таке: «Аивампбшвуулмббчдіілічнкншушщулалещідм», що Бен сприйняв, мабуть, за якусь таємну мову прихильників теорій змов. Проте гіршим було те, що я ненароком плюнула Бену на плече не таким уже й маленьким шматочком заварного. Я могла поклястися, що чула, як він шльопнувся йому на куртку.　

Від сорому я хотіла провалитися крізь землю.　

На моє щастя, саме в цей момент чимала компанія працівників нагодилась до нас із кухні. Коли в ресторані подають останній десерт, то принаймні кухарі й кухарки можуть уже йти відпочивати. І я використала цю нагоду для стратегічного та дещо боягузливого відступу.

20

Протягом наступного дня погода була такою ж бридкою, як і мій настрій. Сніг уже майже не падав, вітер послабшав і стало трішки тепліше. Зате готель огорнув густий туман. Та такий, що складалося враження, ніби ми жили в надокучливій хмарці, котра хотіла проникнути в готель крізь обертові двері. Може, для того щоб викрасти останні спогади про яскраву зелену барву трави чи ясно-блакитний колір неба.　

Коли паж Ніко не повернувся із прогулянки з собаками Мари Матеус, усі почали хвилюватися, що в тумані він міг із необачності занадто близько підійти до якогось провалля.　

Якщо вірити старому Стакі, то наводити блуд на безвинних у тумані було профільним заняттям невгамовних духів і демонів. Та проте Ніко відшукав саме старий Стакі, бо почув собачий гавкіт, коли йшов до стайні. Бідолашний паж стояв цілковито дезорієнтований у снігу, з глибоким переконанням, що відійшов від готелю надто далеко і приречений тепер замерзнути на самотині в глушині. Насправді ж він ходив колами і натрапив, навіть не підозрюючи того, на сніговий замет, під яким сховався напис «Ласкаво просимо до Шато Жанв’є».　

Звісно, що за такої погоди ми не наважувалися вийти з дітьми надвір, хоч Ґрейсі й запропонувала надягнути всім на шиї дзвіночки. Та після вчорашнього дня ми з Каролін не хотіли ризикувати й слідкували за дітьми із завзяттям сторожових псів. Особливо, звичайно ж, за Доном і Дашею. Навіть у туалеті вони були під наглядом. Тож тримати на висоті загальний добрий настрій сьогодні нам було значно складніше. Але ми цілком добре впоралися з цим завданням.　

Після всього почутого можу сказати, що дорослі втомлювали набагато більше. Мсьє Роше, котрий завзято роздавав зі своєї кімнати консьєржа таблетки від головного болю, пакунки з чаєм для покращення настрою, капсули вітаміну С і підбадьорливі поради, запевняв кожного, що ще розпогодиться. А на Новий рік він навіть пообіцяв чисте небо і добрий огляд аж униз до долини, де будуть святкові феєрверки. У самому «Замку у хмарах» феєрверків традиційно не було. Зате тут запускали китайські небесні ліхтарики. (Вони біологічно розкладалися, виготовлялися без дроту, з бамбуку й паперу, — моя мама була б у захваті.) Проте навіть такі перспективи не змінювали нічого в напруженому настрої гостей.　

До загального шаленства додавалися ще й нотки　 депресивності, які вони намагалися компенсувати своїми особливими забаганками.　

Тато Гретхен забув про річницю весілля. І вранці він замовив двадцять одну червону троянду з побажанням доправити букет по можливості негайно. Донова мама неодноразово просила кілька разів зробити тихіше альпійських галок за вікном, бо в неї болить голова. Автор трилерів вимагав на кухні сире порося для демонстрації на своїй лекції. І це тільки три приклади!　

Хоч ніхто з них і не заслуговував на це, одначе кожне бажання було ретельно виконано: тато Гретхен отримав свої червоні троянди, хоч і не одразу, а за дві години. Протягом цього часу він не менше ніж сімнадцять разів запитав, коли їх вже нарешті доправлять. Хуґо перелетіли на іншу сторону готелю і продовжували каркати там. А автору трилерів вдалося (звісно ж, за спиною шеф-кухаря) якось «впарити» варену курку замість сирого поросяти. Хоча він і прийняв її відверто незадоволено, бо з неї не витікатиме кров, коли він імітуватиме на ній дії серійного вбивці зі своєї книги «Хештег-різник».　

Лекція відбулася ввечері у малому залі камерної музики і, на відміну від лекції пані-політика, зібрала багатенько слухачів. Настільки багатенько, що ми у відпочинковому комплексі внизу змогли насолодитися досить спокійним вечором і пан Гефельфінґер відпустив мене вже о пів на десяту.

До цього часу мені успішно вдавалося уникати зустрічей із Беном. Я десятими дорогами обходила фойє й обминала всі місця, де я на нього зазвичай натрапляла. Сьогодні в нього був вихідний, тож я могла ризикнути пройтися вестибюлем і побажати мсьє Роше доброї ночі. З іншого боку, щоб не ризикувати зовсім, я мала б скористатися ліфтом. Бен ним ніколи не їздив. Протягом дня в моїй голові постійно крутилися думки про нашу вчорашню зустріч. І що довше вони крутилися, то гірше мені робилося. Я знала Бена заледве тиждень. І припускаю, що фліртувати з якоюсь там покоївкою чи практиканткою, показувати їй дах було для нього просто приємним проведенням часу. Більше того, який хлопець, що справді цікавиться дівчиною, використає, перепрошую, тістечко, аби заткати їй рота? Для цього існує багато інших, так би мовити, значно пристойніших способів.　

Тепер я чудово розуміла Емі, котрій переживання через Ейдена щодень дедалі важче було приховувати. Елла і Ґретхен називали її Lovelorny Horny^[24]. Я б не хотіла, щоб усе зайшло аж так далеко.　

Ліфт повідомив про своє прибуття якимось астматичним брязкотом. Мені ці звуки не дуже подобалися. Та коли я ще була покоївкою і прямувала кудись із громіздким візком для прибирання чи мішками з білизною, то ліфти працювали завжди бездоганно.　

Вони брязкотіли і сіпалися й цим не вельми викликали довіру. Зате винагородою було оте мелодійне «плінь», коли ти опинявся на бажаному поверсі.　

Зі мною до ліфта внизу зайшла одна з додаткових працівниць кухні. Вона була не набагато старшою за мене і виглядала досить милою, навіть попри втому й сумовитість. Поки решітка ліфта зачинялася, вона зняла білу шапочку й розщепила верхній ґудзик свого білого кітеля. Раніше я її ніколи не зустрічала. Та після того, як вона сперлася спиною на стінку ліфта й зітхнула, я відчула із нею якусь дуже тісну спорідненість.　

Й особливо тоді, коли вона тихо сказала:　

— Любов перетворює нас на дурнів, хіба не так?　

— Безумовно! — погодилась я. — Мабуть, тому, що важливі ділянки мозку блокуються, коли безперестанку про когось думаєш.　

— Ти можеш роками бути суперобережним й остерігатись віддати комусь своє серце. А потім раптом помічаєш, що ти його просто втратив.　

— Саме так! — енергійно закивала я. — А тоді цей хтось навіть не спроможеться його підняти. Хоч воно й лежить просто в нього під ногами.　

Смикнувшись, ліфт почав підніматися.　

— Власне, тоді є тільки три варіанти. — Незнайомка заклала пасмо каштанового волосся за вухо, і моїм очам відкрилася красива сережка-крапелька. — Ну, або чотири, якщо врахувати той, коли ти просто лишаєш бідне, скривавлене серце лежати в бруді, а сам ридаєш, допоки воно не перестане битися.　

— Та ні, це якось по-дурному.　

— Другий варіант — це підняти серце і покласти його собі назад у груди, а тоді зашити все так, щоб більше ніколи його не втратити. — Вона очікувально глянула на мене поглядом, сповненим надії.　

Я похитала головою. Це звучало якось озлоблено й безрадісно.　

— Третій варіант — це його підняти, гарно обтрусити й ніжно віддати чоловікові в руки, — сказала дівчина.　

— Занадто ризиковано. Він може знову його впустити. Чи кинути ним об стіну. — Я собі це дуже виразно уявила. Автор трилерів зараз напевно би тішився цим кіном у моїй голові. — Чи замкнути разом із багатьма іншими подарованими йому серцями.　

Ліфт видав своє радісне «плінь». Ми приїхали на третій поверх.　

Поки решітка ліфта відчинялася, дівчина мені сумно посміхнулася:　

— Так, певний ризик існує. Та іноді воно того варте.　

— А який же четвертий варіант? — запитала я, виходячи з ліфта.　

Дівчина не вийшла слідом за мною. Вона, певно, їхала вище.　

— Це просто. Ти лишаєш своє серце лежати там, де воно й було, і натомість підіймаєш його серце. — Вона мусила дуже голосно говорити, щоб заглушити брязкіт решітки ліфта, яка саме зачинялася. — Ти, до речі, постійно це ігноруєш, Фанні.　

Ця метафора мене так зачепила, що я навіть глянула на підлогу, аби перевірити, чи не лежить там часом серце. Звісно ж, його там не було. Коли я знову глянула вгору, то ліфт уже поїхав. Тепер я вже не запитаю, як її звати. А звідки вона знала моє ім’я? Не кажучи вже про те, звідки вона знала про мої сердечні переживання.　

— Ось ти де, — сказав хтось позаду мене.　

То був Бен. Він сперся спиною на двері кімнати для працівників. Оскільки це саме він у моїй голові так знущався з мого серця, я не надто напружувалася, щоби подарувати йому похмурий погляд. Хоча чекав він тут явно саме на мене. 1 виглядав досить мило, стоячи отак і тримаючи руки в кишенях, із легко скуйовдженим волоссям після довгого, напруженого дня, дивлячись на мене своїми щирими блакитними очима.　

— Чого тобі? — буркнула я.　

— Тільки глянути, як у тебе справи, — відповів він. — Ти вчора так раптово зникла.　

Так. Бо я плюнула тобі їжею на піджак. (Фляк! Цей звук стояв у моїх вухах, аж поки я не заснула.) Якраз після того, як ти мене назвав прихильницею теорії змови.　

— Я мусила поспішати майструвати собі ковпак із фольги, — сказала я. — Він був мені потрібен на зібрання прихильників теорії змови, разом зі старим Стакі й автором трилерів.　

Він одразу ж усміхнувся.　

— А зараз маєш час? Ми могли б повечеряти. Я мушу тобі розповісти, що там коїться з паном Губером із номера 117.　

Мене розривали змішані почуття. З одного боку, я ще дуже добре пам’ятала «фляк», щоб невимушено сидіти навпроти нього, а тим паче їсти. А з іншого боку — неодмінно хотіла дізнатися, що ж він вивідав про пана Губера.　

Рішення ухвалили за мене плямисті гієни з Лозанни, які в цей момент вийшли з ліфта. Усі четверо були ще у формі й виглядали такими ж виснаженими, як і помічниця з кухні, з котрою я щойно їхала в ліфті. Я просто хотіла, щоб вони пройшли повз нас, — як і завжди, вони карали мене дуже приємною мені байдужістю, — та, як на зло, повз мене пройшли лише Гортензія, Камілла й Ава, дурнувато і багатозначно шкірячись.　

Забулаім’я залишилася стояти біля нас і захоплено посміхалася Бену.　

— Привіт, Бенні. Будь ласка, скажи, що все вийшло.　

Ні, будь ласка, скажи, що їм час іти. Бенні.　

Проте ні. Бен посміхнувся у відповідь. Сягнув у кишеню, витяг звідти мобільний і простягнув Забулаім’я.　

— Він знову як новенький.　

Забулаім’я голосно вереснула тільки для того, щоб одразу вдарити себе по губах і пошепки продовжити:　

— Ти просто скарб, Бенні! Дякую, дякую, дякую!　

І поки до мене почало доходити, що чекав він тут зовсім не на мене, вона стала навшпиньки і в захваті його поцілувала десь поміж губами, носом і щокою. Та я була цілковито впевнена, що цілила вона просто в губи.　

— Ти просто найкращий!　

Найгіршим було не те, що вона його поцілувала. Найгіршим було те, що він почервонів. І зовсім не трішки, а дуже сильно. Як триклятий помідор.　

— Аріана, — сказав він.　

Це виглядало неприємно зворушливо. Можливо, тому що я все ще стояла там і безтямно витріщалася.　

Але з мене було досить! Я намацала позаду себе дверну ручку й прослизнула до коридору. Останнє, що я почула, перед тим як енергійно зачинити двері, був щасливий сміх Забулаім’я. Уже коли я майже дійшла до своєї кімнати, мені спало на думку, що я могла б повернутися, відшкребти своє серце від підлоги й покласти його в сніг надворі, де б воно за ніч застигло на крижину. Це був би п’ятий варіант.　

Насправді вся ця розмова про загублені серця була справжньою маячнею. Я знову замкнула на два оберти двері й плюхнулася на ліжко, не вмикаючи світла. Ніде я не губила своє дурне серце, воно було десь тут. Ні, воно було в моїх грудях і билося як скажене. І жахливо боліло.　

Як на замовлення, екран мого телефону раптом засвітився. Мама прислала мені повідомлення — фотографію братів і тата на прогулянці. Вони стояли перед галявиною під небом, по-зимовому сірим, і сміялися на камеру. Вперше після мого прибуття сюди я відчула щось схоже на тугу за домівкою. За рівнинами і своїм старим життям. Щось зашкрябало в двері. Це була Заборонена Кішка. І як тільки я її впустила, вона одразу вистрибнула на ліжко і скрутилася, муркаючи, калачиком. Я була впевнена, що вона прийшла мене розрадити.　

21

— Емі проплакала цілу ніч, — повідомила Ґрейсі.　

— Не цілу ніч, — одразу ж заперечила Емі. — Максимум півгодини. І про це не мусять усі знати! Базікало!　

— Я ж розказую про це тільки Фанні. — Ґрейсі ображено скривилася. — Вона ж розуміє.　

Еге ж, я й так уже про це здогадалась, побачивши Емі в сонячних окулярах. На її місці я б зробила так само. І не тільки для того, щоб приховати свої заплакані очі, а й тому, що було справді дуже-дуже світло.　

Як за помахом чарівної палички, хмари розступились і через просвіти в них уже вранці пробилося сонце, ніжно торкаючись землі своїми блискучими мерехтливими променями. Після всіх цих туманних днів стільки світла тепер просто вражало.　

Навіть нам з Емі посвітліло на душі, попри наші сердечні переживання.　

Це був день перед балом, передостанній у старому році. Уже з самого ранку панувала гарячкова метушня в будинку й надворі. До входу безперестанку під’їжджали машини, привозячи композиції з квітів і піддони, повні продуктів. А ще доправили велетенську льодяну скульптуру на завтрашню гала-вечерю.　

Старий Стакі та Яромир намагалися щось зробити з масами снігу навколо готелю — снігові стіни праворуч і ліворуч від очищених доріг уже сягали до двох метрів заввишки. Це скидалося на сніговий лабіринт.　

Поруч із площею перед готелем височіла гігантська снігова гора, яку ми з Каролін використали як гірку для дітей. Вони жваво там товклися цілий день. Зі всіма, хто хотів трішки перепочити від забавок, ми з Емі скраю біля гірки випікали невеличкі снігові тістечка, які тут же продавали в уявній сніговій пекарні уявним покупцям. Більшого для щастя дітям і не треба було. Мені пригадалися слова Віктора Єгорова про те, що в цьому місці не може статися нічого поганого. Сьогодні я, власне, охоче б з ним погодилась. Звісно, я ніколи не визнаю цього перед Беном, та, можливо, я дещо перебільшила зі своїми підозрами і побоюваннями щодо викрадача із Ґранд-готелю.　

У такий ясний день, як сьогодні, — вже від обіду на небі не було жодної хмаринки, — моїй параної велося важче, ніж зазвичай. Чого не можна було стверджувати про Дратівливого Романа.　

— А ти вже чула, що цей лицемірний, нікчемний паж видав Монфору Заборонену Кішку? — запитав мене П’єр за сніданком.　

Те, що Ніко показав власникові готелю фотографії із Забороненою Кішкою, стало темою дня.　

Він навіть для доказу зібрав трішки її шерсті. І так, ніби в домі було ще недостатньо стресу, Роман Монфор не придумав нічого кращого, як разом із Ніко та панною Мюллер методично прочесати підвал і кімнати персоналу, шукаючи Заборонену Кішку (чи котячий туалет, чи котячу їжу, будь-що). Укотре.　

Сподіваюся, кішка добре заховається. Вона пробула цілу ніч зі мною і лише вранці вистрибнула через вікно на дах. Я акуратно заправила своє ліжко. Але коли уявляла собі, як батько Бена і панна Мюллер заглядають у валізу під моїм ліжком і витріщаються на звиті з компресійних колготок гнізда на полиці, яка слугувала гардеробом, мені ставало зле. Колготки панни Мюллер були поскладані, без сумніву, охайними купками, кант до канта.　

Роман Монфор просто скаженів через те, що ніде не міг відшукати й сліду кішки. Він верещав на Ніко, звинувачуючи його в тому, що він марнує його, себто Монфора, дорогоцінний час на пошуки кішки. Краще б упіймав її, а не фотографував. Замість омріяного кар’єрного стрибка (прощавай нарешті капелюшок пажа) Ніко втратив усіх друзів нараз. Навіть його дружбан Йонас перестав із ним спілкуватись.　

Мерзенний настрій Романа Монфора погіршувався протягом дня. Ми це відчували навіть поза стінами готелю.

Після обіду радісні крики дітей почали його так дратувати, що він вимагав від Каролін перейти гратися з ними за будинок.　

Каролін спокійно відповіла, що вона не може цього зробити. Та якщо йому вдасться вмовити дітей покинути їхню улюблену гірку, то вона з радістю пограється з ними деінде. Це було мудро з її боку, бо звісно, що Роман Монфор не наважився би власноруч зіпсувати забаву дітям своїх вишуканих гостей.　

Скрегочучи зубами, він терпів крики дітвори, невпинно кидаючи в бік Каролін мстиві погляди. Він, певне, на когось чекав, інакше чому б він просто не зайшов усередину і не здобув нарешті омріяний спокій. Із нашої уявної пекарні я чудово могла за всім спостерігати. Буркгарт-старший приєднався на певний час до Монфора. Він мав із собою скручені аркуші — мабуть, креслення поля для гольфу. У всякому разі, він широко розмахував руками і креслив у повітрі якісь уявні лінії.　

Мені стало тяжко на серці. Через безліч інших проблем тема продажу готелю відійшла для мене на задній план. Саме сьогодні я не хотіла уявляти, як можна отак зловмисно зруйнувати таке чарівне місце.　

— Там, де зараз ялинка, має постати п’ятиповерховий апарт-готель, — сказав Дон, який звідкись раптово взявся. Він показав своєю тарілкою для катання на Ялинку-Півмісяць.　

— Милосердний Боже… — пробурмотіла я.　

— А від готелю залишиться хіба що фасадна стіна, — вів далі Дон.　

Я уважно на нього глянула, та, на диво, не побачила на його обличчі ані тіні іронії чи зловтіхи.　

— Принаймні передня. Мій тато каже, що людям уже не подобається такий «кондитерський стиль».　

— Хіба тобі можна отак просто про це говорити? — спантеличено запитала я. — Я думала, це таємниця.　

— А я думав, що ти з Беном Монфором настільки близька, що для тебе це вже давно не таємниця, — відповів Дон, навіть не кліпнувши.　

— Я з Беном не… — почала було я, та Дон закотив очі й сказав:　

— Мені цілковито байдуже, ким ви там із Беном є чи не є, Фанні Функе.　

Ідучи геть, він штовхнув Ґрейсі в снігову кучугуру і, саркастично сміючись, помчав гіркою донизу.　

Ґрейсі зібралась було його наздогнати, та її увагу привернув хтось інший.　

— Подивіться, там Трістан!　

Вона помчала назустріч йому і всім підліткам Барнбрукам, які саме вийшли з парковки в повному гірськолижному обмундируванні. Багато гостей вирушили сьогодні вранці до Еволен кататися на лижах.

І тепер саме повертались потроху назад. Хоча Емі й любила лижі, вона не поїхала через Ейдена.　

Ну і, звісно, через Еллу та Ґретхен, які, на жаль, і в лижному вбранні виглядали просто фантастично.　

— Я вже бачу фото з інстаграм-сторінки Ґретхен, хештег #селфінапідйомнику, хештег #ідеальнеобличчявшапці, хештег #якязмусилахлопцівнестимоїлижі, — пробурчала Емі й уважно почала розглядати землю, коли Ейден, навантажений трьома парами лиж, проходив повз неї у напрямку підвалу для лиж. — Хай собі не думає, ніби я якось страждатиму через те, що він потоптався по моєму серцю.　

Це нагадало мені вчорашню вечірню розмову в ліфті з милою помічницею з кухні.　

— А може, ви просто неправильно одне одного зрозуміли, — сказала я. — Може, він навіть не помітив, що ти подарувала йому своє серце. Бо ти дуже тихо й непомітно поклала його позад нього, замість того щоб ніжно покласти йому до рук.　

— Я його запитала, чи піде він зі мною на бал, — накинулася на мене Емі.　

— Я знаю. Але, можливо, він зрозумів це так: я тебе жалію, бо ти глухий. Тому я і вчу мову жестів.　

— Чому він має думати такі дурниці? Він же мене знає!　

Я стенула плечима.　

— Кожен думає собі якісь дурниці.　

На площі перед готелем з’явився Віктор Єгоров. Він став біля Романа Монфора і глянув на свій годинник. Тепер вони чекали вдвох. Галки, які перед тим годинами кружляли високо над нами, опустилися на дашок над обертовими дверима й почали голосно між собою перемовлятися.　

Монфор знервовано звів на них погляд.　

— Ненавиджу цих огидних створінь, — почула я його буркотіння. — Вони — як летючі пацюки.　

Одноногий Хуґо видав із себе ображене «кар-р-р». Решта байдуже продовжувала радісно гомоніти. Якби вони були уважнішими на моєму уроці, то могли б зараз вразити власника готелю своїм хрипким: «Тихо ти, невігласе!» Та вони мали в планах щось значно ефектніше. Як по команді, вони піднялися в повітря. Один із них щось впустив на землю. Це щось приземлилося великою білою кляксою на плече чорного піджака Монфора. І частково ще й на його вухо.　

— Фляк, — задоволено сказала я.　

Та воно загубилося серед гучної лайки Монфора. Проте він мусив тимчасово її урвати, бо дорогою нагору виїхав якраз темний лімузин і зупинився на площі перед готелем. Звідти вийшли два чоловіки. Це точно були ті, на кого чекали Єгоров і Монфор. Угорі з вікна номера 301 пан фон Дітріхштайн спостерігав за всім через об’єктив своєї камери. Я дуже сподівалася, що він спіймав момент із пташиним бомбардуванням.　

— Цікаво, правда? — Я і не помітила, як Трістан став поміж мною та Емі, й від несподіванки здригнулася.　

— Чотири чоловіки, які тиснуть одне одному руки? Та ні-і-і, не дуже.　

— Навіть якщо до руки одного з них прикута броньована валізка? — Голос Трістана звучав, як завжди, насмішкувато.　

— Оу! — Тепер і я її помітила.　

— Там усередині точно те легендарне кольє казкової краси, котре росіянка отримала як подарунок на день весілля, — сказала Емі. — Вона мала б надягнути його завтра ввечері на бал.　

Я вражено на неї подивилася. Чи був бодай хтось у цьому домі, хто не знав про уявних Смірнових і їхні прикраси?　

Трістан кивнув.　

— Легендарний блакитний діамант «Надежда», — тихо мовив він. — У теперішній оправі він усе ж таки залишається гігантським, 35,56 карата. Антична огранка, оточений дванадцятьма чистими діамантами, а оправлені вони вісімнадцятикаратовим білим золотом. Колись кольє належало Катерині Великій, а після Жовтневої революції вважалося зниклим.

Чотири чоловіки поквапилися до обертових дверей і вже за мить зникли всередині.　

— Подейкують, що на діаманті висить прокляття, — продовжив Трістан. — За легендою, його ще в сімнадцятому столітті викрали з таємного храму в індійському місті Мадурай. Він був елементом золотої статуї богині Калі — третім оком на її чолі.　

— Як захопливо! Звідки ти це все знаєш? — поцікавилася Емі.　

Трістан стенув плечима:　

— Я знаю майже все про відомі коштовності. Мій дідусь розповідав мені ці історії, коли я був зовсім маленьким. Із богинею Калі краще не зв’язуватися — над цим мали б задуматися ще тодішні злодії. У неї спідниця з відсічених людських рук, а в руках вона тримає серп і посудину з кров’ю. Це богиня смерті, відома своєю нищівною люттю, а її завдання — пильнувати, щоб у всесвіті панувала рівновага. Не дивно, що її третє око нікому не принесло щастя.　

Емі здригнулася.　

— Я б не хотіла носити таку прикрасу.　

— Але він неймовірний, — сказав Трістан, глянувши вгору на кімнату 301, де пан фон Дітріхштайн саме зачиняв вікно, й усміхнувся. — І надзвичайно фотогенічний.　

— І дуже бажаний, — додала я, бо саме цієї миті площу перетнув пан Губер із кімнати 117, ідучи слідом за чотирма чоловіками всередину. Звідки він так раптово взявся?　

— Це правда, — тихо мовив Трістан. — На чорному ринку за нього дають стільки ж, як і на легальному аукціоні. Існує так багато схиблених багатіїв, котрим до лампочки закони. І вони готові на все, щоби заволодіти таким екземпляром. Справді на все.　

О Боже! Я щойно прийшла до тями й полишила свою параною разом з уявним ковпаком із фольги.　

— Припини нас лякати, — накинулася я на Трістана.　

Емі глянула на мене, як на божевільну. Трістан самовдоволено усміхнувся.　

— «Надєжда» перекладається, до речі, як надія, — сказав він і граційно вистрибнув на снігову стіну. — Між іншим, Емі, ти знаєш, що Ейден у тебе закоханий? Просто він занадто гордий, щоб тобі це сказати. Він боїться, що ти вислухаєш його лише зі співчуття.　

І, не залишившись спостерігати, як вираз обличчя Емі перемінювався зі скептичного на спантеличений і до неймовірно радісного, Трістан зістрибнув зі стіни, повільно побрів через площу і зник за дверима готелю.　

Того дня я більше його не бачила, інакше б подякувала. Бо йому справді вдалося витягти Емі з її похмурого настрою. Якби це було правдою, то до хепі-енду поміж Ейденом і Емі більше б нічого не стояло на заваді.　

От і чудово, тепер хоча б одна з нас щаслива. Я щиро бажала цього Емі.　

Ну а я без хвилювання не могла навіть повз рецепцію пройти. Мене сердило, що Бен так мило мені усміхався, ніби нічого й не трапилося. Але він і не мусив думати, що вчорашня подія якось мене зачепила. Тож я усміхалась у відповідь, навіть привітно махала йому, перед тим як підніматися сходами. Я колись десь читала, що мозок виділяє гормон щастя, коли усмішка на обличчі тримається протягом однієї хвилини. Та моя не протрималася і тридцять секунд. Цьому перешкоджала вчорашня подія. І моє тіло, мабуть, більше ніколи не виділятиме гормон щастя.　

Це і було, напевне, причиною того, що в мене на чолі вискочив гігантський прищ. Його я побачила пізніше в душовій. А ще абсурднішим було те, що я підстригла пасмо волосся, аби його прикрити. Тепер у мене був не тільки жирний прищ на чолі, а ще й коротенька гривка. І все це виглядало справді тупо.　

Це було найперше, що помітив Бен, коли ми зустрілися наступного разу. Перед своєю зміною у відпочинковому комплексі я зайшла до Павела в пральню. Там я побачила Бена, який із голим торсом стояв на табуретці, а Павел відзначав краї його чорних штанів.

— О, я не знала, що ти тут, — сказала я перше, що спало мені на думку. Щоправда, це так і було, бо в Бена ще тривав робочий день.　

А Бен одночасно зі мною запитав:　

— Що це з твоїм волоссям?　

Поки між нами панувала мовчанка, Павел перебрав комунікацію на себе.　

— Бідний хлопець щойно згадав, що йому на завтрашній вечір потрібен смокінг. Але плюс смокінгів у тому, що вони ніколи не виходять із моди — я мушу їх тільки відповідно підшивати. Піджак уже поправили. Сорочку він «позичив» у тата, я її вже звузив. Потрібно лише попрасувати. — Він показав на білу сорочку, що висіла на спинці стільця. — Якщо хочеш допомогти… о, твоє волосся виглядає справді дивно, Фанечко. Що ти з ним зробила?　

— Там під ним прищ, — похмуро сказала я і, взявши сорочку, пішла до прасувальної дошки.　

— Але ж це не означає, що ти повинна одразу себе нівечити, — сказав Бен.　

— Це дуже великий прищ. Як мінімум вісім каратів.　

Бен пирснув.　

Я зігнулась, аби ввімкнути праску.　

— Добре, що ти в такому чудовому настрої, Бенні. — Я намагалася спародіювати високий голос Забулаім’я і додала трішки сюсюкання: — Ти такий скарб, Бенні. Ти просто найкращий!　

Бен перестав сміятися.　

— Я нічого не можу вдіяти проти того, що… подобаюся іншим. Я просто поремонтував їй телефон, оце й усе.　

— О, обережно з сорочкою. — Павел стурбовано наморщив чоло, коли побачив, як грубо я з нею поводилася. — Це наша єдина. А бал уже завтра.　

— Так, так, усе гаразд. — Про вальс і Гретхен я і словом не обмовлюся… — То що там із паном Губером із кімнати 117? — спитала я натомість.　

О Боже, невже він не може накинути щось на себе? Вигляд оголеного торса Бена збивав мене з пантелику, особливо тепер, коли він схрестив руки на м’язистих грудях. Він, напевно, у свій вільний час постійно віджимається і качає прес. Саме по собі тіло в такій формі бути не може.　

— Я хотів розповісти тобі це ще вчора ввечері, — сказав він. — Але ти раптово кудись зникла.　

— Бо інопланетяни телепортували мене у свій корабель, на зібрання прихильників теорії змови. — Я пройшлася праскою по краях сорочки. — Ну, то розказуй, що ти довідався.　

Павел зітхнув.　

— Я не люблю, коли ви сваритеся. Ви мусите піти зі мною завтра на концерт. До церкви єзуїтів у Сьйоні. Прекрасна хорова музика. Добре для душі. Я завжди ходжу туди на Новий рік. Це дає мені нові сили й наповнює спокоєм.　

— Але ми зовсім не сваримося, Павеле. Ми просто спілкуємося. Навіть якщо з Бена потрібно все щипцями витягувати. Можливо, це тому, що він насправді нічого не довідався, бо мав час лише на те, аби бути найкращим і ремонтувати телефон.　

— Ще й як довідався! — озвався Бен. — Його звати Александр Губер, і йому сорок три.　

— О, вау, — я глузливо його перервала. Ніби мене щось змусило. — Саме так, як записано в книзі реєстрації? Це справді суперінноваційна робота справжнього детектива.　

Бен виглядав ображеним.　

— Якщо хочеш знати, то я попросив його пред’явити посвідчення особи й поцікавився ним у бюро прописки та в його роботодавця. — Тільки щоб мене позлити, Бен зробив штучну паузу. — Я навіть бачив його дозвіл на зброю, — додав він. — Пан Губер тут не для того, щоб когось викрадати. Він приїхав через кольє Єгорових.　

Ага! Он воно як.　

— І він тобі отак просто в цьому зізнався?　

Бен задоволено кивнув.　

— Йому самому було важливо з’ясувати всі можливі непорозуміння. Він працює на страхову компанію. Точніше кажучи, на страхову страхової, в якій застрахована страхова, що застрахувала кольє.　

Я мала це спершу переварити.　

— Кольє просто непристойно дороге. — Бену явно подобалося, що це мене вразило. — Але Єгоров про всяк випадок застрахував його на вищу суму, ніж його справжня вартість. Тому страхова компанія хоче завжди достеменно знати, де перебуває кольє. Як тільки його вивозять із банку, в якому воно зберігається, необхідно повідомляти перестрахувальне товариство, на яке і працює пан Губер.　

— Фанні, не варто залишати праску на тканині, — застеріг мене Павел.　

— Але… Єгоров не знає цього чоловіка. — Я почала кусати свою нижню губу.　

— Саме так. Єгоров не знає, що перестрахувальне товариство найняло чоловіка, котрий пильнує за кольє, — сказав Бен. Він, безумовно, очікував на це запитання. І тепер мав дуже задоволений вигляд. — Бо існує ймовірність, що власник кольє може сам організувати його викрадення, аби отримати страхову суму. Таке трапляється частіше, ніж можна подумати.　

— Готово, — сказав Павел і поплескав Бена по нозі.　

Та, не рушаючи з місця, він переможно на мене глянув.　

— Ще запитання, пані ковпак із фольги?　

— Звичайно, — тут же відповіла я. Власне, він мене вже давно в усьому переконав, а від своєї теорії про викрадача я й сама відмовилася. Проте Бенове самовдоволення в комбінації з оголеним торсом і моїми спогадами про його вчорашнє воркування із Забулаім’я не давали мені це визнати.　

— По-перше, кольє прибуло тільки сьогодні, а пан Губер більш ніж тиждень тому — чому б це? По-друге, що він шукав минулої суботи в кімнатах персоналу? І, по-третє, чому ти врешті-решт не одягнешся? Думаєш, твій оголений торс мене якось вразить?　

Бен мерщій зіскочив із табуретки. І почервонів. Колір був, правда, не таким томатно-червоним, як учора із Забулаім’я.　

— О ні! — сказав Павел. — Тепер ти напрасувала на сорочці складку, Фанні!　

— Цього й так ніхто не побачить під дурнуватим смокінгом.　

Окрім того, я зробила це навмисне.　

— Сорочка мусить, на жаль, деякий час зачекати, Фанні, — перервав мене м’який голос.　

Я злякано підвела погляд. Мсьє Роше залишав свою кімнату вкрай рідко. І він ще жодного разу за моєї пам’яті не приходив сюди о такій годині. На його руках скрутилася, муркочучи, Заборонена Кішка.

— Тебе тут терміново шукають.　

— Для чого? — поцікавилася я, прислухаючись до голосів, що лунали десь здалеку.　

— Я її зловив, запхав у картонну коробку і заклеїв скотчем. Він мав за нею просто приглянути у своїй кімнаті консьєржа, поки не прийдете ви. Та вас так довго не було… — Це був Ніко, зрадник, а роздратований голос, який йому відповідав, належав не кому іншому, як Роману Монфору.　

— Може, ви хочете мені ще зараз розказати, де і коли я маю бути? — загримів він. — Маєте щастя, що мені й без того потрібно було в підвал.　

Голоси наближалися, і я розуміла, що мушу щось робити. Мсьє Роше очікувально дивився на мене. Якби Роман Монфор сюди заявився, він би побачив тут не лише Заборонену Кішку, а й мене разом зі своїм напівголим сином, якому я щойно зіпсувала «крадену» сорочку.　

— Але це правда! Присягаюсь життям моєї матері, — скиглив Ніко.　

— Вашій матері можна хіба що поспівчувати, — гаркнув Монфор. — Повертайтеся бігом на свій пост нагору! Ви, безтолковий кретин!　

Я залишила праску, вискочила в коридор і тільки встигла зачинити двері до пральні, коли з-за рогу вийшов Бенів батько.　

Прищуливши очі, він наче взяв мене під приціл. Я ледве втрималася, щоб не затулити собою двері й не закричати: «Тільки нічого їм не робіть!»　

— А, ось ви де. На кілька слів, пані ем-м… — сказав він.　

Окей. Він знайшов шерсть Забороненої Кішки на моєму ліжку. І тепер збирається викинути мене геть. Усе ясно і просто. Тоді він нарешті позбудеться практикантки, яка не знає, де її місце, і яка закохалася в його сина і не дає йому проходу.　

— Мені казали, що ви тут, унизу. — Він оглянув мене з ніг до голови. Я щосили трималася. — Ви ж знаєте Смірнових із панорама-люксу, — продовжив Монфор. На ньому був свіжий піджак, уже без пташиної клякси на плечі. І його голос звучав порівняно привітно. Та я вже знала, що це нічого не означає.　

Я обережно кивнула.　

— Смірновим на час балу потрібна буде няня для маленької Наташі, — мелодійно продовжив він. — І пан Смірнов питав мене саме про вас, пані ем-м…　

— Функе, — ошелешено відповіла я.　

— У відпочинковому комплексі завтра буде небагато роботи, тому пан Фіньґергаймер зможе обійтись без вас. Отже, завтра рівно о 19.00 біля панорама-люксу. І, будь ласка, в уніформі.　

Він уже крутнувся, аби йти геть, а тоді ще раз озирнувся.　

— Ви часом не бачили тут мсьє Роше з кішкою? Чи просто кішку?　

Я мовчки похитала головою.　

— Я так і думав.　

Ідучи геть, він прицмокнув. Я зачекала, поки його кроки на сходах затихнуть, а тоді тремтячими ногами зайшла назад у пральню. Мсьє Роше і кішки там уже не було. Вони, мабуть, втекли в безпечне місце, скориставшись одним із задніх виходів. Павел врятував сорочку від безповоротної загибелі й повісив її на вішак. А Бен натягнув футболку.　

Я виснажено впала на стілець.　

— На чому ми закінчили? Ага, якщо пан Губер таки готельний викрадач, то я маю дізнатися про це не пізніше ніж зараз. Тобто перед тим, як залишусь наодинці з маленькою Дашею в панорама-люксі. А озброєний пан Губер буде в кімнаті поруч.　

Бен закотив очі.　

— Ти що, знову за своє? Я ж тобі вже пояснив… Ет, з мене досить. Я йду.　

— Іди-іди, — сказала я йому вслід. — Там точно є ще купа телефонів, які потрібно відремонтувати.

21

— Вона дуже втомлена, — сказав Єгоров, не беручи до уваги той факт, що Даша щойно бадьоро стрибала на велетенському, королівських розмірів ліжку своїх батьків, захоплено вигукуючи моє ім’я. — Гірське повітря та ігри в снігу сприяють тому, що вона швидко засинає.　

Я проїхалась рукою по уніформі, яка сиділа на мені бездоганно, і посміхнулася усмішкою Мері Поппінс. Він ні в якому разі не повинен думати, що непосидючі діти можуть бути для мене якоюсь проблемою. Тим паче вона була сама.　

Даша спробувала зробити перекид. Я не розуміла, що вона говорить, та побоювалась, що це було щось типу: «Ходи, Фанні, спробуй теж перекинутись».　

— Вона вже поїла, почистила зуби, і книжку «на добраніч» я їй теж почитав. — Єгоров якось нервово смикнув свого чорного метелика. Як і всі чоловіки в сьогоднішній вечір, він одягнув смокінг. І хоча його коштував напевно в двадцять разів дорожче, ніж інші, та на вигляд він нічим не вирізнявся.　

Коли я прийшла до панорама-люксу, то Стелли Єгорової, на превеликий жаль, я там не застала.　

Вона зі своїм песиком уже спустилася вниз на привітання з шампанським, де попри те паралельно давала ексклюзивне інтерв’ю панові фон Дітріхштайну. А її шию прикрашав діамант «Надежда».　

Я сподівалася, що завдяки моїй сьогоднішній роботі нянею зможу першою побачити цю відому прикрасу. Ґрейсі, Емі й Медісон, а передусім пані Людвіг через це мені надзвичайно заздрили. Хоча пані Людвіг більше цікавилася сукнею. Я зустріла її і пана Людвіга, коли вони, тримаючись за ручки, поверталися з пообідньої кави до себе в номер. Через хвилювання пані Людвіг не могла доїсти своє тістечко, та навіть пан Людвіг виглядав дещо знервованим. Він повторював у коридорі кроки вальсу, поки пані Людвіг жваво зі мною розмовляла, перескакуючи з теми на тему. Нарешті сьогодні настав цей довгоочікуваний день. Коли пані Людвіг довідалась, що я проведу вечір у панорама-люксі, в неї аж очі загорілися.　

— Ох, яка ж ви щаслива, — вигукнула вона. — Ви зможете першою побачити таємничу королеву балу. Як гадаєте, вона одягне блакитну сукню під колір каменя? Проте їй, брюнетці, більше личить червоний. Та їй усе личить, на відміну від мене, старої… я переймаюсь своєю сукнею. Вона занадто відкрита. У моєму віці не варто носити таке глибоке декольте. Я так не хочу зганьбитися. Поділ сукні такий довжелезний, і в ній я можу рухатися лише маленькими кроками — що, коли я перечеплюсь і впаду? А якщо це станеться під час танцю?　

Пан Людвіг поклав їй руку на плече.　

— Усе пройде чудово, моя прекрасна! Я чекатиму тебе тут, унизу, біля сходів. А ти злетиш ними вниз, наче ангел, я в цьому впевнений. І якщо в танці щось і піде не так, то максимум через те, що я наступлю тобі на ногу.　

Пані Людвіг засміялася і притулилась на мить своєю сивою головою до його плеча.　

Ох, ці двоє були просто занадто милими! Коли я постарію, то теж хочу мати такого пана Людвіга під боком, котрий ніжно цілуватиме мене в тім’ячко.　

— Мавпа, з якою вона завжди засинає, називається Алексей. — Єгоров продовжував давати мені інструкції, поки Даша підійшла до кульмінації свого номера зі стрибків на ліжку. — Це моє друге ім’я. Алексей сидить поряд на Дашиному ліжку. Та якщо вона захоче, то може спати в нашому, я це їй уже пообіцяв. — Він дещо збентежено усміхнувся. — Вона й так майже завжди приходить до нас уночі…　

Я з розумінням кивнула. Як на мене, то Даша може ще трішки подуріти. А я із задоволенням би спробувала зробити перекид. Звісно, тоді, коли Єгоров піде.　

Він кинув погляд на свій годинник.　

— Раптом щось, — він показав поглядом на підлогу, — ви знайдете нас прямо тут, унизу.　

Я знову кивнула. Це було справді як рукою подати. Вийти на коридор, кілька кроків праворуч, тоді сходами вниз — і ти вже в бальному залі. Навіть музику можна почути, хоч і на диво приглушено, адже люкс був якраз над оркестровим балконом. А там уже з самого пообіддя розмістився гала-оркестр. Зараз якраз налаштовували струнні інструменти. Бальний зал було не впізнати: столи, накриті дамастовими скатертинами і розставлені навколо танцмайданчика, а на столах та стінах — пишні букети квітів та підсвічники. Двісті сімдесят шість свічок кольору слонової кості запалять о восьмій годині, котрі разом зі світлом дванадцяти люстр занурять зал у золотисте сяйво. Стільки ж свічок лежало напоготові, щоби замінити ті, що вигорять, — це розповідав мені мсьє Роше. Було два спеціально призначених офіціанти, які відповідали за свічки. Носячи таці з канапе, вони мали непомітно патрулювати вздовж стін, стежачи за тим, щоби ніде не скапував віск зі свічок і нічого не зайнялось. Я не заздрила нікому зі своїх зайнятих цього вечора колег. Заздрила хіба що Гретхен Барнбрук, яка зараз танцюватиме вальс із Беном.　

Мабуть… Та ні, вона стовідсотково виглядатиме чарівно у своїй абсолютно божественній сукні.　

(Ґрейсі й Медісон дуже докладно мені її описали. Я вже не пригадую, якого вона кольору, та мені в пам’яті закарбувалося те, що вона прекрасна.)　

З іншого боку — ні таке до найменших дрібниць продумане освітлення, ані симфонічний оркестр, ані бальна сукня не перевершать нашого вальсу на даху. І байдуже, що з нами буде потім! Цей чарівний момент у мене не забере ніхто на світі. Можливо, я розповідатиму про це ще своїм онукам, коли стану озлобленою старою. Але хвилинку, так не піде. Якщо я буду такою озлобленою, як тепер, то не матиму ані дітей, ані внуків. Хіба що сухоребру злостиву кішку.　

Єгоров зітхнув.　

— Ну, здається, все пояснив.　

— Так і є. — Я усміхнулася своєю найкращою посмішкою Мері Поппінс. — Ми з Дашею дуже гарно проведемо час разом, поки ви не повернетеся.　

— Можливо, я десь поміж усім заскочу до вас, — сказав він.　

— Звичайно, тут же рукою подати.　

— І принесу вам щось смачненьке, — додав він, застібаючи обидва ґудзики свого смокінга й цілуючи Дашу востаннє на прощання.　

О так, смачненького там справді доволі.　

— Ні, дякую, — сказала я. Панна Мюллер мала б пишатися мною. — Я вже поїла. Насолоджуйтеся вечором.　

Даша час від часу підстрибувала і вигукувала щось російською. Можливо, це було: «Та йди вже нарешті!», бо Єгоров усміхнувся і вийшов із номера.

Хоча мій страх щодо викрадача з Ґранд-готелю значно послабився, я все одно зачинила за ним двері на засувку, а потім ще й на дверний ланцюжок. Можливо, мій колишній підозрюваний стоїть зараз разом з іншими на привітанні з шампанським, уперто витріщаючись на кольє Стелли Єгорової. Вона ж думатиме, що він якийсь маніяк.　

Окрім того, я перевірила, чи зачинені всі вікна і двері. Даша тим часом зістрибнула з ліжка і притягла мавпу і книжку з малюнками. Книжка була написана кирилицею, та це не мало значення. Ми всілися поруч на ліжку, розглядали картинки й розповідали одна одній історії російською і англійською. Деколи я вдавала, ніби Алексей видає кумедні мавпячі звуки, і тоді Даша заходилась щирим дзвінким сміхом.　

Посеред нашої чудесної забави в двері подзвонили.　

Не в усіх номерах двері були обладнані дзвінком, лише у великих люксах. І дзижчав він дуже немелодійно, так ніби у стіні заховався непривітний швейцар, котрий хотів вберегти свої володіння від будь- яких відвідувачів.　

Я навшпиньках підбігла до дверей і зазирнула у дверне вічко.　

За дверима стояла пані Людвіг у банному халаті й навіть через вічко було помітно, що вона плакала.　

Я поспіхом відчинила двері.

— Заради всього святого, що трапилося? Ви ж мали вже давно бути внизу на привітанні з шампанським.　

Пані Людвіг шморгнула носом.　

— Дякувати Богу, ви тут, моя люба. Бо я вже не знала, куди мені йти.　

Я затягнула її у номер і знову замкнула двері, включно із засувкою та ланцюжком.　

— Щось із паном Людвігом? — запитала я.　

Даша стурбовано заглядала на нас із ліжка, хоч нічого й не розуміла.　

— Ні, — сказала пані Людвіг і витерла носа об рукав свого халата. — Він на мене чекає. Внизу біля сходів, як і обіцяв. Але…　

— Що ж сталося? — У неї був такий жалюгідний вигляд, що захотілося її обійняти.　

— Сукня, — шморгнула пані Людвіг і розв’язала пояс халата. — Я вже все пробувала, але сама ніяк її не застебну.　

— І це все? — полегшено зітхнула я.　

Моя уява малювала всі можливі жахливі сценарії, починаючи з пана Людвіга, у якого саме цього дня міг статися серцевий напад.　

— Ну, з цим ми впораємось. Покажіть-но мені.　

Під халатом була прикрашена блискітками чорна вечірня сукня, котра на спині мала довжелезний замок, який самотужки було надзвичайно важко застебнути. Краї замка зяяли далеко один від одного.　

Обережно його застібаючи, я промовила:　

— Цього не подужала б навіть людина-змія. З таким довгим замком кожному знадобиться допомога. Ось так! Готово. Ви виглядаєте, як справжня принцеса.　

Даша простягнула пані Людвіг серветки зі столика і прощебетала щось російською перед тим, як повернутися на ліжко і заритися в подушки.　

Пані Людвіг знову сяяла:　

— Яка добра дитина. І ви також! Пробачте, я так рознервувалась. У мене ще такого не було.　

— Я вас розумію. Чекати багато років на цю мить, а тут замок почав заїдати. — Я ласкаво їй усміхнулася.　

Я вже не могла дочекатися, коли ж дідусь Трістана нарешті повідомить їй справжню вартість персня, що був зараз у неї на пальці. Та щасливішою, ніж у цей момент, вона вже напевне не буде.　

— А тепер тільки вниз, пан Людвіг чекає!　

Проте пані Людвіг не квапилась. Вона розглядала великими допитливими очима кімнату, а тоді пройшлася до ліжка, перекинувши свій халат через руку.　

— То це і є панорама-люкс. Ох і великий! А скільки вікон… Але штори такі ж, як і в нас. А де ж маленький песик?　

— Він проводить свій танцювальний вечір разом із мопсом фон Дітріхштайнів із кімнати 301, — сказала я.　

— О, яке золотко. — Пані Людвіг від усієї душі посміхнулася Даші. — Хтось виглядає вже таким утомленим. Тобі можна спати в ліжку тата й мами? Я завжди дозволяла це своїм дітям. Це твоя мавпочка?　

Вона погладила Дашу по голівці, а тоді піднялася, глибоко вдихнула, ніби хотіла зібрати на цей вечір усю свою мужність у кулак.　

Я хотіла сказати щось підбадьорливе, коли в двері постукали.　

Пані Людвіг злякано зіщулилася.　

— Хто це?　

— Не маю поняття, — сказала я і знову подріботіла до дверного вічка. За дверима стояв Бен і застібав смокінг.　

— Це Бен Монфор, — сказала я, відкриваючи всі замки.　

— Боже милосердний. — Пані Людвіг мнула в руці серветку. — Оце він здивується, коли побачить мене. Не хочу, щоб вас покарали через те, що впустили мене.　

— О, та він зрозуміє, — запевнила я її, поки відчиняла двері Бенові.　

— Ось ви де, — сказав він, коли побачив пані Людвіг. — Ваш чоловік ходить сходами вгору-вниз…

— У мене виникла одна жіноча проблемка, але ця юна панна мені з готовністю допомогла її розв’язати. — Пані Людвіг знову глибоко вдихнула. — Ну тоді я… тримайте за мене кулаки.　

Я не стрималась і поцілувала її в щоку.　

— Це ваш вечір, — сказала я. — І він буде справді прекрасним.　

— А що за жіноча проблема у вас була? — захотів дізнатися Бен, коли я зачиняла двері за пані Людвіг на всі замки.　

— У неї на сукні не застібався замок. — Я була занадто розчулена, аби вмикати холодний тон. Я подивилася на ліжко і побачила, що Даша вже певно заснула, лежачи зверху на покривалі. Її тато мав рацію, це сталося досить швидко. Я обережно підсунула подушку їй під голову й накрила.　

— Чим можу тобі допомогти? — тихо запитала я Бена.　

— Я подумав — зайду дізнаюся, як у тебе справи. — Він підняв мавпочку Даші, що лежала на підлозі.　

— А-а, бо я думала, ти прийшов показати, як класно ти виглядаєш у смокінгу.　

Він і справді класно виглядав. А я раптом відчула себе Попелюшкою у своїй уніформі покоївки.　

Добре, що хоча б мій прищ за ніч зійшов, ніби його й не було. Павел приклав до нього вчора грушеву самогонку зятя старого Стакі. Та штука виявилася чудодійною. А непривабливу гривку я забрала з чола, прищепивши заколками.　

— Дякую, — сказав Бен і злегка почервонів. — Ти теж виглядаєш досить класно, Фанні.　

Тепер мені хотілося єхидно посміхнутись.　

— Ага, так, ці бабусині компресійні колготки просто мегарозкішні.　

— Ти завжди класно виглядаєш, і байдуже, що на тобі. — Бен прокашлявся. — Це я серйозно. Ти… Ти така… — Він замовк.　

Я зачекала кілька секунд, а тоді запитала:　

— Хіба ти не мав бути вже давно внизу? Вальс може початися будь-якої хвилини.　

Бен кивнув.　

— Так. Я просто хотів до того… я хотів тобі сказати, що… — він затнувся, а я знову чекала.　

А тоді в залі зазвучали скрипки.　

— Заради Бога, — сказала я. — Що б ти не мав мені сказати, краще відклади це на потім. Твій тато тебе вб’є, якщо ти зараз же не з’явишся внизу.　

— Ага, — пробурмотів він дорогою до дверей. — Це правда. — Він озирнувся. — Можливо, я потім ще раз зайду.　

І тоді він поквапився геть. А я почувалася тепер значно краще. Окрилена, я замкнула двері на всі замки.

23

Як сповістив електронний будильник на нічному столику, Бен нічого не встиг пропустити. Коли він ішов, була чверть на восьму — оркестр тоді, мабуть, просто розігрівався. Або скрипки мали завдання відірвати гостей від шампанського і гала-вечері й заманити їх до бального залу. В усякому разі, минуло ще десь півгодини, поки все справді почалося. Я зрозуміла це по тому, що стало тихіше і в мікрофон заговорила Мара Матеус.　

Як на лихо, звідси неможливо було розібрати, що саме вона говорила. Тут були занадто товсті стелі, але ж я вмію фантазувати, і цього цілком достатньо. А коли в мікрофон зазвучав дзвінкий чоловічий голос, мені одразу стало зрозуміло, що це Роман Монфор звертається зі своїм лицемірним привітанням до гостей, котрі, звичайно, незважаючи на це, усміхаються і плескають. Але можливо, йому вдалося приховати одну маленьку деталь, а саме — що це буде останній новорічний бал за традицією його найулюбленіших прародичів.　

Даша міцно спала. Маленькій донечці олігарха не заважали ані гул голосів, що долинав аж сюди, ані музика, ані підсилені мікрофоном голоси Мари Матеус і Романа Монфора. Вона була просто чарівною, лежачи посередині великого ліжка, кучері легко розтріпані, маленькі рученята розпростерті.　

Я поклала мавпочку поруч із нею і подумала, що з радістю примостилась би біля неї з іншого боку. Та, на жаль, це ліжко було не моє, а наших VIP-гостей. І якщо Віктор Єгоров заскочить до нас, він не повинен бачити, що я сплю, пускаючи слину на його подушку. Тож я сіла на диван навпроти, сердита сама на себе за те, що так серйозно сприйняла повчання панні Мюллер про заборону мобілок під час роботи. Інакше я б могла зараз переписуватися з Делією, замість того щоб нудитися. На нічному столику було кілька книг, як я припустила, з боку Віктора Єгорова, та вони, як і книжечка Даші, були російською.　

Унизу настав момент святкової тиші, а тоді одночасно зазвучали ріжки, флейти і струнні. Залунали перші звуки вальсу «На прекрасному блакитному Дунаї», тихо і промовисто. Водночас у моїй голові виникали одна за одною картинки. Розкішне світло люстр мерехтить на паркеті, Бен виводить Ґретхен під звуки перших тактів вальсу на танцювальний майданчик. Тепер він кладе свою руку їй на талію і серйозно дивиться їй у вічі. І далі звучить відомий мотив у ритмі три чверті й музика жвавішає — вони починають кружляти… раз-два-три… раз-два-три… її прекрасна сукня розгойдується довкола неї, а вона йому щасливо посміхається…　

У двері постукали. Досить настирно. А тоді подзвонили. Моя перша думка була, що Бен залишив Ґретхен посеред танцю і повернувся до мене. Та я відразу ж відкинула її дорогою до дверей. Швидше за все, це Віктор Єгоров прийшов подивитися на свою донечку.　

Проте крізь вічко я побачила не кого іншого, як пані Людвіг, котра розпачливо крутила в руках свою декоровану блискітками сумочку.　

Заради Бога, що ж знову могло трапитися? Цієї миті вона б мала бути внизу в бальному залі й танцювати найважливіший вальс свого життя.　

У поспіху я вже хотіла повідкривати всі замки. Та раптом чиясь рука затулила мені рота і відтягнула від дверей.　

Виявляється, до цього моменту я геть не тямила, що означає дістати справжній шок. І саме до цієї миті я не знала, що таке мати справжній страх.　

Найгірше було те, що я не змогла взагалі нічого вдіяти, окрім як дико борсатися і намагатися вдарити когось позаду себе. Проте це нічого не дало, бо мій супротивник був помітно сильнішим. Він міцною хваткою обхопив мене ззаду і потягнув у напрямку ванної кімнати. Єдина думка, що крутилася в моїй голові, була: «Ні! Ні! Будь ласка, ні!» Та й думкою назвати це було важко.　

Зате тепер я чудово розуміла людей, які з переляку накладали в штани. Мені до того недалеко лишалося.　

Нападник затягнув мене в ванну кімнату, притис мене спиною до дверей, а тоді увімкнув світло.　

І я впізнала Трістана. Трістана Брауна з кімнати 211.　

— Цс-с-с, — сказав він. — Не бійся, Фанні. Це всього лиш я.　

Та для такої репліки було вже занадто пізно. Від страху й жаху мене фактично паралізувало.　

Трістан повільно послабив хватку, проте руку на моєму роті все ще тримав і притискав мене своїм тілом до дверей.　

— Ти мусиш мене вислухати, Фанні. 1 довіритися мені. — Своєю вільною рукою він сягнув у кишеню смокінга і вилаявся. — Чорт, я, напевно, загубив мобільний, коли дерся сюди. Окей. У нас небагато часу. Слухай уважно: перед дверима стоять викрадачі з Ґранд-готелю, і ми мусимо звідси вибратись, поки вони сюди не проникли.　

Він говорив тихо, але дуже наполегливо. У ньому не залишилося нічого від того Трістана, якого я знала: зарозумілого, неперевершеного, котрий завжди шукав розваг.　

Йому майже можна було повірити, що він боїться.

— Тож ти зараз накинеш щось на дитину, а тоді ми разом переліземо через вікно й дістанемося до безпечного місця. Кивни, якщо зрозуміла.　

Я похитала головою. Він що, геть здурів? Перед дверима стояли ніякі не викрадачі! Там стояла пані Людвіг!　

Трістан нетерпляче зітхнув.　

— Я розумію. Це все тебе, мабуть, дуже збентежило. Якби я знав раніше, ми могли б уникнути цієї неприємної ситуації. Але я теж щойно дізнався. Будеш кричати, коли я заберу руку?　

Я знову похитала головою, і Трістан обережно забрав руку від мого обличчя. Та навіть якби я і хотіла закричати, то зараз була здатна хіба що на хрипіння.　

— Ти помиляєшся. Перед дверима всього лише пані Людвіг, — пробурмотіла я. — А пан Губер навіть показував Бену свій дозвіл на зброю. Тут немає ніякого викрадача з Ґранд-готелю… — Мені бракувало повітря.　

Трістан обхопив мене обома руками за плечі й злегка струсонув.　

— На жаль, є. І вони вже тут.　

Він відсунув мене від дверей ванної, щоб їх відчинити й заглянути в кімнату. Звідси можна було побачити на ліжку кучеряву голівку Даші.　

— Я так само, як і всі, купився на їхню штучну розгубленість і тримання за ручки. Хоч мене й насторожив цей перстень. Але хто б міг подумати відразу про викрадачів? — Він схопив мене за руку і притяг до себе.　

У двері знову постукали, і пані Людвіг плаксивим голосом загукала:　

— Ви там, Фанні, моя люба?　

У її голосі справді вчувалась зневіра. Й одна моя половинка хотіла кинутися до дверей і крикнути, що їй самій потрібна допомога, бо на неї напав божевільний британець, який плів просто дику нісенітницю. Проте моя інша половинка починала вірити Трістану. Якби ж я мала ще й третю половинку, яка могла б мені сказати, як правильно вчинити. І яка б мені спокійно все пояснила.　

— Мені знову терміново необхідна ваша допомога! — гукнула пані Людвіг.　

— Знову? — Трістан струсонув мене тепер сильніше. — Фанні? Пані Людвіг що, була вже тут, у кімнаті?　

Я кивнула.　

— Так, раніше. Бо в неї заїв замочок.　

— Чорт! — Трістан мене відпустив, кинувся до ліжка і спробував розбудити Дашу. Він дико тряс її, не припиняючи при цьому лаятися. — Значить, вона вже її приспала. — Він почав обстежувати Дашу, закочував рукавчики, піднімав кучері вгору. — Ось, — сказав він і показав на якесь почервоніння. — Вона могла зробити це ін’єкційною голкою.　

О Боже! Перед моїми очима постала чітка картинка, як пані Людвіг ніжно схилялась над Дашею і гладила її по голові…　

Оце я була дурепою.　

— То Людвіги — викрадачі з Ґранд-готелю? — прошепотіла я.　

Трістан розлючено кивнув.　

— Ага, скидається на те! Невибаглива старенька парочка, яка всім подобається…　

— Фанні, моя люба? — Пані Людвіг знову постукала. Тепер її голос звучав не так уже й плаксиво і якось ніби нетерпляче.　

Трістан гарячково озирався довкола.　

— Я не розумію, чому ж вона тебе не порішила і не довела справу до кінця відразу. Вона ж була саме там, де й хотіла.　

Пані Людвіг і «когось порішити» — це звучало просто якось… до неможливості неправдиво. Але ж ні — я пригадую, як вона глибоко вдихнула, коли в двері постукали.　

— Вона пішла, бо прийшов Бен, — прошепотіла я.　

— Значить, син власника готелю врятував тебе, сам цього не усвідомлюючи.　

Трістан підняв Дашу з ліжка.　

— Ми її просто понесемо. Фанні, ні!　

Я наблизилася до дверей. Але не для того, щоб їх відчинити, як, мабуть, подумав Трістан. А тому, що почула ще й другий, тихий, низький голос.　

— Вона не відчиняє, — промовила пані Людвіг.　

— Може, вона у ванні? — запитав інший голос. Він належав пану Людвігу. Я його відразу впізнала. — Або вона неслухняна дівчинка і прокралася геть, бо побачила, що маленька вже так міцно　 спить. — Він тихо засміявся. — Вона щось помітила перед тим?　

— Ні, точно ні, — сказала пані Людвіг.　

І вона, на жаль, мала рацію. Я нічого не помітила. Абсолютно нічого.　

Від їхніх наступних слів мені стало геть погано.　

— Ти маєш універсальний ключ? — запитав пан Людвіг, і то так спокійно, ніби питав у своєї дружини про погоду. — Я б хотів звідси злиняти ще до кінця вальсу. Ох, як я сумую за своїм старим «вальтером РРК»^[25]. Цей «глок» якийсь такий нестильний і помпезний. Хоч мені й подобається глушник.　

Нажахана, я відскочила від дверей.　

— У них є універсальний ключ, — приголомшено зашепотіла я Трістану. — І пістолет із глушником.　

Трістан знову розлючено кивнув, тримаючи сплячу Дашу на руках.　

— Із ланцюжком і защіпкою вони справляться за секунду. Це профі. Ми виліземо одне за одним, всі троє з вікна. Якщо ми замкнемо двері, то виграємо ще трішки часу, поки вони помітять, що вас вже тут немає. Унизу ми можемо звернутися по допомогу. І я тобі все детально розповім. Сподіваюся, що вони не розставили перед будинком своїх спільників.　

— Ми не можемо вилізти через вікно, Трістане. Від висоти мені крутиться голова. А Даша без свідомості. Ми… ми… — Я панічно оглядалася довкола.　

Мій погляд упав на телефон, і від полегшення я мало не розплакалась. Заради всього святого, чому ми не додумалися до цього раніше!　

— Я подзвоню в кімнату консьєржа, мсьє Роше подзвонить у поліцію і пришле допомогу… Пан Губер зможе прийти зі своїм пістолетом…　

Перед дверима почулися звуки металу. Хтось колупався в замку. І хоча музика звучала, напевно, весь цей час, та лише щойно я знову її почула. Мій мозок на кілька хвилин її просто вимкнув. Мелодія вальсу досягла кульмінації, і я зрозуміла, що крики про допомогу з даху-тераси просто розтануть непочутими серед ночі. Усі були внизу, в бальному залі, — єдина надія на мсьє Роше. Він точно сидить у своїй кімнаті консьєржа, непохитний як скеля.　

Тремтячими пальцями я набрала номер і змарнувала дорогоцінні секунди, поки зрозуміла, що телефон не працює. Я безупинно шепотіла «алло» в слухавку, поки не додумалась перевірити, чи цілий телефонний кабель. Він був обрізаний.　

Пані Людвіг!　

І про це вона завчасно подбала. З відчаю я б, мабуть, опустила руки, якби не Трістан, який потягнув мене за собою в кімнату Даші. Він поклав дівчинку собі на плече і замкнув за нами двері.　

— Давай, Фанні! — Він клацнув мені пальцями перед обличчям. — Не здавайся, ти зможеш!　

Я не була такою впевненою. Мої пальці так тряслися, що я ледве змогла натягнути на Дашу її соболеву шубку, що висіла на вішаку в ногах ліжка. Трістан тим часом підсунув під двері комод.　

— Просто якесь божевілля, — бурмотіла я, надягаючи на голівку Даші соболеву шапочку, по яку я наче вічність тому забігала в цей самий люкс. Це було ніби епізодом із якогось іншого життя.　

— Це лише другий поверх, — намагався заспокоїти мене Трістан. — 3 цього боку до землі якихось п’ять метрів, а сніг дуже глибокий і м’який, наче масло. Це краще за будь-який матрас. Ми можемо просто стрибнути. Ти перша, тоді я кину тобі Дашу і стрибну сам. І так ми опинимося в безпеці.　

Говорячи, він витягнув мене на підвіконня. Вікно вже було відчинене. Мабуть, тому що Трістан через нього сюди заліз. Важко дихаючи, я схопилася за віконну раму.　

— Це божевілля! Ми не можемо просто так викинути з вікна чотирирічну одурманену дитину… — Я налякано прислухалася.　

— Ні, можемо! Ми мусимо! Просто зроби один великий крок уперед! Там унизу сніг неприбраний, ти м’яко приземлишся. Я тобі обіцяю.　

Одночасно з цими словами Трістан мене сильно штовхнув.　

24

Трістан мав рацію, сніг і справді виявився м’якшим за матрас. Та на відміну від матраса, сніг був до того ж глибоким і мокрим — я ще не до кінця визволилася з отвору, який пробила собою в снігу, як відчула, що тала вода вже проникає крізь колготки й наповнює взуття. Та більше я хвилювалася за Дашу. Її тільце, яке летіло мені в руки згори вниз, я, мабуть, не забуду ніколи. Але, на щастя, мені вдалось її зловити, і, сподіваюсь, вона не покалічилася.　

Проте надворі було десь мінус шість, а вона була боса й без колготок. Ми мусили з нею терміново потрапити в тепло. І в безпеку!　

Я наївно думала, що коли ми виживемо, стрибнувши вниз, то кошмар на тому закінчиться. Та насправді небезпека ще далеко не минула. Важко собі уявити, що Людвіги безстрашно кинуться вниз, та вони напевно не змиряться з тим, що їхня жертва швидко кудись зникла.　

Як тільки Трістан вправно, наче кіт, приземлився поруч зі мною, то одразу відтягнув мене до стіни й застережно показав нагору.　

Я намагалася затамувати подих. Можливо, Людвіги вже побачили відчинене вікно і тепер стоять якраз над нами й дивляться вниз? Чи стрілятимуть вони в нас, коли ми почнемо рухатися? Чи, може, вони подзвонили своєму спільникові, який тут же кинувся на наші пошуки і будь-якої миті з’явиться з-за рогу? У моїй уяві розгорнулася картина, як ця підступна парочка саме зараз, тримаючись за ручки, дріботить сходами донизу, щоби спіймати нас іще перед тим, як ми потрапимо до будинку і здіймемо тривогу.　

Та це було не так просто, як здавалося. Ми приземлилися з тильного боку бального залу і тепер стояли нижче рівня святково освітленого арочного вікна в глибокому снігу, де нас ніхто не бачив і не чув. Я почувалася як жертва корабельної аварії, яка безпорадно борсалася в темному океані перед прямовисним бортом круїзного лайнера, на якому відбувалася вечірка. Найближчий вхід у готель розташовувався аж за південним крилом — невеличка тераса для курців перед відпочинковим комплексом, з якої я минулого тижня помітила на фасаді Трістана. Інша можливість — побігти вздовж східного крила, навколо головної будівлі аж до центрального входу. Я інстинктивно обрала другий варіант, оскільки з того боку будинку було завжди гамірно. І там Людвіги нас точно не підстерігатимуть.　

Та обидва шляхи були не такі вже й короткі. До того ж іти треба було через глибокий сніг і ще й із непритомною Дашею на руках. І все ускладнювала суцільна темрява довкола. Місяць ще не вийшов, а світла вікон було замало, щоб хоч трішки осяяти цю непроникну темряву, яка оточила «Замок у хмарах».　

І тут я раптом згадала про конвеєр, яким доправляли вугілля. Це був не зовсім вхід у готель, проте отвір, крізь який у минулому закидали в підвал вугілля, був достатньо великим для того, аби туди могла пролізти людина. І він був набагато ближче. І саме тут, на східному боці, де південне крило сполучалося з головною будівлею. Нам треба було пробратися лише десь метрів тридцять снігом, впритул до стіни готелю — і ми вже там. Хоча отвір уже давно не використовувався, ми легко відчинили його дверцята. А мої побоювання, що, можливо, вони заіржавіли чи примерзли, не підтвердилися.　

Мені стало дуже у пригоді те, що я тут так добре орієнтувалася, — Павел показав мені ще далеко не всі таємниці підвального поверху, та колишній підвал для вугілля межував із пральнею. Точно ніхто не здогадається, що ми тут.　

Трістан ще раз оглянувся, і з’їхав першим. Тоді я спустила до нього Дашу і з’їхала сама. І тільки коли мої ноги торкнулися підлоги, я з полегкістю зітхнула.　

Ми це зробили! Ми в безпеці!　

Мені було дуже прикро за Дашу — її одурманили, потім викинули з вікна і тепер котили вугільним конвеєром, як по кегельбану. Завтра вранці вона буде вся в синцях — та це, без сумніву, краще, ніж бути в полоні викрадачів.　

— Непогане скорочення шляху, — визнав Трістан, коли я ввімкнула світло й відчинила двері до пральні. Це були важкі вогнетривкі двері, які з зовнішнього боку повинні замикатися на масивний засув. Чого, на щастя, ніхто не зробив.　

На жаль, кімната виявилася незвично тихою, темною і наче осиротілою. І тоді я згадала, що Павел був сьогодні в Сьйоні, на своєму новорічному концерті. Це ж треба, саме сьогодні. Але після всього пережитого я почувалася так, ніби повернулась додому.　

Я і тут всюди повмикала світло і залюбки запустила б ще й кілька пральних машин та сушарок лише для того, щоби відтворити звичний мені звуковий фон. Тоді забрала в Трістана Дашу і спробувала зігріти її ніжки своїми руками. Та це виявилось неможливим, бо мої руки були такі ж крижані.　

— Як гадаєш, ін’єкція може їй якось зашкодити? — злякано запитала я.　

Хоча її личко мало звичайний колір і дихання було розміреним.　

Трістан, схоже, подумав те саме. Він похитав головою.　

— Я думаю, що ні, бо тоді вона б виглядала інакше, — сказав він і роззирнувся довкола.　

— Що тепер? — запитала я і уявила, як ми вриваємося в бальний зал і кричимо: «Допоможіть! Викрадачі!»　

Здавалося, в Трістана також не було ще подальшого плану.　

— Хтозна, скільки в них спільників… Тут ми на якийсь час у безпеці, — пробурмотів він.　

— Нам усім не завадило б для початку прокрутитись одне коло в сушарці, — жваво сказала я.　

Відчуття, що ми вижили, просто поглинало! Не кожного ж дня стрибаєш із другого поверху. Але тепер на поверхню виринала купа запитань, які адреналін досі стримував.　

Я поклала Дашу на стос простирадл і почала розтирати їй ніжки рушником, а Трістан прочинив двері й виглянув у коридор.　

— Тут є телефон?　

Я похитала головою.　

— Найближчий телефон у кухні. І ще один у відпочинковому комплексі. До обох відстань приблизно однакова. Звідки ти дізнався, що Людвіги і є викрадачі? Як тобі вдалось опинитися там саме в потрібний момент, аби нас врятувати? Секундою пізніше я б уже відчинила двері.　

Уявивши собі можливі наслідки, я знову здригнулась.　

— Так, але, на щастя, я встиг. — Трістан зачинив двері. — Я просто занадто пізно зрозумів, ким Людвіги є насправді. Та вони були вже в дорозі до вас, тож мені не залишалося нічого, окрім як обрати інший шлях до люксу. Я знав, що буде складно пояснити тобі всю ситуацію, тож я спершу вирішив просто закрити тобі рота, сорі… — Він криво мені посміхнувся. — Та мушу визнати, ти напрочуд швидко перелаштувалася.　

Це була неправда.　

Усе здавалося мені таким нескінченно абсурдним. Спершу Бену знадобилося кілька днів, щоб відволікти мене від постійних думок про викрадача з п’яти- зіркових готелів. А виявилось, він таки існує. Точніше, вони. І це ж треба, саме Людвіги, мої улюблені гості! Ні, я ще не перелаштувалася.　

— Звідки ти дізнався?　

— Перстень, — сказав Трістан. — Мені видалось це дивним: вона носила таку прикрасу сорок років і ані сама не здогадалася, ані їй хтось не підказав, що це не срібло, а платина? А найперше камінь! Він не схожий на берил. Рожевий діамант такого розміру й такої якості не купиш у ювеліра за рогом. Такі камені — надзвичайна рідкість! Я не дуже повірив у розповідь про блошиний ринок, як і мій дідусь. Тому я зробив кілька фотографій каменя, а мій дідусь надіслав їх… ну… своєму другові. Ми думали, що зіштовхнулися просто з парочкою досвідчених шахраїв. Нам і на думку не спадало, що це можуть бути небезпечні викрадачі. Та коли ти мені два дні тому розповіла про викрадача з Ґранд-готелю, то я справді забив на сполох.　

— Я не розумію. — Ніжки Даші знову стали теплими, і я зосередилася тепер на її рученятах.　

Трістан прихилився спиною до дверей.　

— Мій дідусь одразу згадав про випадки з викраденнями, оскільки злочинці діяли дуже незвично — окрім готівки, завжди вимагали ще й цінні речі, виявляючи при цьому дуже гарний смак. Вони точно знали, чим володіють батьки жертви, від прикрас і картин до скрипки Страдіварі. Це все коштувало мільйони доларів. Процес забрав, на жаль, чимало часу, та перед самим балом ми нарешті отримали інформацію від друга. Він по фото порівняв наш рожевий діамант з іншими схожими, які вважалися викраденими. Сумнівів не залишилося: камінь в обручці пані Людвіг був колись у брошці, якою володіла сім’я видавця. їхню маленьку донечку викрали 1997 року з п’ятизіркового готелю на Лаго-Маджоре.　

Мені знадобилося кілька секунд для того, щоб мій мозок опрацював цю інформацію.　

— Виходить, завдяки цьому персню їх обох можна викрити? Який неймовірний збіг, що твій дідусь гемолог і відпочиває саме у цьому готелі, в якому… — Я замовкла.　

Трістан усміхнувся.　

— Знаєш, що справді було неймовірним збігом? Те, що Стелла Єгорова викрала цей перстень. Якби не це, то в пані Людвіг не виникло б потреби розповідати небилиці про блошиний ринок. І мені ніколи б не закралася підозра, що з тими двома щось не те.　

— До біса багато збігів… — пробурмотіла я, гойдаючи Дашину руку в своїй. Трістан випадково дізнався про клептоманію Стелли Єгорової і тому зміг запідозрити її у крадіжці персня. Так само випадково він умів лазити фасадами будинків і таким чином без проблем вдерся до люксу, бо там теж випадково було відчинене вікно. А Стелла Єгорова випадково залишила перстень на нічному столику, замість заховати його в сейф. І дідусь Трістана, знову ж таки випадково, згадав про друга, який мав доступ до бази даних поліції.　

Ні, хай мені цього навіть не розказує.　

— Дідусь каже, що збіги — це насправді логіка Бога. — Трістан зітхнув, так ніби знав, що зараз відбувалося у моїй голові.　

— Хто ж ти насправді, Трістане? — вихопилося у мене.　

Він знову зітхнув.　

— Я тебе колись обманював, агент Фанні?　

Звідки я могла це знати? Доволі часто він відповідав мені запитаннями на запитання. Як-от зараз, наприклад. Я інстинктивно заступила собою тимчасовий прихисток Даші.　

— Ні, не обманював. — Він скинув піджак смокінга. — Власне, ти з перших секунд мене чарівливо обеззброїла… Чи то обеззбройливо зачарувала, як тобі завгодно.　

— Що ти робиш? — сердито запитала я.　

— Хочу показати тобі правду. Інакше ти мені не повіриш. — Трістан послабив свого елегантного чорного метелика і почав розстібати сорочку.　

Я ошелешено на нього витріщилася.　

— Ми з дідусем не випадково приїхали сюди відпочивати, — вів далі він. — Ми тут через діамант «Надежда». Й оскільки ситуація з Людвігами нас налякала, ми подумали, що вони можуть завадити нам його викрасти.　

Це не може бути правдою!　

— Ти що, справді готельний злодій? І твій дідусь також? Ви тут… ви хочете викрасти кольє? — запитала я, затинаючись, бо говорити нормально я просто не мала сили.　

— О, та з кольє ми вже розібрались. — Трістан одним драматичним рухом розіпнув на собі сорочку, і моїм очам відкрився його ідеальний чоловічий торс. А на його шиї пишалося кольє з двох рядів діамантів, посередині з одним великим, обрамленим блакитним каменем.　

Щоб не впасти, я сперлась на край Павелового столу для шиття.　

— Вражає, правда? — Майстерним рухом Трістан зняв кольє з шиї і простягнув його мені. — Третє око Калі. Бачиш, як воно виблискує? Ніби в ньому горить божественний вогонь. Хочеш приміряти?　

Я ступила крок назад.　

— Ні, не хочу. Я хочу… — Так, чого ж я, власне, хотіла? Втекти? Викликати поліцію? — Я хочу, щоб це все виявилося неправдою, — пошепки закінчила я речення.　

— Усе гаразд, Фанні! — Трістан глянув на мене. — Ми нічого не крали. Ми всього лише піклуємося про те, щоб речі потрапляли до своїх справжніх власників. Цей камінь має знаходитися в таємному храмі індійського міста Мадурай. Звідти його викрали, і туди, до богині Калі, він і повернеться. Він не призначений для людей.　

— Ти що — фанатик якоїсь язичницької секти? — запитала я і ступила ще крок назад.　

Трістан розсміявся і вмить став знову справжнім Трістаном, якого я знала, — веселим і зверхнім.

Він покрутив прикрасу в руці, і блакитний камінь замерехтів у світлі.　

— Боже, ні! Та я, власне, працюю на таємну спільноту, котра… скажімо так, зацікавлена у тому, щоб відновити справедливість. Заради збереження світової рівноваги.　

— Ілюмінати? — затинаючись, запитала я.　

— Ні. Хоча, можливо, кілька з них і є ілюмінатами. Послухай: нікому не бракуватиме того кольє. Стелла Єгорова там, угорі, на балі, одягнена в оманливо справжню копію, навіть про це не здогадуючись. А мій дідусь запевнив її у тому, що в неї навколо шиї найкрасивіший і найдорожчий діамант у світі. Чоловік зі страхової компанії думає, що все в повному порядку. Вони помітять, що він несправжній, тільки тоді, коли захочуть його знову продати. Чого, сподіваюсь, вони ніколи не зроблять. Діаманти, що зараз у копії, нічим не поступаються оцим. Лише найбільшому ми не знайшли заміни, тому на його місці подібний, із цирконію.　

Десь у підвалі грюкнули двері. Ми обоє здригнулися.　

— Нам треба спробувати потрапити назад до цивілізації, — сказав Трістан, ніби нічого не сталося. — Як ти гадаєш, котра зараз година?　

Я й уявлення не мала, скільки часу могло минути відтоді, як Трістан у люксі затулив мені рота. Та, враховуючи все, що трапилося, мабуть, не так уже й багато.　

Стрибок із вікна забрав усього лише кілька хвилин. І навіть якби ми стрибали з хмар, це б тривало не набагато довше.　

— Ти думаєш, Людвіги більше нас не шукають? — з надією запитала я, вирішивши не зважати на крадіжку і таємне товариство. Трістан як-не-як врятував мене і Дашу від викрадачів.　

— Не думаю, — сказав він. — Вони ж не знають, що ви злетіли в повітря. Вони думають, що ви з Дашею десь заховалися і тремтите від страху. Можливо, вони взагалі вирішили потанцювати на балу, поки їхні люди вас шукають.　

— Люди? Дотепер це був тільки один спільник, — нагадала я. — Тепер їх багато? — І в усіх них напевно пістолети з глушниками.　

Трістан стенув плечима:　

— А може, вони працюють самі. Думаю, вони б упоралися.　

— Але ж вони не знають, що ти з нами, правда?　

— Ні. — Трістанове лице проясніло. — Звідки вони можуть це знати? Вони ж поняття не мають, що ми з дідусем завдяки персню вийшли на їхній слід. Вони знають тільки одне — що ти сама втекла з Дашею.　

Він глянув на маленьку донечку олігарха, яка лежала на стосі простирадл, неначе принцеса на горошині.　

— І це означає, що я можу собі безпечно розгулювати тут, не боячись, що вони мені щось заподіють. — Він посміхнувся мені. — Пробач, я мав би раніше здогадатись. Просто я вперше маю справу з особливо небезпечними злочинцями.　

— О, та ти звикнеш, — кинула я.　

Трістан уже був коло дверей.　

— Я піднімуся нагору і викрию Людвігів. А тоді повернуся. А ти звідси ні на крок!　

— Перед тим як повертатися, я б ще повідомила в поліцію, — сказала я. — Чи це для тебе, готельного злодія, занадто небезпечно?　

Трістан підняв кольє вгору.　

— Як я вже казав, ми не називаємо це крадіжкою. Це операція повернення незаконно здобутих скарбів світу. Але якщо ти мені не довіряєш… — Він знову підійшов до мене, і я не встигла й оком кліпнути, як він втис мені в руку кольє. — Я залишу тобі цю штукенцію як заставу, допоки не вернуся. Тільки нікому не показуй… — Він проникливо глянув мені у вічі й урочисто додав: — Нас єднає тепер спільна таємниця. Тебе й мене, агенте Фанні. Я довіряю тобі, а ти довірся мені.　

Я спантеличено дивилася, як він повертався до дверей. На порозі він іще раз озирнувся.　

— Тримай за мене кулаки. Сподіваюся, там, угорі, повірять моїй розповіді. Адже Людвігів люблять усі…　Розкажи це Бену. На нього можна покластися.　

Трістан майже непомітно скривився.　

— Зроблю все можливе.　

І він зник.　

Я залишилася стояти біля Павелового столу Дляшиття з третім оком Калі в руці поруч із непритомною дитиною. Мені бракувало повітря.

25

Окей. Спокійно. Без паніки.　

Я витріщалася на пляшку грушевого чудо-самого- ну швагра старого Стакі, яка все ще стояла на столі для шиття, і намагалася глибоко й рівномірно дихати. Вдих-видих, вдих-видих…　

Усе було добре. Даша перебувала в теплі, дихала розмірено, пульс був цілком нормальний. Допомога вже вирушила.　

Та що, коли ні? Що, коли Людвіги відразу збагнули, що втекти з панорама-люксу нам із Дашею допомогли? Що, коли вони бачили Трістана з нами там, унизу, в снігу? Або помітили його відсутність у бальному залі? Що, коли Елла Барнбрук не сприйняла зникнення свого партнера по танцю тихо й мирно, а Людвіги склали пазли докупи? А що, коли історію Трістана там нещадно проігнорують, а тим часом спільники Людвігів обшукають підвал і знайдуть тут мене з Дашею?　

Я вже уявила, як Людвіги налякано, тримаючись за ручки, вдають невинних.　

Просто залишатися тут і чекати, поки хтось прийде, раптом здалося мені безглуздим і небезпечним.　

Я сама повинна спробувати пошукати допомогу. Просто треба дістатись до одного з телефонів, щоб подзвонити мсьє Роше. А він уже подбає про все інше. У цьому я була впевнена.　

Але спершу треба заховати Дашу, щоб вона залишалася в безпеці, поки я не повернуся. І я вже знала, де її сховаю. У стомленій Берті було місце для цілого дитсадочка. Я зробила Даші всередині гніздечко з рушників і вкрила її зверху так, що виднілися тільки рот і ніс. Тоді витягла штекер із розетки, лише на той малоймовірний випадок, якби хтось прийшов щось прати.　

Ось так. Це зробила. Тепер залишилось подіти кудись кольє. О, зроблю, як Трістан, і надягну його на себе. Діамантова защіпка мало не сама зійшлася на моїй шиї. Ось що таке справжня якість! О Боже, ну воно й важезне! Сподіваюсь, що мене не настигне прокляття Калі за те, що її третє око баламкалось тепер у моєму бюстгальтері.　

Я прочинила двері на коридор і перевірила, чи все чисто. І до кухні, і до відпочинкового комплексу відстань була однакова. Проте я обрала кухню, бо існувала небезпека, що в день балу пан Гефельфінґер зачинив усе швидше й уже пішов.　

Спочатку я ступала нерішуче, бо боялась, що за рогом може стояти пан Людвіг зі своїм пістолетом. Але потім я вирішила бігти. Що швидше я дістануся до телефону, то раніше закінчиться цей кошмар.

Я повернула за ріг і влетіла прямо в П’єра, який тягнув велетенський кошик, повний булочок. Кілька штук покотилося на підлогу.　

— Фанні! — здивовано вигукнув П’єр.　

Я так зраділа, коли його побачила, що ледве не розплакалась.　

— О Боже! — випалила я. — Як добре, що це ти! Ти часом не бачив тут, унизу, кількох ем-м-м… підозрілих осіб?　

— О, та скільки завгодно, — сказав П’єр. — Ними аж кишить на кухні, починаючи від шеф-кухаря. Я вже ситий усім цим по горло. Але я матиму аж два дні вихідних! І вгадай, що я робитиму.　

Аж тепер він помітив, що зі мною щось не те.　

— Боже мій, Фанні, що трапилося? У тебе такий вигляд, ніби ти зустріла привида.　

Якби ж то.　

— П’єре, ти маєш мені допомогти, — випалила я. — Хтось хоче викрасти дитину російського олігарха, щоби потім вимагати в заставу діамант «Надежда». Тому я з Дашею втекла з панорама-люксу. Але вони все ще переслідують нас. У них зброя, і вони справді небезпечні.　

Тривога на П’єровому обличчі змінилася на недовіру, змішану з сумнівами, які, мабуть, стосувалися моєї психічної адекватності. Він повернув голову вбік, не відводячи при цьому від мене погляду. І тут я раптом зрозуміла, як почувався перед тим Трістан. Жодна людина не повірила б одразу такій історії. Людський мозок на таке не здатен.　

— О-оке-ей, — протяжно сказав П’єр. — Тож ти втекла з дитиною російського олігарха, бо вас переслідують озброєні викрадачі, котрі хочуть дістати діамант «Над-щось-там»?　

— Я знаю, все це звучить суперзаплутано, — перебила я його. — Воно так і є. Я мушу подзвонити з кухні мсьє Роше і все йому розповісти. Він повинен зателефонувати в поліцію і повідомити Єгорова. Допоможеш мені?　

— Звісно, що так.　

П’єр виглядав досі ще не дуже переконаним, та усмішка поступово зникала з його обличчя. Він явно почав усвідомлювати всю серйозність становища.　

— Де ж зараз дитина?　

— Я залишила її в пральні.　

— Що? Геть саму? — П’єр хапнув повітря. — Окей, ми зробимо так: повертайся до дитини і чекай там. Я повідомлю мсьє Роше і поліцію. А тоді прихоплю свій найгостріший ніж і вартуватиму перед пральнею. Жодну дитину не викрадуть!　

Він побіг, залишивши на підлозі свій кошик із булочками.　

— Ти можеш на мене покластися, Фанні! — крикнув він через плече.　

Тепер усе буде добре. Я побігла назад у пральню й дістала Дашу з гнізда у Втомленій Берті. То я себе так накрутила чи вона справді дихала якось неспокійно? Може, в пральній машині було замало кисню? Я сіла за стіл для шиття і почала колихати її, наче немовля.　

— Уже недовго залишилося чекати. Зовсім скоро по тебе прийде твій татко, — сказала я.　

Аж раптом двері відчинилися і зайшов П’єр. Як він і обіцяв, він був із ножем. Ніж був не дуже довгим, але, поза сумнівом, небезпечно гострим. Якщо хтось і вмів із ним обходитись, то це П’єр.　

— Я все залагодив, — сказав він, важко дихаючи. — Мсьє Роше зателефонує поліції і повідомить керівництву готелю. А ще я попросив свого друга Лукаса взяти вогнегасник, стати за сходами і лупити ним кожного підозрілого. О Боже, це та малеча? Яка ж вона мила! Вона спить? А чого ж ти плачеш, Фанні?　

А я і не помітила, що мені по щоках текли сльози.　

— Мені просто дуже полегшало. Незважаючи на те що я навіть не знаю Лукаса. Дякую, — шморгаючи носом, сказала я. — Тепер справді все буде добре. Ти не можеш уявити, крізь що ми пройшли.　

— О ні! Можу. — П’єр всівся на стілець Павела. — Чого тільки вартий стрибок із вікна! Це ж, мабуть, божевілля. Там же десь п’ять чи шість метрів.　

— Я… я тобі не розповідала про стрибок із вікна… — Жах ширився моїм тілом… відчуття було таке, ніби мені вивертали шлунок…　

— Ага. Не розповідала. — П’єр стенув плечима й почав робити ножем зарубки на столі.　

О ні. Будь ласка. Тільки не знову. Тільки не П’єр!　

П’єр, який люб’язно годував Заборонену Кішку холодною печенею. П’єр, котрий залишав для мене тістечка з сиром та малиною і постачав молочні булочки для Хуго. Довгоносий П’єр, чиє добродушне обличчя дарувало мені щодня лукаву посмішку.　

— Ти ж не дзвонив мсьє Роше, правда? — глухо запитала я. Не те щоб я не знала відповіді. Просто хотіла почути це від нього.　

— Усе правильно, — радісно підтвердив він. — Але я подзвонив куди-інде. І там дуже втішилися, що ви з дитиною цілі й неушкоджені сидите в пральні.　

П’єр знову лукаво посміхався.　

— Фанні-Фанні! Ну ти й натворила. Узяти вилізти з вікна, та ще й із непритомною дитиною. Це ж міг хтось побачити. Я тобі скажу, що пані Людвіг через це надзвичайно розлючена. А пан Людвіг уже хотів було дати відбій усій справі.　

Я подивилась на Дашу. Хотіла б я теж лежати отак без свідомості, щоб тільки не чути й не бачити цього всього. Якби я тільки нікуди звідси не рухалась… І чому ж я не лишилася в пральні…　

— Я й так би тебе знайшов, — сказав П’єр, ніби він якимось таємним способом читав мої думки. — Я зрозумів, що ти якось — але як саме? — проникла в підвал. А в пральні ти орієнтуєшся найкраще. — Він відхилився на спинку крісла і майстерно ковзав ножем собі між пальцями. — Як ти вважаєш, для чого ж був отой кошик із булочками? У ньому я б виніс малечу з будинку. І ні в кого не закралося б жодної підозри. Я ж саме отримав не просто дозвіл, а чіткий наказ від шеф-кухаря винести черстві булочки.　

«А що було б зі мною?» — хотіла запитати я, але відповідь не надто хотіла почути. Мені було цілком достатньо вигляду його ножа.　

— А я думала, що ми друзі. — Більше на думку нічого не спадало.　

П’єр усміхнувся мені крізь пляшку з грушевою самогонкою.　

— Ти мені справді подобаєшся, Фанні. Ти дуже мила дівчина. Та те, що я тобі підкинув кілька смаколиків, зовсім не означає, що ми друзі. Ти поняття не маєш, як влаштоване життя. Ти хоч знаєш, скільки заробляє молодший кухар? — Не дочекавшись моєї відповіді, він продовжував: — І через що ти мусиш пройти? Чи це справедливо? Завжди є ті, які важко працюють, але ні до чого доробитись не можуть. І є ось ці багаті гаманці, які проводять тут свої відпустки та жаліються, коли трикляте яйце Онсен має, на їхню думку, неідеальну форму. Хіба ж це справедливо? Кожен повинен вміти подбати про себе в цьому жахливому світі. І я не відхилю пропозицію, яка допоможе мені звільнитися з цієї кухонної діри раз і назавжди. Ти ж мене розумієш, правда?　

Я чула, що він говорив, та чи розуміла? Навряд чи… У моїй голові роїлися сотні думок. Скільки часу збігло від моменту, коли він сповістив Людвігів про мене? А скільки часу знадобиться їм, щоб дістатися сюди? І що вони зроблять зі мною? Присплять, як Дашу, і візьмуть із собою, щоб я їх не видала? Та не думаю, що я поміщуся у кошик із-під булочок. Тоді, мабуть, пристрелять на місці. А може, винагорода П’єра достатня, щоб він, не роздумуючи, використав свій ніж?　

Та мені потрібно хоча б спробувати боротися. За Дашу і за себе. І за моїх батьків. Вони ж не переживуть, якщо я помру, не закінчивши школу. Окей, негарно зараз так думати… І недоречно.　

Я подивилася на миле сонне личко Даші і встала.　

— Не роби дурниць, Фанні. — П’єр теж піднявся, граючись ножем у руці.　

— Я просто хочу покласти її там. — Я показала на стос білизни, на якій вона вже лежала перед тим.　

П’єр кивнув:　

— Окей. Але потім сядеш назад, зрозуміла?　

— Зрозуміла.　

Як людина, яка вже втратила будь-яку надію, я прослизнула до стосу з білизною й обережно вклала на нього Дашу. Я поняття не мала, що чинити далі, та зволікати не було як.　

Коли я обернулася, світло почало блимати. Не одна лампа, а всі одразу. А тоді раптом увімкнулась пральна машина. Я могла поклястися, що такі звуки видавала лише Втомлена Берта. Але ж я витягла перед тим штекер із розетки!　

— Що це в біса… — П’єр проскочив із ножем повз мене до машин.　

Це був мій шанс. Я схопила пляшку з грушевою самогонкою і вдарила нею П’єра по голові так сильно, як тільки могла.　

Вона не розбилася, як я думала, але під силою удару вислизнула мені з руки й покотилася геть по підлозі, ніби образилася. П’єр упав на коліна, але, на жаль, залишився при свідомості, хіба що трішки ослаб.　

Прокляття! У цього типа міцний череп. І він усе ще тримав ножа в руці.　

Я гарячково озирнулася і схопила перший-ліпший предмет, що потрапив мені під руку. Ним виявилася праска.　

П’єр, похитуючись, почав підводитися. Я не мала права дати йому зіп’ястись на ноги, тож взяла праску за шнур і метнула її П’єрові в гомілку. Я десь читала, що гомілка — найбільша кістка скелета й удар по ній спричиняє надзвичайно сильний біль.　

Це скидалося на правду, особливо якщо влучити в гомілку кілограмовою залізною праскою, метнувши нею з відстані, як псом на повідку.　

П’єр закричав і знову впав на коліна. Цього разу він впустив ніж. Праска навіть надірвала йому одну холошу.　

Утомлена Берта, чи щось, що імітувало її звуки, тим часом затихла і світло теж заспокоїлося.　

З неабиякими зусиллями, та при цьому сопучи від люті, П’єр намагався піднятися, спираючись на сушильно-прасувальну машину. Павел вимкнув її, незважаючи на те що всередині залишилась якась річ (що було йому зовсім не притаманне). Нею виявилась дамастова скатертина для столів у ресторані, завдовжки п’ять метрів і завширшки добрих п’ятдесят сантиметрів. Її недопрасовані дві третини звисали з машини.　

Я вирішила не гаяти часу на роздуми чи розрахунки, підняла її вільний кінець, обвила навколо П’єра і запхала в машину з іншого боку. А тоді увімкнула її і відскочила назад. За дві секунди П’єра, який не встиг і оком змигнути, притягнуло скатертиною до машини чи навіть більше — його притиснуло до неї. А що машина притискала до себе, то вже так легко не віддавала. П’єр розмахував навсібіч руками, та до вимикача не досягав.　

— Ах ти ж підла тварюко, — заревів він, коли зрозумів, що опинився в пастці, прикований до однієї з найпотужніших прасувальних машин на ринку. Колись. Багато років тому. — Я тебе замочу!　

— Скоріше машина тебе висушить, — сказала я.　

Заради безпеки я копнула ніж, і він ковзнув аж під плісирувальну машину, яка стояла поруч.　

— Я вшиваюся звідси, — сказала я, взявши Дашу на руки. — Якщо я пробралася сюди через підвал для вугілля, то ним же звідси й виберуся. Вітання Людвігам!　

П’єр почав так відбірно лаятися, що Ґрейсі й уявити собі не могла. Я навмисне сказала П’єру про підвал для вугілля. Насправді ж я планувала втекти через підвал із лижами. Хоч стрімкі конвеєри для вугілля чудово підходили для того, щоб ними спуститися вниз, проте дертися ними вгору було б у рази складніше. Тим паче з непритомною дитиною на руках.　

Добре, що П’єр не міг бачити, яким шляхом я пішла, оскільки висів причеплений до прасувальної машини обличчям до стіни. І мав би для цього повернути голову на 180 градусів. Чого він зробити не міг, бо цілковито був поглинутий намаганнями визволитися з машини, яка прагнула його випрасувати. Я ледве не закричала з радості. Проте ми з Дашею ще не були в безпеці.　

Коли я вже хотіла прошмигнути через арку, яка відмежовувала пральню від підвалу з лижами, то до моєї голови торкнулося щось вологе, і я нажахано завмерла. Це було вчасно, бо, зупинившись, я помітила, як у віконечку дверей, що виходили на зовнішні сходи, промайнула тінь. За мить двері відчинилися.　

Я встигла заскочити за ріг і запхнутися з Дашею за шафу з воском для лиж. Застигнувши на місці й виструнчившись, я сподівалася, що нас не помітять у цій напівтемряві. Із пральні все ще долинали пекельні прокльони, до яких тепер додався ще й жіночий голос. Це прийшла нарешті пані Людвіг. А пан Людвіг вирішив зайти із заднього входу. Дуже хитро. Якби я забарилась лише на кілька секунд, то потрапила б йому просто до рук.　

Та він так поспішав на звуки лайки, що й не глянув у наш бік.　

На мить я полегшено зітхнула. Тепер у мене було два варіанти: як і планувала, вибігти з Дашею через підвал із лижами надвір або…　

Я почула, як вимкнули машину.

— Вона втекла через підвал з вугіллям, — голос П’єра звучав неймовірно люто. — Біжіть туди.　

Я опустила Дашу на підлогу, поклавши її головою на віничок для змахування пилу. А тоді прослизнула назад, швидко й непомітно перебігаючи від машини до машини. На жаль, у мене не було зараз нагоди подякувати панні Мюллер, яка наполягла на тому, щоби нашити на взуття персоналу спеціальні підошви, що стишували звук.　

Сховавшись за сушаркою, я спостерігала за тим, як П’єр прямував до підвалу з вугіллям, а за ним пухнасті, як кульбабки, голови обох Людвігів.　

— Якщо вона ще на конвеєрі, то залиште її мені, — промовив П’єр.　

— Вона, схоже, розумна тварюка. — Це був пан Людвіг.　

Він зайшов останнім із пральні в підвал із вугіллям. І в нього в руках був пістолет, який змусив мене на мить завагатися.　

Я розуміла, що це було дещо легковажно, та якщо вийде, то я одним пострілом уб’ю трьох зайців. Тож я набрала повітря в груди, вийшла зі свого сховку і побігла так швидко, як тільки могла.　

Ще два з половиною. Ще два метри. Один.　

Ось я вже біля дверей підвалу з вугіллям! Я обережно їх штовхнула, відчула, як вони посунулись, дуже повільно, а тоді… вони зарипіли.　

Людвіги озирнулися. П’єр уже був біля конвеєра. Пан Людвіг підняв револьвер.　

Ні, ні, ні. Я що, дарма тратила стільки зусиль, щоб зараз отак просто здатися?! Звідкись пролунав звук, ніби відкоркували пляшку з шампанським. Та я з останніх сил налягла на двері всім тілом, і вони зачинилися. І ще засув. Готово.　

Тільки тепер я відчула пекучий біль у плечі. Коли я його торкнулася, то намацала щось мокре. Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити, що мене підстрелили. Моя рука була червона від крові.　

Пан Людвіг мав рацію: глушник спрацював відмінно.　

26

І ось я стояла цілковито виснажена в снігу, а з бального залу до мене долинали звуки скрипки. На шиї в мене висів чужий діамант завбільшки з тридцять п’ять каратів, а на руках спала чужа дитина.　

А ще я десь загубила черевик.　

— Заради Бога, Фанні, ти поранена. — Це був Трістан.　

— Але ж П’єр мій друг.　

Мабуть, це був шок, бо я не пам’ятала, як сюди потрапила і звідки взявся Трістан. Лише пригадувала, як повернулася в підвал із лижами і підняла Дашу, поки Людвіги і П’єр товклися за пожежними дверима підвалу для вугілля. Чи були ті двері ще й куленепроникними? Скільки часу в них забере видратися конвеєром назовні?　

Байдуже. Я просто втомилася. Якби мені не було так боляче, я б уже давно заснула.　

— Мені так прикро! Я б повернувся швидше, та мене перестріла ця дурнувата Елла і, повісившись мені на шию, влаштувала сцену.　

Говорячи, він у запалі намагався роздивитися моє плече. Та, по-перше, було занадто темно, а по-друге, він і так не був лікарем, а… а ким він, власне, був?

— А коли я нарешті захотів спуститися сходами до пральні, то побачив там якогось типа з пістолетом… Це змусило мене повернутися назад. Можливо, він мене помітив… Та я все одно планував зайти через підвал із лижами, а там я вже побачив сліди крові й пішов за ними. Куди ж ти прямувала?　

Я поняття не мала. Я, очевидно, просто кудись ішла, і байдуже куди. І тепер ми стояли на півдорозі до стайні, неподалік від Ялинки-Півмісяця. А може, я інстинктивно хотіла під нею заховатися, як ті хлопчики, за якими я дивилася у свій перший день у ролі няні. Як їх там звали?　

— Ешлі й Джеремі. Чи якось схоже. Вони були одягнуті в усе біле. — Мій голос звучав якось дивно, не так, як завжди. Ніби він лунав десь ззовні й не належав мені. — Виключно білий одяг! Лише уяви. Мабуть, вони стануть колись стоматологами. Або кухарями. Хоча це псує характер.　

— О Боже, Фанні! Скільки ж крові ти втратила?　

Трістан відчайдушно намагався знищити свою сорочку. Він висмикнув її зі штанів і дер, при цьому лаючись.　

Музика в бальному залі жвавішала.　

Чому вони досі грають? Хіба не мали б усі ці люди схвильовано бігати зараз територією готелю, вигукуючи Дашине ім’я й, можливо, час від часу і моє теж?

— Чому всі аж досі танцюють там із Гретхен, а я змушена замикати викрадачів дітей у підвалі для вугілля?　

Я підвела очі на Трістана.　

— Ти що, забув підняти тривогу, Трістане?　

— Ні! Я сказав своєму дідусеві. І консьєржу, мсьє Роше. Поліція вже в дорозі. Він зателефонував одразу ж, та я не хотів чекати, тож помчав до тебе. І якби Елла мене не затримала…　

— Ти мусив сказати Бену. Я ж говорила, що ти маєш йому сказати. — Тим часом я вже перейшла на якесь мимрення. — Та байдуже… — прошепотіла я. — Я просто хочу спати. І Даша теж. Хоч вона щойно якось дивно здригнулася… Там, внизу, під ялинкою, мабуть, м’яко, як на дивані, приєднуйся. Ніхто нас не знайде. Якщо не сміятися.　

Я глянула заціпенілим поглядом на дерево.　

— Сніг лежить так високо. У тебе немає часом лопати з собою?　

Я заплющила очі. Напевно, я і стоячи могла б заснути. Але я не маю права впустити Дашу. Я мушу її добре і міцно тримати.　

— Фанні! Не спати! — Трістану вдалося нарешті розірвати свою сорочку й обмотати смужку тканини навколо мого плеча.　

Від гострого болю мені аж подих забило.　

— Давай, ти майже впоралась. Нам тепер не можна здаватися. Треба йти звідси.　

— Йди без мене. Ти можеш взяти Дашу й діамант, а я залишуся тут і трішки посплю. А тоді прийду, коли мені… знову стане краще.　

Трістан мене легко струсонув.　

— Зберися! — А тоді взяв і поцілував мене. І то досить міцно, майже з розпачем. Він обхопив мою голову обома руками і притиснув свої губи до моїх.　

Ефект був, як від грушевої самогонки швагра старого Стакі. Поцілунок буквально пропік усе моє тіло й наповнив його теплом.　

— Я хотів це зробити відтоді, як уперше тебе побачив, — прошепотів він, коли знову мене відпустив.　

— Окей, окей, окей, я вже знову бадьора, — випалила я. Це була правда. Я зроду-віку не почувалася так бадьоро. — Давай зникнемо звідси.　

— І то негайно, — полегшено засміявся Трістан. — Якщо я йшов по слідах твоєї крові, то й хтось інший зможе.　

І чийсь чужий голос відповів:　

— Саме так.　

Це не могло бути правдою. Потроху мені все це вже почало набридати.　

— Залишайтеся там, де стоїте. Один порух — і я стріляю.　

Із-за найближчого снігового валу на світло вийшла постать. Ну, на світло — це дещо перебільшено. Але все ж тим часом зійшов місяць і разом із вогниками Ялинки-Півмісяця світла вистачило, щоб розпізнати в цій постаті цілком невідомого нам чоловіка середнього зросту. Те, що на ньому були чорні шкіряні рукавички, лякало мене більше, ніж націлений на нас пістолет. Із глушником. Можливо, пан Людвіг купив їх два за акційною ціною?　

Іншою рукою чоловік тримав біля вуха мобільний.　

— Вони в мене. Тут, унизу, майже на парковці, біля великої ялинки. Ви мали рацію, вона не сама. Разом із нею якийсь пацан азійської зовнішності в смокінгу. Уже? Тут? Окей.　

Він поклав телефон до кишені.　

Уже і тут — що? Застрелити?　

— Послухайте, я не знаю, скільки грошей вони вам запропонували, та я можу дати вам у будь-якому випадку більше, — промовив Трістан.　

— Так, ми ще й кольє маємо. Причому справжнє, — додала я. Якби в мене були вільні руки, я, не зволікаючи, розщепила б одяг і осліпила б його сяйвом каменя.　

— Ви, багатії, всі однакові, коли мова заходить про вашу шкуру. А розводити когось я і сам непогано вмію.　

Тип підійшов на крок ближче і тепер можна було краще розгледіти його обличчя. Він виглядав… цілком нормально.　

— Сорі, не хочу втрачати репутацію. Я в цієї парочки мокру роботу виконую.　

Не довго зважуючи, він приставив пістолет прямо до голови Трістана.　

— Нічого особистого, малий.　

— Послухайте, — почав було Трістан. А тоді сталося приблизно все нараз.　

Палець кілера в рукавичці вже зігнувся на курку, аж раптом із нікуди вилетіла лижа і влучила йому в потилицю. З диким криком хтось накинувся на нашого нападника ззаду і добряче його стусонув.　

Мені знадобилася мить, аби збагнути, що це Бен. І ще одна мить — аби зрозуміти, що постріл таки пролунав. Він зачепив Трістанові вухо. І, судячи з того, як він лаявся, це було збіса боляче.　

Замість того щоб упасти на землю, виконавець мокрої роботи ледь похитнувся вперед, до ялинки. Він досі ще тримав пістолет у руці. Якщо він зараз обернеться — все! Кінець! Я пригасла Дашу до себе дужче й відчула, що вже недовго зможу її тримати. Прокляття, чому фортуна не може хоч раз бути на нашому боці? Я вважала, що ми на це цілком заслужили.　

Кілер знову себе опанував. Він звівся на ноги прямо під ялинкою і… обернувся! Та в цей момент засніжене дерево заворушилось від сильного пориву вітру, якого я дивним чином навіть не зауважила. Його гілки загойдались, і кучугура снігу звалилася чоловікові з пістолетом прямо на голову. Він упав навколішки. Та на цьому не закінчилося! Дедалі більше гілок нахилялось додолу, а тоді враз увесь сніг, що був на цьому гігантському дереві, з характерним шумом, наче лавина, обвалився вниз і поховав під собою чоловіка з пістолетом. Навіть його чуба більше не було видно.　

Бен, Трістан і я відступили кілька кроків назад і, не вірячи власним очам, витріщилися на цю здоровенну кучугуру.　

— Швидко він звідти точно не вибереться, — задоволено сказав Бен. Він забрав Дашу з моїх судомно зведених рук. — О, та в тебе кров!　

Я знала, що мушу щось відповісти, але вже не була на це здатна. Тож Трістан мені допоміг.　

— Ти помітив це тільки тепер? Я думав, ти нас знайшов, бо пішов за слідами крові Фанні. — Трістан тримався за вухо. Кров цяпотіла з його пальців на сніг. — Чудово, тепер ще й я. Прокляття, я не розумію, чому злочинці безперестанку розгулюють із пістолетами по підвалу і довкола готелю, а нам ніхто не йде на поміч.　

— Я прийшов, — якось навіть обурено сказав Бен. — І зауваж — саме вчасно, інакше б тебе вбили, ти, невдячний гівнюк. Я б і раніше прийшов, якби мав хоч якийсь здогад про те, що тут… — Він оглянувся і набрав повітря в груди. — Чорт, ніхто не знав, що ви тут! Сказано було, що ви в підвалі. І всі погнали туди. Мсьє Роше взяв палицю для прогулянок, а мій дядько — степлер…　

— Ну клас! — кинув Трістан.　

— Я б теж побіг у підвал, якби ця дівчина не присяглася мені, що треба бігти до Ялинки-Півмісяця. — Вона, певне, помічниця з кухні, хоча я її ще ні разу не бачив.　

— Як цікаво, — насмішкувато сказав Трістан, та насмішка одразу ж зійшла з його обличчя, коли ми почули їх.　

Вони йшли з головної площі по рипучому снігу прямо до нас і навіть не намагалися розмовляти тихо.　

— Ось там ялинка. — Це була пані Людвіг.　

— А це досить практично, звідси не так уже й далеко до машини, — важко дихаючи, промовив П’єр.　

Пан Людвіг мовчав. Мабуть, він ішов і погладжував свій пістолет.　

Якби дороги не були відмежовані від нас метровими сніговими стінами, ми б уже давно їх побачили. А вони нас. Тож у нас іще був шанс.　

— Найкраще буде, якщо ми розділимося, — прошепотів Бен. — Трістане, ти поведеш їх кривавим слідом туди, а ми з Фанні й дитиною втечемо до стайні. Відпусти вухо, нехай кров капає.　

Трістан, на диво, одразу погодився, а тоді пригнувся і, ніби крадучись, пішов стежкою, яку вчора розчистив старий Стакі.　

Як на мене, не найкраща ідея, бо вона вела у лісові нетрі. Та Бен уже мовчки тяг мене в напрямку стайні. Тепер я не мала важкої ноші, тож могла бігти швидше. Та оскільки на мені був лише один черевик і боліло плече, мені все одно було важко рухатись. Хоч ми й намагались ступати тихо, не видаючи звуків, проте сніг рипів за кожним кроком, ну, в мене за кожним другим. Нарешті ми дісталися до стайні і Бен, можна сказати, заштовхнув мене всередину, щойно відчинивши ворота. Як йому вдалось тримати Дашу однією рукою — залишилося для мене загадкою. Скидалося на те, ніби він затиснув під пахвою велетенську ляльку. Та байдуже, з Людвігами її очікувало щось набагато гірше.　

Поки Бен закривав ворота, я визволила Дашу з його міцної хватки й перевірила, чи вона ще дихає.　

Усе було гаразд. І виглядала Даша взагалі неушкодженою. Тільки кров із моєї рани трішки замастила їй щоку. А ще ми десь по дорозі загубили її соболину шапочку.　

Тільки її ніжки знову стали крижаними.　

Вежді й Бежді радісно зафоркали. Вони стояли разом у великій загороді й тепер допитливо пропхали голову крізь невисоку перегородку. Я з Дашею на руці розглянулась навколо. Тут було предостатньо схованок: сіно на горищі, до якого вели стрімкі східці, комора, де тримали кінську збрую, велетенські скрині, коробки, покривала, мішки для корму, які стояли й лежали один на одному попід стінами. Та як допоможе хороша схованка проти пістолетів, котрі прострелять будь-яку скриню, будь-яку дошку і будь-якого коня? Проте я таки поклала Дашу в найдальшому закутку на ящик і накрила її попоною. А тоді роззирнулася в пошуках зброї. Вила для прибирання гною навряд чи могли вдіяти щось проти пістолета, але це було краще, ніж нічого.　

Тим часом Бен відчинив загороду з кіньми. Поняття не маю для чого. Може, він просто хотів, аби коні на смерть затоптали Людвігів?　

Те, який вигляд він мав — у смокінгу, зі скуйовдженим волоссям і нахмуреним обличчям, спершись спиною на стіну біля воріт, у руці з металевою табличкою «Прохання у стайні не курити», — було найкращим, що я бачила в житті.　

— Думаєш, Трістан упорається? — запитав він. — Зараз вони всі троє його переслідуватимуть, і це дуже небезпечно.　

— Відколи це ти любиш Трістана?　

— Люблю? Та яке. Ненавиджу його, — сказав Бен. — Та, на жаль, не можу його завалити, бо він врятував тобі життя.　

Я не могла не посміхнутись. Це, можливо, дещо перебільшено, але Трістан стрибком із панорама-люксу врятував мене від тавра недбалої няні. І все, що відбувалося потім, сталося саме завдяки тому, що він мене врятував. Якщо вже бути точним.　

— Я мав бути тим, хто тебе рятує, — розчаровано промовив Бен. — Але замість цього я цілі дні змарнував на те, аби змусити тебе відмовитись від теорії про викрадача. Та ще й обходився з тобою як із божевільною.　

Так, це була цілковита правда.　

Він подивився на мене серйозним поглядом.　

— Те, що я хотів сказати тобі до того, та так і не наважився… Фанні, я в тебе закохався. Ти найчудовіша, найкумедніша, найрозумніша і, без сумніву, найсміливіша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав. А коли я почув від мсьє Роше, в якій ти небезпеці, то так шкодував, що не сказав тобі цього раніше! Я так боявся, що не матиму вже такої нагоди.　

Мені на очі навернулися сльози. І зараз найбільшим моїм бажанням було залишити ці вила для гною, кинутись до нього й поцілувати.　

Проте воно так і лишилося не здійсненим, бо знадвору вже чулися кроки і чиєсь бурмотіння.　

— Мені було так приємно з тобою познайомитися, — прошепотіла я, не знаючи навіть, чи почув він. Але Бен мене зрозумів.　

— Мені прикро, що я нагодився занадто пізно, — відповів він так само тихо.　

Ну, у всякому разі, вчасно, аби разом померти.　

Хтось постукав у двері стайні. Дуже виховано й увічливо.　

— Фанні? Ви тут, моя люба?　

Це було божевілля, проте голос пана Людвіга був досі голосом милого старого чоловіка. Він сам? Хто ще з ним був? П’єр чи його дружина? Чи обоє? А може, зі снігового замету в останню мить вивільнився ще й чоловік для мокрої роботи?　

— Якби ви не були такою впертою, то лежали б собі зараз нагорі в панорама-люксі на ліжку і спали, — весело сказав пан Людвіг. — Добре, можливо, на вас би трішки розсердилися, бо ви спустошили міні-бар і були п’яні як чіп, а ваша підопічна тим часом втекла і десь заховалася, адже вона це діло полюбляє. Та це була б невелика ціна у порівнянні з тією, яку ви заплатите зараз.　

Тепер нарешті я починаю розуміти! Людвіги одурманили Дашу й Дона та заховали їх на полиці в малому залі камерної музики, щоб провернути в ніч викрадення схожий сценарій. Ніхто не подумає, що дитину викрали, адже це вже було б не вперше, коли вона ховається і годинами не показується нікому на очі. Та ще й нянька лежала б п’янюща в кутку. Людвіги виграли б на цьому достатньо часу.　

Надзвичайно простий і підступний план. І їм би все вдалося, якби автор трилерів випадково не почав досліджувати історію про викрадача із Ґранд-готелю і не розповідав про це направо і наліво…　

Як там говорив дідусь Трістана? Збіги — це насправді плани Бога?　

Я обмінялася з Беном поглядами. Він, очевидно, вже теж зрозумів зв’язок між усім цим, бо вибачливо усміхнувся.　

— Не думаєте, що вже час здаватися? — м’яко запитав пан Людвіг. — У вас і так немає іншого виходу. Навіщо ж усе ускладнювати? Просто віддайте нам дитину, і ми вам нічого не зробимо.　

Бен мовчки похитав головою, а Вежді форкнула.　

— Подумайте про дитину, — наполягав пан Людвіг. — Що ви збираєтеся робити з цим бідолашним хробачком?　

За сьогоднішній вечір я пережила цілу палітру емоцій, але та шалена лють і праведний гнів, які мене охопили зараз, — це було щось новеньке.　

Стільки несправедливості! Я не хотіла вмирати! Без першого поцілунку з Беном. І без другого, і третього…　

— Краще ви здавайтесь, пане Людвіг, чи як вас там насправді звати! — крикнула я. — Поліція вже їде, і їм все відомо. Тож тікайте, поки ще не пізно.　

Пан Людвіг засміявся.　

— Окей, давайте по-поганому.　

Прозвучали два дивні глухі звуки, і мені знадобилася секунда, аби зрозуміти, що це були постріли, якими пан Людвіг розгатив замок. Двері стайні відчинилися.　

— Дарма ти не використала цей час, аби втекти через задні двері. А тепер пізно.　

У коморі зі збруєю і справді був ще один вхід, про який ми забули. Усвідомлення цього мене наче вирвало зі сну.　

Поки пан Людвіг заходив у ворота, а Бен накидався на нього з таким же диким криком, як перед тим на кілера, і вони зійшлись у нерівному двобої — Бен із залізною табличкою проти пана Людвіга з пістолетом, я обернулася.　

Та було таки запізно. Позаду мене стояла пані Людвіг, і останнє, що я пам’ятаю, — ін’єкційна голка, яка вп’ялася в моє тіло.　

27

Коли я прокинулася, то першим, що побачила, була стіна книг. А тоді миле обличчя мсьє Роше.　

— Я мертва? — запитала я.　

Він похитав головою.　

— Таж ні. Хоча є люди, які уявляють собі рай, як бібліотеку.　

Лише тепер я помітила, наскільки дурнуватим було моє запитання. Моя рана на плечі пульсувала, нога боліла, і я все ще була вбрана в уніформу покоївки, хоч одного рукава й не вистачало. Я лежала по-багатому: на оксамитових подушках, на одному з широких м’яких підвіконь у бібліотеці «Замку в хмарах».　

Надворі було темно, отже, ще тривала ніч. Напевно, щоб створити мені трішки затишку, хтось запнув завіси. Та я могла чути голоси, дзвін посуду і сміх, так ніби десь іще відбувається вечірка. Коридори, фойє, бар — усе ніби переповнювали люди.　

Хтось обробив мою рану, і тепер на ній білів пластир, угорі на передпліччі. Мені здавалося це неймовірно дивним, що рана, з якої витекло стільки крові, потребувала такої невеличкої пов’язки.　

— Куля тебе ледь зачепила. Неприємно, але нічого небезпечного, — пояснив мсьє Роше. — Я переконав лікаря не забирати тебе до лікарні, бо подумав, що тобі хотілося б бути тут, із нами, коли прокинешся. Пан Монфор хотів, щоб ми поклали тебе в бібліотеці. Думка про те, що люди бачитимуть твою убогу кімнатку, коли тебе відвідуватимуть, була, певно, йому прикрою. Ти стала дуже відомою. Усі ніяк не дочекаються, коли ж ти прокинешся. І хоч автор трилерів і стверджує, що поліція затримала викрадачів із Ґранд-готелю суто завдяки його підказкам, усі ми знаємо справжню героїню вечора.　

Він посміхнувся мені, глянувши поверх своїх окулярів.　

— А де Бен і Даша? — Я спробувала підвестися. — І що з Трістаном і Людвігами? А з П’єром?　

Мсьє Роше м’яко підштовхнув мене назад до подушок.　

— Ох, пробач! Я мав сказати це тобі на самому початку. Людвіги, П’єр і їхній спільник заарештовані. Бен почувається чудово. Він сидів тут цілу годину і тримав тебе за руку. Я думаю, що він навіть трішки плакав. Маленька Даша прокинулася десь дві години тому, і лікар сказав, що вона в повному порядку. Її тато теж плакав. А юному містеру Брауну мусили залатати прострелену мочку вуха. Наскільки мені відомо, він не плакав, та знай шукав тебе. Він із дідусем відлітає сьогодні ж назад до Лондона.　

Я поклала руку собі на груди. Воно досі ще було там. Крадене кольє. Власне, я могла навіть до нього не торкатися — воно таким важким тягарем лежало в мене на грудях, що про нього неможливо було забути. На щастя, його ніхто не помітив.　

Не дивно, що Трістан мене шукав…　

— Котра година?　

— Майже пів на другу, — сказав мсьє Роше. — Та через весь цей переполох ми геть забули відсвяткувати перехід в інший рік і запустити небесні ліхтарики. Так швидко новорічний бал іще ніколи не закінчувався. Ніхто вже не міг танцювати, коли всі довідалися, що трапилось. Поліція і «швидка» тільки недавно поїхали.　

— Але, здається, ніхто не пішов спати. — Я кивнула в напрямку бару, звідки долинав найгучніший шум.　

— Звісно, що ні! Мало хто зараз спить. Усі перезбуджені. І сповнені цікавості. У тебе самої, мабуть, купа запитань.　

Так. І найнагальнішим було те, як я і Бен вибралися неушкодженими зі стайні.　

Як з’ясувалося, у поспіху ми забули значно більше, аніж про задні двері.　

Ми, наприклад, не подумали про те, де в той момент був старий Стакі і як присутність чоловіків, які розмахують руками з пістолетами впливає на коней у відчиненій загороді.　

Старий Стакі цього вечора хотів, власне, ще раз зазирнути до коней, нібито через те, що так йому підказав внутрішній голос. А коли він наблизився до стайні, то побачив там двох Людвігів, чи як він їх назвав «найлютіша дідчьота, же старого Стакі трафляла», котрі саме ламали замок. І це його неабияк розлютило. Хоч він і був дуже малим, старим і слабким чоловіком, та все ще здатним захистити свою територію.　

«Коли го хтос нервує, то він стає лютий, — сказав він пізніше поліції. — Ліпше го не кивати!»　

І це явно стосувалося не тільки його, а й коней. Чи то Вежді просто хотіла нарешті мати свій заслужений нічний відпочинок, чи то доводила, що її недарма так назвали: удар, яким вона обдарувала пана Людвіга ще до того, як він встиг вистрелити, і справді був величним жестом. Пан Людвіг відлетів щонайменше на два метри до стіни, де ще й дістав від старого Стакі мискою для корму. А опісля на додачу ще й усім, що хоч якось у цій стайні годилося для удару по голові.　

Я б залюбки на це подивилася, якби пані Людвіг не відправила мене в нірвану. У неї не було з собою пістолета, проте вона явно мала при собі ще багато таких шприців. Тож витягнула їх і тримала перед собою, як ножі. А Бен, чийого супротивника несподівано нокаутували кінь і старий Стакі (причому старий Стакі, аби впевнитись, продовжував розбивати об голову Людвіга різні предмети), ішов на неї зі своєю табличкою про заборону куріння.　

Те, що я непритомно впала, його надзвичайно розлютило. Тож він відкинув убік табличку і схопив вила, котрі випали з моїх рук. Ними він і відігнав пані Людвіг до стіни. У цьому йому активно допомагала Бежді, бо, очевидно, теж хотіла мати свою роль у цій драмі. Пані Людвіг зрозуміла, що програла і підтримки від чоловіка вона вже не дочекається. Тож кинула шприци на землю, підняла руки вгору і почала просити змилуватися над нею.　

— Що було далі, нехай тобі краще Бен розкаже, — мовив мсьє Роше і підвівся. — А я тобі зроблю для бадьорості горнятко чаю. Мадам Клео принесла тобі цих божествених трюфелів. Вони були призначені для дами з номера 303. Та вона вирішила віддати їх тобі.　

Це було якось так дивно — я лежу на оксамитових подушках, чекаю Бена й зі мною поводяться, наче з якоюсь VIP-персоною. Під спину й під коліно мені поклали додаткові подушки. А ще Павел персонально приніс із пральні кашемірове покривало й накрив мене. Він теж, до речі, трішки плакав, бо не міг збагнути, як це так — у мене стріляли в пральні, і саме в його вихідний день. А ще більше плакав, коли дізнався, що втомлена Берта на деякий час стала прихистком для маленької Даші.　

— От бачиш, а всі кажуть, що з неї нема вже ніякої користі.　

Він поцілував мене в обидві щоки перед тим, як піти (на сьогодні йому вже достатньо хвилювань, про прасувальну машину я розповім уже завтра), і пообіцяв передати старому Стакі подяку від мене. Виходить, що цей малий завзятий чоловічок урятував мені й Бену життя. Разом із Вежді й Бежді, котрі завтра отримають від мене по додатковій морквині.　

Не встиг Павел іще вийти, як Ґрейсі, Емі й Медісон притягли тарілку з фруктами (з якої ми так нічого й не покуштували, адже ми, як-не-як, мали трюфелі мадам Клео) і почали засипати мене питаннями. Мушу зізнатися, мої з Дашею пригоди виявились дуже захопливою історією: викрадачі, які стоять під дверима з ін’єкціями й пістолетами, наче вовк у казці про сімох козенят, стрибок із вікна, втеча крізь снігові замети, спуск до підвалу з вугіллям. Усе це було варте того, щоб стати класикою, — і це при тому, що найгіршого не сталося, а найзахопливіше очікувало попереду. Ґрейсі було надзвичайно прикро, що Людвіги не її обрали за жертву. І поки вона нарікала на свою занудну долю, Емі розповіла мені, що вони з Ейденом поговорили і з’ясували всі непорозуміння раз і назавжди. Та це було без потреби, адже я все зрозуміла одразу, глянувши на її сяюче обличчя і очі, які світилися щастям. Ейден, котрий, прихилившись до дверей бібліотеки, чекав на Емі, виглядав так само.　

А от Елла і Ґретхен просто зеленіли з люті, обидві.　

Трістан узагалі не з’явився на балі, а Бен від самого початку літав думками десь так далеко, що під час вальсу спричинив масове зіткнення і повалив на підлогу не тільки Ґретхен, а й пані-політика разом із чоловіком.　

Медісон сфотографувала це і запостила таємно на інстаграм-сторінці Ґретхен із хештегами #гламурніколинезупинити #хмільнаҐретхен #п’янийвальс.　

Я страшенно хотіла поговорити нарешті з Беном. Та він і далі змушував на нього чекати. А натомість приплентався Дон. Як і Ґрейсі, він давно вже мав лежати в ліжку, та тут, унизу, було значно цікавіше.　

Він на власні очі побачив, як поліція заарештовувала кілера в рукавичках. Самостійно вивільнитися цей готовий до виконання мокрої роботи спільник Людвігів не зміг. Його добували пожежники. Ялинка-Півмісяць упоралась із завданням на відмінно. На диво, кілер обійшовся лише легким переохолодженням.　

— Це правда, що ти сама боролася проти трьох людей із пістолетом і перемогла? — запитав Дон.

— Хіба що на якийсь час, — скромно відповіла я. — Але так, я заблокувала їх у підвалі для вугілля.　

Дон схвально закивав.　

— Може, ти й не найгірша няня у світі, Фанні Функе з Ахіма, що біля Бремена.　

Можливо, це так і було. А Дон, імовірно, не був найпідступнішою дитиною у світі — думаю, бували й гірші. Один чи двоє. Якщо добре пошукати.　

Навіть Роман Монфор навідав мене у моїй віконній ніші. Либонь, для того, щоб незвично привітно дізнатися про моє самопочуття і зронити кілька похвальних слів щодо моєї, як він висловився, кмітливої поведінки. Та я одразу зрозуміла, що він просто хотів упевнитися, що мої батьки не висунуть йому жодних звинувачень. Невідомо, наскільки страховка покриє збитки неповнолітній практикантці, яка під час робочої зміни вистрибнула з вікна, дістала вогнепальне поранення та ін’єкцію наркотичного снодійного.　

Я запевнила його, що у власних інтересах і слова не розповім батькам про події цієї ночі, і тоді він, заспокоєний, пішов геть.　

Відтак я попросила Емі допомогти мені відлучитись у туалет перед тим, як сюди завітає наступний випадковий відвідувач, хоча чекала я тільки Бена. Емі, Ґрейсі й Медісон супроводили мене аж до Powder Room. Так панна Мюллер назвала дамську вбиральню поблизу фойє. Троє дівчат Барнбрук добре розуміли, наскільки неприємно мені було йти у своїй уніформі покоївки лише з одним рукавом і без одного черевика попри гостей, котрі саме зібралися у фойє, аби йти надвір запускати небесні ліхтарики. Ґрейсі вже вбралася у своє пальто і котячу шапочку. А в барі хтось грав на роялі «Оду радості» Бетховена.　

— Дивись, там Трістан, — загукала Ґрейсі. — Шкода, що він переодягнувся. Перед тим у нього була повністю роздерта сорочка, вся в крові. Медісон хотіла неодмінно сфоткати їх разом з Еллою, та вона відмовилася.　

Трістан стояв поруч зі своїм дідусем, зіпершись спиною на колону в фойє, і всміхався до мене. Його вухо зникло під товстою пов’язкою. Та це жодним чином не впливало на його гарний вигляд. Він був і залишався найкрасивішим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала.　

І цілувала. Ну, взагалі-то, все було навпаки, це він мене цілував. І якщо вже зовсім точно, то це був ніякий не поцілунок, а реанімаційний захід для відновлення свідомості. Здавалося, це сталося десь вічність тому. І ніби з іншою дівчиною, в іншому житті.　

Я згадала пригодницьку історію, якою почастував мене Трістан унизу в пральні. Про те, що він зовсім не злодій, а працює разом зі своїм дідусем на таємне товариство, яке дбає, щоб речі опинялися на своєму місці. Ця історія була настільки абсурдною, що може виявитися дійсно правдивою. Більше того, Трістан, власне, вже від самого початку говорив мені правду, хіба ж ні?　

Я вирішила, що настав час віддавати кольє. Богиня Калі повинна нарешті отримати своє третє око назад, аби у світі знову запанувала рівновага. Для цього треба затягти Трістана знову до якоїсь ніші чи шафи, як у старі добрі часи. Але мені спала на думку краща ідея.　

— Позичиш мені ще разок свою котячу шапку, Ґрейсі? — запитала я, коли ми були в Powder Room.　

Ґрейсі з готовністю зірвала її з голови і простягнула мені. Вона й оком не встигла кліпнути, як я взяла її улюблену шапку з собою в кабінку.　

Там я загорнула кольє в добру порцію туалетного паперу — тут він був особливо м’якенький — і поклала в шапку.　

— Я маю для тебе завдання, — промовила я, коли повернулася. — Ти доправиш повідомлення котячою шапкою Трістану Брауну. Але це не зовсім безпечно.　

— О так! — сказала Ґрейсі, а Медісон вигукнула:　

— І я хочу!　

— Окей. Тоді зробіть це вдвох. Дуже важливо, щоби ніхто, окрім Трістана, не заглядав у шапку. Ти, Ґрейсі, передаси йому шапку зі словами: «Агент Фанні сердечно вітає тебе і бажає гарної подорожі». А ти, Медісон, тоді скажеш: «Нехай живе рівновага!» Запам’ятаєте?　

Обидві ревно закивали головами і, суперщасливі, зникли за дверима.　

Я залишилась з Емі, яка люб’язно не ставила мені жодних запитань. У дзеркалі — а воно було велетенським, у розкішній золотій рамі, — я побачила, що виглядаю, як завжди. Тобто непогано. Та Емі все ж дістала зі своєї сумочки маленького гребінця і розчесала моє волосся.　

Коли я вийшла у фойє, Трістана і його дідуся там уже не було. Це мене трішки зачепило.　

Ґрейсі й Медісон радісно повідомили, що передача відбулася бездоганно.　

— Ми маємо тобі сказати, що… як там, агенте Медісон?　

— Що третє око все бачить і світ дякує агенту Фанні, — прорекла Медісон. — І щоб ти залишила вікно відчиненим на той випадок, якщо син готельєра виявиться ідіотом.　

— Що б це не означало, — докинула Ґрейсі.　

— Хм, — видала Емі, і в неї прозвучало це достоту так, як у мсьє Роше.　

Я задоволено повернулась назад на своє підвіконня в бібліотеці. Поруч у барі саме співали «Давно-давно»^[26], а надворі до запуску вже готували ліхтарики.　

— О, ви вже прокинулися. — У дверях стояв Віктор Єгоров.　

— Як почувається Даша? — запитала я.　

— З нею все гаразд. — Віктор Єгоров наблизився на кілька кроків. Він був блідіший, ніж завжди, а під очима в нього темніли кола. — Завдяки вам. Знаю, я говорив, що в цьому готелі ні з ким не може трапитися нічого поганого. Тож, напевно, це правда, принаймні в кінцевому результаті. — Він нахилився до мене і взяв мою руку. — Але не тому, що місце тут магічне, — а через людей, які тут працюють. Як я можу вам віддячити? Ви жертвували власним життям заради життя моєї донечки.　

— Без допомоги я б сама не впоралася, — сказала я і вдала, що не побачила, як по його щоці скотилася сльоза. — Трістан і Бен і… я б не назвала це магією, але…　

Я згадала світло, що ні з того ні з сього заблимало в пральні. І про щось вогке, що торкнулося мого обличчя, коли я хотіла зайти до підвалу з лижами. І те, що трапилося біля Ялинки-Півмісяця…　

— Але, може, й так… — пробурмотіла я.

Віктор Єгоров відпустив мою руку і задивився в темряву за вікном.　

— Я хочу, щоб ви про це знали. Коли я багато років тому приїжджав у «Замок у хмарах», то почувався зневіреним, — тихо мовив він. — Я твердо вирішив, що не хочу більше жити. Але… це місце і його люди мене врятували. Не тільки втримали від самогубства, але й дали мені відвагу жити. Те, що ви зробили сьогодні для моєї донечки, я не забуду ніколи. Я б дуже хотів вам віддячити. Якщо є щось таке, що я можу для вас зробити — і гроші не мають значення, — то неодмінно мені це скажіть.　

Він витер зі щік сльози і всміхнувся мені.　

Мене розривали сумніви. З одного боку, я спростила йому життя, позбавивши прикраси, що коштувала мільйони доларів, а з іншого — це ж було не для мене, а для богині Калі, і якщо пощастить, то він навіть не помітить втрати…　

Якщо хочете вберегти це місце таким, як зараз, то ви, власне, можете щось для мене зробити, — повільно сказала я. — Ну добре, не конкретно для мене, а радше для всіх нас тут. Та для цього вам доведеться зайнятися готельним бізнесом.　Продовжуйте. — Єгоров умить зосередився. Його усмішка стала яскравішою.　

Це поки що таємниця, проте готель виставлено на продаж. І ви мали б запропонувати більшу ціну.

Єгоров засміявся.　

— Так склалося, що це саме те, чим я займаюсь, — мовив він. — Візьму це на себе.　

Я ні секунди в цьому не сумнівалася. Нехай Буркгарт, стріляний горобець, і мав валізу, повну брудних грошей, та проти російського олігарха він і рипнутись не зможе. Його плани про апарт-готель і гольф-шопи розлетілися на маленькі шматки тієї ж миті, коли Єгоров рішуче покинув бібліотеку.　

А тоді нарешті прийшов Бен.　

Він увірвався до бібліотеки сильно задиханий.　

— Мені дуже прикро, що я так пізно, — сказав він.　

— Ти ремонтував ще один телефон?　

Він єхидно усміхнувся.　

— Ні. Я говорив із поліцією. А ще я знайшов оце. — Він витяг із-за спини руку й показав мені мій черевик. — Він був на сходах до підвалу з лижами. Подивимося, чи він тобі підходить, Попелюшко.　

— Дуже дякую, ваша величносте.　

Я простягнула йому свою ногу.　

— Делія буде в захваті. Нехай це й не кришталевий черевичок, а робочий черевик від панни Мюллер марки «Тихоступач».　

— Як на тебе шитий! — Бен мені посміхнувся. — Тепер ми можемо разом вийти надвір запускати ліхтарики й загадувати бажання. — Він показав через вікно на терасу. — Дивись, там є і Єгорови з Дашею.　

Єгоров тримав маленьку на руці. Вона виглядала так мило зі своїми кучерями, дивлячись великими оченятами в небо. Минулі події, очевидно, ніяк на неї не вплинули.　

— Я бажаю, щоб Людвіги залишалися за ґратами до кінця своїх днів, — промовила я. — А поліція вже знає, що перстень пані Людвіг, подарований нібито на заручини, насправді є викупом, якого вони домоглися у своєї жертви під час одного з викрадень?　

— Що? Перстень із рожевим каменем? Той, який вкрала дружина олігарха, а ти перекрала назад?　

Я кивнула. Колись я розкажу Бенові правду про це, але, мабуть, не сьогодні.　

— Тож можна довести її вину ще й у цій давній справі.　

Бен спантеличено на мене дивився.　

— Це неможливо, бо…　

І тоді він розповів, що ж трапилося в стайні після того, як він притиснув пані Людвіг вилами до стіни.　

Раптом вона ніби зробилася дуже маленькою і немічною та, широко розплющивши очі, дуже ніжним голоском почала просити, щоб Бен їй нічого не робив. Вона говорила, що це все велике непорозуміння і що він її дуже лякає… А тоді вона ще й заплакала і почала лепетати щось про те, що їй надзвичайно прикро через усе це.　

— Проте я був такий розлючений! Через неї ти лежала без свідомості на землі, а до того мусила стільки пережити. Але я ж не міг вдарити старшу пані, яка ще й до того жалібно стогнала. Навіть якщо вона насправді була самим втіленням зла. Тож я зробив дещо дуже дитяче. Я зірвав із руки її улюблений перстень із заручин і кинув його далеко аж через ворота стайні у сніг. Щоб їй хоч у такий спосіб зробити прикрість. Вона одразу ж перестала плакати і почала мене страшенно лаяти. Ти не повіриш, які слова знає ця стара жінка!　

— Ти викинув її перстень?　

Бен скрушно кивнув.　

— Я ж не знав, що це речовий доказ.　

— І коштує десь три мільйони евро, — додала я.　

— Що? — Бен зітхнув. — Ми завтра ж підемо його шукати, навіть якщо потрібно буде переорати кожен квадратний сантиметр землі. Та як доказ він нам не потрібен. Вони й так у всьому зізналися. А П’єр і той тип у рукавичках своїми свідченнями поставлять крапку в цій справі. Ходімо.　

Він простягнув мені руку.　

— Ходімо надвір, інакше пропустимо запуск ліхтариків.　

Я підвелася. У барі все затихло, навіть піаніст зробив перерву. Вмить люстри згасли, а свічки перед вікнами засяяли яскравіше. Та це було, певне, зайвим, я й так розуміла, що ми втратили вже надто багато часу. Я підійшла до Бена й обійняла його руками за шию. Як і я, він теж, здається, розумів, що ліхтарики можуть зачекати. Тихо зітхнувши, він притягнув мене до себе і поцілував. Міцно, але ніжно.　

Трістанів поцілунок надворі в снігу був, напевне, найбільш хвилюючим у моєму житті, але цей був найкрасивішим. Я відчула, що це було щось справжнє.

КІЛЬКА МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

Я любила вересень тут, у горах, якось по-особливому. Світло було неймовірно м’яким і покривало зелень лугів, ялини, папороть наче золотим серпанком. І в ньому «Замок у хмарах» виглядав пишніше, ніж будь-коли.　

Я зупинилася на шляху від стайні, де годувала Вежді й Бежді, щоб насолодитися спогляданням цієї картини. Рік тому я вперше побачила «Замок у хмарах», а сьогодні вранці виповнився офіційно рік, як я тут працюю. Мені ніхто нічого не розповідав, та по тому, як Бен і мсьє Роше замовкали на півслові, коли я до них підходила, а Павел відразу змінював тему, я зробила висновок, що вони планують якось відсвяткувати цей день. Я вдаватиму, ніби я про це ні сном ні духом, а тоді просто щиро дивуватимусь з усього, що відбуватиметься.　

Від драматичних подій новорічної ночі ніби вічність минула. Окрім старого Стакі, котрий постійно (із надзвичайним вогником в очах) розповідав, як він усе лупив і лупив злого пана Людвіга: «Я єк взявсі за тоту мищину», про це ніхто майже й не згадував.　

Незважаючи на ретельні пошуки, перстень пані Людвіг так і не знайшли. Ми сподівалися, що він знайдеться не пізніше, ніж зійде сніг, та він наче крізь землю провалився. Адвокати порадили Людвігам не визнавати свою провину. Проте доказів було більш ніж достатньо, щоб висунути їм звинувачення і запроторити до в’язниці. Спочатку вони взагалі не планували викрадати Дашу, а мітили на Дона й валізу брудних грошей його батька. А от коли Людвіги дізналися, що Смірнови є насправді сім’єю олігарха Єгорова й тепер у них під носом одна з найдорожчих прикрас світу, то передумали й почали планувати викрадення маленької Даші. Хтозна, можливо, їм і вдалося б усе успішно провернути, якби вони не дозволили власній жадібності стати всьому на заваді. Так чи інак, а можливість було втрачено, і Людвіги сіли за ґрати. А от Єгоров кожного разу, коли приїжджав, аби подивитися, як ідуть будівельні роботи, не міг не обійняти мене. А коли обіймав, то неодмінно плакав. Мабуть, це така особливість російської натури.　

Він справді дотримав слова і виступив інвестором готелю. Роман Монфор спершу впирався, а тоді до нього швидко дійшло, що з Єгоровим він укладе вигідніший (і до того ж цілком легальний) договір, ніж зі своїм старим друзякою Буркгартом. А оскільки в такого чоловіка, як Монфор, гроші завжди важили більше, ніж дружба, то він пішов на цю угоду.　

У кінцевому рахунку він відійшов від керування готелем, офіційно переписавши половину своєї частки Бену. А Єгоров, своєю чергою, призначив його та Безвольного Руді керівниками готелю. Востаннє Бенового батька ми бачили тут у березні. Він сповістив тоді, що розриває свої стосунки з подругою в Сьйоні й переїжджає у Франкфурт до Мари Матеус. У них, здається, було все серйозно. Настільки серйозно, що вони оголосили про своє весілля, яке має відбутися наступної весни в «Замку у хмарах». До того часу саме мають закінчитися реставраційні роботи. З одного боку, Єгоров дуже хотів зберегти старовинний шарм готелю, та з іншого — вклав таку величезну суму в реконструкцію! Причому йшлося не тільки про простір для гостей, а й про найменшу кімнатку під дахом.　

Минулого тижня розібрали нарешті риштовання, яке загороджувало всю будівлю, і тепер принаймні зовні все виглядало готовим.　

Тим часом я вже майже дісталася до площі перед готелем і тепер із відкритих навстіж підвальних вікон пральні до мене долинав спів Павела. Це була страшенно сумна пісня Шуберта «Пастух на скелях», в якій до болю засмучений пастух марно сумує за своєю коханою, що живе в долині. Але замість слів: «У муках я себе терзаю і втіхи не шукаю, надії на землі не маю, я тут один згасаю», Павел співав: «На круках я себе катаю і туги вже не знаю, надії на орлів не маю, я тут один палаю».　

Але краще не запитувати, що це, на його думку, означає. Тепер знову звучав приспів, і дорогою до входу в готель я йому підспівувала: «Серця аж тягне ген до неба із силою міцною». Отак.　

Найбільші зміни в «Замку у хмарах» відбулися у підвальних приміщеннях, але не в пральні, а у відпочинковому комплексі. Там тепер розташовувалась нова тераса із лежаками, просторий басейн надворі, а колишній погріб перебудували на сауну. Пан Гефельфінґер був на сьомому небі від щастя. Єгоров дав йому волю облаштувати все на свій смак, а Стелла Єгорова внесла до того ж велику кількість пропозицій і наполягла на різних необхідних, на її думку, заходах. Не тільки тому, що тепер змушена тут бувати частіше, — відпочинковий комплекс повинен відповідати вимогам усіх її багатих і вишуканих друзів із цілого світу, які приїжджатимуть сюди на відпочинок. Ми, до речі, маємо вже численні бронювання на наступний рік, а на період Різдвяних свят уже в квітні всі місця було зарезервовано.　

На наше велике здивування, Буркгарти знову забронювали великий баштовий люкс. І як би це дивно не звучало, проте я раділа, що знову побачу Дона-молодшого. Та ще дужче я тішилася зустрічі з Барнбруками, а передусім із Ґрейсі, Медісон і Емі, з котрими я регулярно переписувалася. Ґрейсі й Медісон тепер ходили на карате і хотіли вступити до розвідки, коли виростуть.　

Деколи я запитувала себе, чи Трістан, його дідусь і люди, які нібито працювали на таємне товариство, справді повернули камінь із кольє назад в індійський храм. Та принаймні тут, нагорі, світ перебував у цілковитій рівновазі.　

Панна Мюллер і далі щовечора таємно викурювала сигару при відкритому вікні. Павел, мсьє Роше і старий Стакі грали в пральні кожного третього вівторка в скат. Шеф-кухар продовжував верещати на весь персонал кухні, а мадам Клео дбала про те, щоб ми мали достатньо вуглеводів.　

Бракувало лише Яромира. Виявилося, що він працював під прикриттям на чеський слідчий орган, котрий мав намір довести провину Буркгарта-старшого (він володів численними сміттєспалювальними станціями і сміттєпереробними заводами в Чехії) у справах із відмивання грошей.　

Він і пан Губер, страховий агент, який, сам цього не відаючи, не впорався з поставленим перед ним завданням, знали один одного ще зі спільної роботи в Інтерполі.　

Тому пан Губер і навідав його в кімнаті персоналу того ранку, коли я вперше зустріла Трістана. Вони хотіли навзаєм упевнитися, що не розкриють справжню особу один одного. А оскільки Буркгарт уже не використовував «Замок у хмарах» для здійснення своєї нелегальної оборудки, то присутність Яромира стала зайвою. Нам було важко з ним прощатися — нехай і під прикриттям, та він був найкращим майстром, якого тільки бачив цей готель. Зрештою він пообіцяв, що приїде колись сюди зі своєю сім’єю на відпочинок.　

Шанс, що Єгорови ніколи не помітять підміни кольє ідеальною копією, був досить високим. Стелла Єгорова любила його тепер ще більше і була переконана, що особисто розірвала прокляття діаманта «Надежда».　

Пройшовши через обертові двері, я повільно попленталася через фойє, мимохідь кивнула Деніс на рецепції й погладила Заборонену Кішку, яка тепер більше не була забороненою. А ще домовилася з мсьє Роше о четвертій разом випити капучино.　

Нагорі я навстіж відчинила вікно й чекала на сімох Хуґо. Я вже не мешкала в тій маленькій комірці під дахом, яку разом з іншими приміщеннями південного крила саме відреставрували. Я жила з Беном у номері 210.　

Це була кутова кімната, яка мала балкон і вікна на південь із видом на долину й чотиритисячники, а також на захід із видом на мою подругу — Ялинку-Півмісяць. Я вже не могла дочекатися, коли настануть холоди, щоб розпалити в каміні вогонь. Панну Мюллер та її команду попросили не прибирати нашу кімнату — ми самі подбаємо про порядок у ній. Було якось дивно уявляти, що панна Мюллер застеляє моє з Беном ліжко. Тим паче що зі мною вона залишилась такою ж строгою, як і раніше. Хоча до мого стилю застеляти ліжко панна Мюллер претензій не мала. Я навіть клала нам кожного дня на подушки дві плитки шоколаду.　

Деколи я сумувала за своєю невеличкою комірчиною і трішки навіть за несправним трубопроводом. Можливо, ми з Беном зможемо переїхати туди хоча б на різдвяні канікули, аби звільнити номер 210 для гостей, адже він, як-не-як, є одним із найкрасивіших номерів у готелі.　

Моїх батьків, які приїдуть разом із моїми братами відвідати мене під час осінніх канікул, Бен планує поселити у великому баштовому люксі. Через усе це він трішки хвилюється. Певно, боїться, що не сподобається моїм батькам. Та щодо цього я його заспокоїла — по-перше, він закінчив школу, а по-друге, моя мама буде просто в захваті від того, що завдяки Єгорову тут усе настільки екологічно та добротно відреставрували. А по-третє, мені абсолютно байдуже, що мої батьки думатимуть про Бена.　

Делія приїхала одразу після закінчення школи і, незважаючи на ремонтні роботи, їй тут так сподобалося, що вона залюбки скасувала б свою поїздку до Америки на рік за програмою Au-pair. Тепер вона надсилала мені кумедні повідомлення з Вайомінгу.　

Єдина річ, над якою ми з Беном ламали собі голови, стосувалась помічниці з кухні, з якою я у ліфті вела незабутню розмову про людські серця. І це була та сама дівчина, яка в новорічну ніч скерувала Бена, котрий збирався до підвалу, бігти прямо до Ялинки-Півмісяця. Йому добре запам’яталися її сережки-крапельки. І те, як він її описав, збіглося з моїми спогадами про неї. Найбожевільнішим було те, що більше ніхто нічого про цю юну дівчину не знав. У кухні її ніколи не бачили. А Бен, який надзвичайно хотів подякувати за її вчинок, переглянув усі особові справи. Проте й там про неї нічого не знайшов. Так, ніби її взагалі не існувало. Тим часом я вже почала було думати, що, можливо, ми мали щастя зустрітися з Білою Пані.　

Каркання вихопило мене з роздумів. Як і завжди, не довелося довго чекати, поки семеро Хуґо приземлилися на підвіконня і приготувалися їсти молочну булочку. На жаль, вони досі не навчилися говорити, але Хуґо-Клептоман став таким ручним, що його можна було навіть погладити.　

Коли вони закінчили їсти булочку, то піднялися одне за одним у повітря: спочатку був Недовірливий Хуго, тоді Меланхолійний Хуго, а в кінці — Хуґо-Клептоман. Та, коли я вже хотіла зачинити вікно, він повернувся і прискакав до мене, схиливши на бік голову. Він тримав щось блискуче в дзьобі й допитливо на мене дивився.　

Я простягнула руку, і він опустив оте щось блискуче, гордо воркуючи, мені прямо на долоню. Знадобилася секунда, аби зрозуміти, що ж це таке. А тоді мені забракло повітря! Платина відблискувала сріблясто-білим, а рожевий камінь переливався, ніби його щойно забрали від ювеліра.　

Врешті-решт він таки знайшовся. І це поставило крапку в історії.　

Хуґо-Клептоман повернув втрачений перстень пані Людвіг.　

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

Фанні Функе, 17, з Ахіма біля Бремена, що покинула школу. Дуже допитлива особа.　

Бен Монфор, 18, син власника готелю Романа Монфора і пожиттєвий практикант у «Замку у хмарах».　

Роман Монфор, власник готелю, дратівливий.　

Руді Монфор, власник готелю, безвольний.　

Мсьє Роше, консьєрж у «Замку у хмарах». Без перебільшення — душа готелю. Його ім’я Петрус.　

Заборонена Кішка, має таку кличку через те, що тварини в «Замку у хмарах» суворо заборонені. Ще —> Райнер Марія Рільке нібито гладив її, коли складав тут свої вірші.　

Панна Мюллер, 42, струнка й сувора економка «Замку у хмарах», яка настільки непомітно і скромно працює для гостей, що її майже ніколи не видно в коридорах. Присягається своїм віничком зі страусиного пір’я і зневажає —> Мадам Клео через те, що вона постачає персоналу такі спокусливі —> птіфури. Знає кількість калорій навіть у маринованому огірку.　

Гортензія, Камілла й Ава, їх скерували із готельного коледжу в Лозанні на підсилення команди —> панни Мюллер, тітки Камілли, на час Різдвяних свят. Вони наділені низькими інстинктами плямистих гієн. Разом вони полюбляють влаштовувати полювання на гну.

Забулаім’я також із виду гієн. Ні Фанні, ні авторка роману не можуть запам’ятати її імені. Якщо все ж захочете дізнатися, запитайте в Бена або мсьє Роше.　

Ніко, 19, паж, хоче здобути ступінь бакалавра з міжнародного управління готельним та ресторанним бізнесом, проте отримує лише надзвичайно кумедну уніформу пажа й безліч насмішок.　

Йонас, 19, паж, на відміну від Ніко, здобуде-таки ступінь бакалавра з міжнародного управління готельним та ресторанним бізнесом, оскільки носить свою уніформу з дещо більшою гідністю, аніж його друг. В усьому іншому поводиться дуже скромно.　

Яромир Новак, чех, невтомний працівник «Замку у хмарах», до болю сумує за своїми дітьми і дружиною.　

Павел, болгарин, татуйований господар пральні. Своїм виглядом можр налякати, проте смиренний наче ягня. Не уявляє свого життя без пирога з яблуками і корицею, Ісуса й «Чарівної флейти».　

Старий Стакі, дуже, дуже старий. Він найстарший працівник готелю. — > Мадам Клео випікає для нього особливо пухкі булочки бріош, які він і без зубів може прожувати. Життєве кредо: «Трафлєлосі ми й гірше».　

Мозер-Анні, також дуже, дуже стара. Та проте вона б із легкістю обігнала мопса —> фон Дітріхштайнів у забігу на сто метрів, а ще найкраща покоївка в цілому світі.

Вежді та Бежді (власне, «Величний жест» і «Біла жилетка»), два ваговози породи Норікер. Не дуже розуміють старого беззубого Стакі з його валіським діалектом, адже самі походять з Австрії, та все ж надзвичайно його обожнюють.　

Мануель Гефельфінґер, менеджер відпочинкового комплексу на схилі своєї кар’єри. Цього не може приховати навіть маска з водоростей за його власним рецептом, яку він щоранку собі наносить.　

Шеф-кухар, повелитель кухні, якого всі бояться і який полюбляє підсмажувати помічників кухарів на грилі й подавати їх забороненим тваринам на обід.　

Мадам Клео, знаменита —> патісьє «Замку у хмарах», фанатик десертів, богиня еклерів, птіфурів, макаронів… Правду кажучи, мадам Клео просто неможливо не величати.　

П’єр, 22, молодший кухар і за сумісництвом бармен у «Замку у хмарах». Переживає щоденні атаки —> шеф-кухаря, а ще приберігає для Фанні всілякі смако- лики. Людина-сюрприз.　

Каролін Імгоф, вихователька і, без сумніву, найсміливіша жінка в усьому світі.　

Піаніст із бару, веде запеклу війну зі страховою компанією, котра не хоче визнавати дзвін у вухах, який виник у нього під час виконання Last Christmas, професійною хворобою.

Деніс із рецепції, справді має відпустку.　

Манфред, майже знайшов перстень, але потім таки не знайшов.　

Втомлена Берта, 34, пральна машина, в якій —> Ґрейсі, Емі, Медісон і немовля Емма могли б із легкістю сісти колом.　

Велика Трулла, 35, прасувальна машина, об яку Фанні попеклася у свій перший робочий день, та потім вони все-таки потоваришували.　

ГОСТІ «ЗАМКУ У ХМАРАХ»　

Трістан Браун, 19, картинної краси юнак. До того ж у нього виявилося ще багато інших талантів.　

Дон Буркгарт-молодший, 9, диявольське поріддя із Цюриха, може довести до сліз навіть досвідчених чоловіків. Дон Буркгарт-старший, мутний бос сміттєвої мафії, підкупить усе й кожного, що перешкоджатиме йому на шляху.　

Пані Буркгарт, так боїться свого чоловіка й сина, що надає перевагу залишатися в окремій напівтемній кімнаті великого баштового люксу і страждає від нападів мігрені.　

Віктор Єгоров (також відомий як Віктор Смірнов), надзвичайно багатий російський олігарх (див. також —» плеоназм), із «Замком у хмарах» його поєднують душевні стосунки.　

Стелла Єгорова (також відома як Стелла Смірнова), надзвичайно багата дружина російського олігарха, яка залюбки була б зараз із Періс у Санкт-Моріці.　

Даша Єгорова, 4, донечка таких різних батьків, на щастя, вона вдалась у тата. Колись матиме вишуканий смак в одязі, адже в неї навіть підгузки від Christian Dior.　

Александр Губер, самотній чоловік зі зброєю із номера 117.　

Професор Браун, 69, мистецтвознавець та експерт із ювелірних прикрас. Дідусь Трістана Брауна. Насправді.　

Баронеса підшипників, багата меценатка, її справжнє ім’я знають тільки на рецепції. Розважається щороку з іншим молодим коханцем у «Замку у хмарах» у період Різдвяних свят.　

Автор трилерів, його дружина і двоє їхніх синів Еліас і Антон,

приємна і доброзичлива сім’я зі схильністю до моторошних дискусій. Невимовно ускладнювали життя кухні через те, що вони вегани.　

Власник фармацевтичної компанії з дружиною та донечкою Фією, яка ніяк не може позбутися свого жахливого нежитю. Усі троє живуть у Фаберже-люксі.　

Мара Матеус, легендарна колишня фігуристка, котра ще 1992 року під час церемонії нагородження на Олімпійських іграх накинулася на свою американську конкурентку зі спреєм для волосся, після чого виграла лише срібло (хоча перед тим здобула 16 золотих медалей на Олімпійських іграх та Чемпіонатах світу). Гроші заробляє, поміж іншим, як модераторка, авторка книг та кінолог.　

Швейцарська пані-політик із номера 206 залюбки вирвалася б на передній план, та її редакторка постійно їй перешкоджала.　

Два карликові пуделі, мопс і песик із сумочки (відомі як заборонені домашні тварини), оскільки вони належали Марі Матеус, фон Дітріхштайнам і Стеллі Єгоровій, заборона на них, власне, не поширювалася.　

Big Daddy Барнбрук, текстильний магнат із Чарльстона, Південна Кароліна.　

Місіс Барнбрук, його дружина.　

Хенк і Люсіль Барнбруки, син і невістка Від Daddy та місіс Барнбрук, батьки Гарпер, Гретхен і Клауса.　

Том і Барбара Барнбруки, ще один син і ще одна невістка Від Daddy та місіс Барнбрук, батьки Елли, Емі, Джейкоба, Медісон і Ґрейсі.　

Гарпер і Джеремі Барнбрук-Джеймс, найстарша донька Хенка зі своїм чоловіком Джеремі.　

Елла і Гретхен (вимовляти: Ґретчн) Барнбрук, 17, кузини, справжні красуні південного штату, лютіші за зведених сестер Попелюшки чи Скарлет О’Хара.　

Емі Барнбрук, 15, проводить свій час переважно з книжкою в бібліотеці чи в закутках і нішах «Замку у хмарах». Стане подругою Фанні Функе.　

Медісон Барнбрук, 10, що стосується спритності, то вона ні в чому не поступається своїй старшій сестрі Еллі, проте незрівнянно миліша.　

Ґрейсі Барнбрук, 8, охоче зичить шапки й, окрім того, надзвичайно винахідлива. А що зараз ніхто навіть не підозрює: маленька Ґрейсі виросте просто янгольською красунею. І, швидше за все, вийде заміж за диявольського красеня, з яким вона познайомилася ще дитиною за особливих обставин у швейцарському готелі. Обоє житимуть довго і щасливо до кінця своїх днів.　

Ейден Барнбрук, 18, глухий, прийомний син Big Daddy Барнбрука і місіс Барнбрук. З Емі Барнбрук його поєднує справжня міцна дружба, котрій не завадять навіть дві його люті зведені племінниці (тобто Елла та Ґретхен Барнбрук).　

Клаус і Джейкоб Барнбрука, 17 і 12 років, кузени, полюбляють грати в хокей і кататися на лижах.　

Немовля Емма, 0, дочка Гарпер і Джеремі Барн- брук-Джеймс, наймолодший нащадок сім’ї Барнбрук і перша правнучка Від Daddy. Майже завжди спить.　

Пані фон Дітріхштайн і пан фон Дітріхштайн, добре знаються на аристократах, вільні журналісти. Замість дітей у них мопс. їхні імена знають лише Дон-молод- ший і мсьє Роше.　

Чарівна старенька пара Людвігів, мають надзвичайно романтичну історію, яка доводить до сліз не тільки Фанні. Вони назбирали на перебування у готелі, економлячи на їжі. Пані Людвіг така ж допитлива, як Фанні й Заборонена Кішка разом узяті, — а це вже щось та й значить!　

Відомий британський актор, понад 60, уперше у своєму житті не виконує головної ролі.　

Близнюки Бауер (для всіх, хто не може запам’ятати, і для Фанні, якби вона хотіла пригадати: їх звати ДЖЕЙДЕН і ЕШ Бауери з Лімбурга-на-Лані), від’їжджають із готелю на самому початку історії. Еш Бауер стане колись відомим поетом. А хто цікавиться долею Джейдена, гляньте тут —> Цінальротгорн.　

Батьки Бауер не відіграють у цій історії жодної ролі.　

Леон (власне, Лью) Теремін, винайшов 1920 року електронний музичний інструмент, який назвали «теремін» на його честь. Під час світового турне Леон побував разом із ним у «Замку у хмарах». Тож один із люксів назвали його іменем.　

Райнер Марія Рільке (1875–1926), поет, колишній гість «Замку у хмарах», як і Отфрід Пройслер, Яша Хейфец, Елізабет Шварцкопф, Генрі Кіссінгер та Ліз Тейлор (правда, без Річарда Бартона).　

Біла Пані, також гість «Замку у хмарах», якщо вже бути об’єктивним, то вона дійсно одна з найповажніших за віком гостей готелю. За чутками, ще 1912 року, будучи молодою, красивою, щойно одруженою, вона вистрибнула з вікна великого баштового люксу через таємне нерозділене кохання до одруженого чоловіка. Подейкують, що вона з’являється всім, хто страждає від самотнього кохання.　

Пані з номера 303, дізналася про «Замок у хмарах» від автора трилерів, поруч якого сиділа на одній із дискусій під час книжкового ярмарку у Франкфурті. Пише книгу й, аби дотриматися термінів здавання, навіть не показується зі своєї кімнати. Зі співчуття до неї мадам Клео, яка мала розуміння перфекціонізму, приносила їй час від часу крихітні флорентіні, вкриті шоколадом Valrhona, а ще кілька безбожно дорогих полуниць сорту Sembikiya-Qeen.　

ХТО ЩЕ ХОЧ ЯКОСЬ ЗГАДУЄТЬСЯ

Вкрай Ненажерливий Хуґо, Товстенький Хуґо, Недовірливий Хуґо, Хуґо-Клептоман, Меланхолійний Хуґо, Одноногий Хуґо і Скакун Хуґо, надзвичайно мудрі гірські галки з іменами, що говорять самі за себе.　

Забитий трубопровід, перший трубопровід у світовій літературі, котрому доручили виконувати провідну роль.　

Мама Функе, вчителька образотворчого мистецтва і надзвичайно спостережлива особа.　

Фінн і Леон Функе, молодші брати Фанні. Досвід із дітьми був, власне, єдиною підставою для того, щоб Фанні дали роботу в «Замку у хмарах».　

Делія, 17, найкраща подруга Фанні, яка сиділа в Ахімі біля Бремена й тремтіла перед випускними іспитами.　

Ображений Пауль, екс-друг дитинства Делії, який в іменному покажчику взагалі ні до чого, зате підійде в розділ «цілковито зайві герої книги» разом із чоловіком —> швейцарської пані-політика з номера 206 та Clive Christian.　

Ісус і Махатма Ганді, завжди чудові приклади для наслідування.　

Лукас, ще відомий як чоловік у рукавичках, жахливий приклад для наслідування.　

35 кімнат і люксів, поміж них малий і великий баштові люкси, Теремін-люкс, а також (до речі, страшенно потворний) Фаберже-люкс, номер 203, який насправді й номером назвати важко, бальний зал, ресторан, від- починковий комплекс, басейн, який був недостатньо глибоким для того, аби там міг від сорому втопитись його менеджер, пральня, таємні підвали, горища, стайні і т. д і т. п.　

Три чотиритисячники з красивими назвами — Оберґа- бельгорн, Дан-Бланш та Цінальротгорн. Настане день, коли з останнього з них безстрашно кинеться вниз —> Джейден Бауер з Лімбурга-на-Лані, котрий дивом дістанеться неушкодженим до підніжжя. І це незважаючи на те, що його парашут дорогою так і не розкрився.　

тлумачний словник

Бріош, сенсаційна французька дріжджова випічка, в яку додають багато масла і яєць. Дивлячись на неї, панна Мюллер завжди каже (неодмінно при цьому бліднучи): «У кожній жінці є дрібка дріжджів, і треба всіма силами намагатися перешкоджати їм рости».　

Вандали, були, власне, германським плем’ям, котре в часи пізньої античності перемістилось до Римської імперії. Щоправда, використання цього слова для сьогоднішнього поняття «вандалізм» не є історично обґрунтованим. Коли хочете знати точніше, зверніться до будь-якого вчителя історії (на ваш вибір), і він залюбки прочитає вам цілу лекцію на цю тему.　

Веселкові кексики в горнятках, не варто, мабуть, подавати тут їх детальний рецепт, інакше мадам Клео, вважаючи їх кулінарним невіглаством, спробує залишити книгу, а це була б неабияка прикрість.　

Вестибюль, фойє, передпокій.　

Витрішки продавати, авторка завжди мала бажання використати цей вираз. Це означає щось типу «бездумно роздивлятися», проте що ж таке оті «витрішки» і чого ж ти їх продаєш, коли просто дурнувато на щось вирячився, не знає насправді жодна людина на землі. Дуже прикро, що на такі слова, як «витрішки» чи «ковінька», звертають так мало уваги в повсякденній мові. Все-таки нам потрібно частіше ділитися такими цінними висловами.　

Готтентоти, дуже політично некоректний термін! Походить ще з XVII століття від моряків, котрі висадилися на берегах теперішньої Південної Африки. Вони обзивали тубільців цим справді ідіотським словом, що було найбільш безвинним із того, що вони їм іще заподіяли.　

Драпцювати, надзвичайно миле слово, вже тільки завдяки тому, що має всередині букву «ц». Офіційно це слово невідомого походження вживається у значенні «втікати». Швидше за все, походить від нижньонімецького слова «драпаки», а це вже запрошує нас до цікавої дискусії! А якщо так: драпаки були далекими родичами —> вандалів, у період Великих переселень народів вони втекли до Галії. А там, як відомо, імена частенько містять букву «ц». Чи, можливо, це слово якимось чином пов’язане з назвою французького міста Драп.　

Еполет, оздоби, нашиті на плечиках уніформ. Проте це слово можна також використовувати як лайливе, якщо жодне інше на думку не спадає. «Ну ти й еполет!» у будь-якому разі на деякий час зіб’є супротивника з пантелику.　

Етикет, правила поведінки. Не плутати з етикетками — цими набридливими цінниками, які ніколи не вдається повністю відшкребти від речей, скільки б не намагався.　

Жирні корови румбамбар, частина таємної мови. На жаль, тут не можна розкривати значення цих слів, інакше це вже не буде таємною мовою. Хіба не так?　

Загравати, словник «Duden» подає це слово так: робити чи виконувати щось в ігровій манері, несерйозно, (застаріле) романсувати, фліртувати.　

Інвестор, капіталовкладник. Якщо простою мовою, то це хтось, хто дає тобі бабки, а потім розповідає, де тобі стати і що робити.　

Консьєрж, він або вона, за традицією консьєрж (із французької — «сторож замку») забезпечує гостеві в готелях класу люкс відмінне обслуговування, що виходить за рамки звичного, аби вдовольнити всі вимоги і запити клієнта й завоювати його назавжди. Якщо простою мовою, то цей тип знає, що треба робити, аби поїхати кататися на конях із королевою, що Курт Кобейн не мертвий (і може дати приватний концерт у твоєму люксі) і як звати твою ще не народжену дитину.　

Кімната консьєржа, у деяких готелях, а також у «Замку у хмарах» консьєрж має власну кімнату. Виглядає це, наприклад, як невеличкий кіоск у фойє. Тільки там, окрім газет і листівок, можна отримати ще й хороші поради й таблетки від головного болю.　

Олігарх, представник великого капіталу, який завдяки своєму багатству використовує політичну владу собі на користь. До речі, може бути не лише російським. Проте на сьогоднішній день застосовується в більшості випадків саме так, дивись також —> плеоназм.　

Ольфакторний, походить від латинського olfacere— «нюхати»; те, що стосується нюху.　

Патісьє, усі пояснення цього роду занять є надто приземленими. За дослівним перекладом, це пекар або кондитер. Та йдеться, скоріше, про різдвяний кекс бабусі Функе, а не про запашні повітряні солодкі витвори мистецтва, котрі вичакловує —> мадам Клео.　

Перина, суперм’яка, надзвичайно тепла й пухка ковдра. (До речі, якщо вона не суперм’яка і не дуже тепла, то не заслуговує називатися периною і повинна називатися просто звичайним «покривалом».)　

Плеоназм, цим словом ви можете похизуватися на уроці мови й дечого навчити Фанні! Це, власне, подвоєння значення або надмірне скупчення слів з однаковим значенням. До прикладу: біла пліснява, кругла кулька, швидкий гонщик. Використовується також як стилістична фігура. Проте, люба Фанні, олігарх може бути не тільки російським, навіть якщо ти в цьому глибоко переконана! Тож «російський олігарх» не є плеоназмом!　

Поведінка в період спаровування, це з просто невичерпного і завжди неймовірного словесного запасу До- на-молодшого. Описує флірт між двома готовими до спарювання… ем-м-м… істотами. Нам залишається тільки сподіватися, що Дон прочитав це в довіднику для початкової школи в рубриці «Тварини й природа».　

Портьєри, важкі фіранки. У «Замку у хмарах» часто з оксамиту.　

Практична, популярне лайливе слово. Іде відразу за «об- лізлою козою» та «щоб йому». Одне з семи німецьких лайливих слів, які Ґрейсі в кінці книги вимовляє вже майже без акценту.　

Птіфур, якщо дослівно перекладати з французької petit four, то це «маленька піч», що не має анічогісінько спільного зі справжнім значенням слова. Це просто маленький, надзвичайно смачний… смаколик.　

Сарна, полохлива тварина, яка інколи трапляється у мандрівках горами і яку часто ненавидять, адже вона, на відміну від нас, із такою завидною легкістю стрибає по стрімких горах і поняття не має про біль у м’язах. Якщо хтось терміново потребує перепочити, але не хоче через це осоромитись перед своїми товаришами, то може зупинитись і, скориставшись нагодою, голосно процитувати панну Мюллер: «Сарни — це парнокопитні ссавці з рогами. Вони легко дряпаються горами, раніше писалися через Е».　

Святочні ночі, згідно зі старими повір’ями та переконаннями майже такого ж старого —> Стакі — це ночі на зламі року, коли нібито злі духи й інша погань влаштовують свої бешкети. Сестра Стакі радить у такі ночі не вивішувати білизни (мабуть, тому що духи можуть у ній заплутатися), щоправда —> панні Мюллер це було до лампочки.

Тарілочка, корольова, тут думки авторки й редакторки щодо існування такого поняття розійшлися. Мабуть, у кожній сім’ї для цього існує своя назва. У будь-якому разі це місце зберігання всіх подарованих на свята смаколиків.　

Тіара, корона. Її носять маленькі дівчатка, великі дівчатка і папа римський.　

Х’юмідор, спеціальна, оснащена системою зволоження шафа для зберігання сигар.　

Читати Левитів, пояснення цього фразеологізму можна чудово вплести у «смолток» на якійсь вечірці, коли настрій от-от має зіпсуватися. Недбало зняти окуляри ботана й невимушено розмахуючи ними, запитати: «Скажи, а ти теж фанат третьої книги Мойсея під назвою Левит? Ти знав, що її використовували у монастирях восьмого століття як шаблон для якнайстрогі- шої догани священикам?» (Прохання застосовувати лише в тому випадку, якщо ти більше ніколи не хочеш бачити свого співрозмовника.)　

Шезлонг, вимовляти: ше-зе-ло-онг, такий вид напівсофи чи довгого стільця. На ньому можна чудово протягнутись.　

Яйце Онсен, найідеальніше яйце світу. Країна походження — Японія. Готується шляхом денатурації протеїну кональбуміну за температури 64,5 °C. Ще є запитання?　

Chamois, французькою —> сарни.　

ПОДЯКА

(Знаю, вже немає ні місця, ні часу. Та я спробую. Може, встигну, якщо друкуватиму це малесенькими літерами?)　

Дякую всім із видавництва Fischer FJB за те, що ви терпляче та з неабияким ентузіазмом вступалися і ще досі вступаєтеся за «Замок у хмарах». Особлива дяка Інзі Ліх- тенберг, котра задля роботи змушена була нехтувати вихідними і проявляти справжню гнучкість.　

А також:　

Еві Шьофманн-Давідов за пречудову обкладинку.　

Клаудії, моїй родичці зі Швейцарії, завданням котрої було перекласти розмови старого Стакі. Та оскільки верхньоваліський діалект виявився дещо несподівано особливим, то вона делегувала у свою чергу це завдання другові Томасу. Дякую вам обом! (Із нетерпінням чекаю вже читань у Брігу. © Ех, я ж чужинка.)　

Крістіані Дюрінг за поради й редагування в будь-який час дня і ночі і навіть із поїзда. І за просто непереверше- ний іменний покажчик та тлумачний словник.　

Моїй подрузі Катаріні, якій я час від часу могла понити — у цьому теж була інколи необхідність.　

І всім читачам і читачкам, котрі надихали мене на написання своїм очікуванням, заохоченням та підтримкою.　

Нікого не забула? Забула. Та мені вже виривають усе з рук! Хтось тягне мою клавіатуру ділвоадлтьььбаівпп…

ПРО ВИДАННЯ

Ґір Керстін　

ЗАМОК У ХМАРАХ　

Роман　

Для старшого шкільного віку

Переклад з німецької Марії-Вікторії Чабан　

Редактор Наталія Полякова　

Коректори Вікторія Немашкало, Наталя Сидорова　

Комп’ютерне макетування Сергій Бирюков Художній редактор Євгенія Житник　

Відповідальна за випуск Галина Дерипаска　

Видавничий дім «ШКОЛА»:　

61036, м. Харків, вул. Морозова, 13 б　

Адреса для кореспонденції: 61103, м. Харків, а/с 535　

З питань оптових поставок звертатися: тел. (067) 766-00-77, (095) 766-00-77, sales.schoolbook@gmail.com Редакційний відділ: schoolbook.publish@gmail.com　

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців сер. ДК № 7 794 від 03.05.2023 р.

Примітки

1

Див. тлумачний словник у кінці книги.

(обратно)

2

Сувора економка фрау Роттенмаєр — героїня серії книжок про дівчинку-сироту Гайді швейцарської письменниці Йо- ганни Шпірі.　

(обратно)

3

Приватний (фр.).

(обратно)

4

Вершини в Альпах, висота яких сягає понад 4000 м.

(обратно)

5

Програма з догляду за дітьми.

(обратно)

6

Див. тлумачний словник у кінці книги.

(обратно)

7

Див. тлумачний словник у кінці книги.

(обратно)

8

Шароле — м’ясна порода великої рогатої худоби.

(обратно)

9

Великий Тато (англ.).

(обратно)

10

Тиха країна, пророки якої мовчать.

(обратно)

11

Гра слів: grumpy — сварливий, gritty — сміливий (англ.).

(обратно)

12

От лайно (англ.).

(обратно)

13

Мережа п’ятизіркових готелів по всьому світу.

(обратно)

14

Гемолог займається визначенням, оцінкою і сертифікацією коштовних каменів.

(обратно)

15

Christie’s і Sotheby’s — відомі аукціонні доми, що спеціалізуються на продажу антикваріату та предметів мистецтва.

(обратно)

16

Слава в вишніх Богу — давній християнський гімн (за словами ангелів, що сповіщали про народження Ісуса) (лат.).

(обратно)

17

Див. тлумачний словник у кінці книги.

(обратно)

18

Відома пісня «Коли ти мені потрібна», написана Альбертом Хаммондом. Набула популярності у виконанні Лео Сеєра.

(обратно)

19

У версії казки в редакції братів Грімм одна зі злих сестер, аби влізти в черевичок, відрізала собі палець, а інша — п’ятку. Та це помітили голубки, які сиділи на дереві, і сповістили про це принца.　

(обратно)

20

Надзвичайно популярна в Німеччині гра в карти.

(обратно)

21

Той, хто зосереджує всю владу у своїх руках.

(обратно)

22

Див. тлумачний словник у кінці книги.

(обратно)

23

Див. тлумачний словник у кінці книги.

(обратно)

24

Мучениця кохання (англ.).

(обратно)

25

Пістолет кримінальної поліції.

(обратно)

26

Шотландська народна пісня на слова Роберта Бернса, якою в англомовному світі заведено зустрічати Новий рік.

(обратно)

Оглавление

Начало

Bienvenue. Welcome. Benvenuto Ласкаво просимо ЗАМОК У ХМАРАХ Насолоджуйтеся своїм перебуванням тут

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

12

13

14

15

16

17

18

19

20

21

21

23

24

25

26

27

КІЛЬКА МІСЯЦІВ ПО ТОМУ

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК

тлумачний словник

ПОДЯКА

ПРО ВИДАННЯ